КУЛЬТУРА

Художник і світ

На відкритті виставки робіт Володимира Федорова, влаштованої в обласному художньому музеї з нагоди його 95-річчя, було небагато людей.

Хтось, напевне, не знав про неї – і це ще одна нагода сказати, що про такі події у пресі і на телебаченні доцільніше говорити напередодні, а не після. Хтось, не виключено, вирішив, що давно переріс одного з колись провідних художників області, і тепер йому вже не цікаво бачити роботи того, кого він, будучи ще зовсім юним, сприймав з пієтетом. Комусь не хотілося ще раз зустрітися з картинами так званого соціалістичного реалізму. Когось на цей час просто не було в Кіровограді. А дарма.

Він був художником. Що ще раз засвідчує дана виставка. Стосовно ж полотен офіційної тематики «періоду розвинутого соціалізму», то таких в експозиції практично немає. Хіба що одна – «День Перемоги», котра в контексті сьогоднішнього дня сприймається глядачем не як дисонанс, а як спогад про майбутнє. Для самого ж Володимира Олександровича, який пройшов дорогами Другої світової війни, цей день був священним.

Федоров був щедро обдарованим природою і плідним, працьовитим митцем. Лише у колекції обласного художнього музею зберігається близько тисячі його робіт. У зв’язку з цим завжди згадується його дружина Ніна Георгіївна – скромна і самовіддана жінка, котра їх зберегла після смерті художника, не торгувала ними, а передала до музею. Тематика їх різна, не однакова й манера виконання, що диктувалося швидше естетичними вимогами часу, ніж бажанням експериментувати – Володимир Федоров завжди залишався вірним своєму творчому методу. Широка й жанрова палітра – від тематичної картини (одну з них ми вже згадували) до пейзажу й натюрморту. На нинішній виставці бачимо ряд портретів, конкретних і одухотворених, – матері художника, тоді ще зовсім молодого, а тепер досить відомого графіка Володимира Кир’янова, дружини Ніни Георгіївни, яка була для нього таким же оберегом, як Ганна Барвінок для Пантелеймона Куліша. Може, комусь це порівняння і здасться пишномовним, але жертовність жінки не має рангів і завжди є вищим проявом подружніх взаємин.

На виставці відсутні полотна так званої виробничої тематики, котра посідала в живопису художника помітне місце. Та принагідно згадаємо й цю сторінку його творчості. Володимира Олександровича захоплювали не показушні герої праці, а справжні трудолюби, майстри «від Бога». А епопея спорудження Кременчуцької ГЕС стала для нього своєю «Поемою про море» – він захоплювався розмахом будівництва, пишався силою людського розуму й рук і, безумовно, вірив у велич того, що робилося на берегах Дніпра. Це й відбилося у його численних начерках, етюдах і завершених полотнах.

Разом з тим Федоров тонко відчував природу. В нинішній експозиції немає його «Чорного лісу», який я свого часу сприйняв як живописний вступ до древньої легенди, настільки в затінках старезних дубів звучать мелодії віковічних таємниць. Зате широко представлено краєвиди Кіровоградщини з її пшеничними полями, курганами, квітучими соняхами – нашого степового краю у різні пори року і за різного стану природи…

Незадовго до смерті Володимир Олександрович зателефонував мені на роботу. Ми вже давно не бачилися, і я від нього узнав, що він тяжко хворий. Сьогодні думаю, що, напевне, саме в ті дні Федоров писав свій «Букет на Маковія». А невдовзі його не стало. Світ збіднів на одного художника.

Броніслав КУМАНСЬКИЙ