29червня2026

ГАРЯЧІ
ГОЛОВНА КУЛЬТУРА Юрій Горбунов: Я сімнадцять років жив без наркотику – театру

КУЛЬТУРА

Юрій Горбунов: Я сімнадцять років жив без наркотику – театру

Гострий на язик телеведучий Юрій Горбунов зіграв недотепу Ломова у п’єсі Антона Чехова. Його партнерами були Лілія Ребрик, Олексій Вертинський, Ольга Сумська та Віталій Борисюк. 

Минулої середи всі п’ятеро потішили кіровоградців виставою «Два анекдоти на вечерю» на сцені обласної філармонії. Так в інтерпретації режисера-постановника В'ячеслава Жили під новою назвою об’єдналися два жарти російського класика: «Ведмідь» та «Пропозиція».

За кулісами популярний український шоумен зізнався журналістам, що повернувся до театру після сімнадцятирічної перерви. Спочатку він служив в Івано-Франківському театрі, після чого поринув у шоу-бізнес. 

– Кажуть, що театр – немов наркотик. У вас був тривалий роман із телебаченням. Нині він закінчився?

– Сімнадцять років я був без цього наркотику. Не скажу, що я зовсім не сумував. Мені театр снився, особливо в перший час після від’їзду з Франківська. Але я абсолютно комфортно почуваюсь на телебаченні. Взагалі, я кардинально не змінював діяльність. Телебачення – це суміжна професія, не можна сказати, що це абсолютно інша планета. Тому ці сімнадцять років я нормально почувався. А від театральних пропозицій відмовлявся, бо було мало часу. Не хотілося гнати халтуру.

– А чому ви зараз погодились на участь у «Двох анекдотах»?

– Проект, який запропонував Слава, сподобався мені. Та й з’явилося трохи більше часу. Я не шкодую, що пристав на цю пропозицію. Проект успішний, це показали прем’єра в Києві та гастролі в інших містах. Глядач задоволений. Особливо ми хвилювалися за Одесу, яка завжди була вибагливим містом. Там навіть Жванецький двадцять років не виступав, мотивуючи це тим, що в залі сидить тисяча таких самих Жванецьких. Коли вистава пройшла успішно й там, ми зрозуміли, що наша робота має право на існування. Зробили ще одну виставу в тому ж складі й на сьогодні задоволені всім, що відбувається.

– Якби ви не мали театральної освіти, чи могли б відбутися як актор?

– Навряд. Театральна професія дала можливість потрапити в інший світ. Одразу після школи й вступав до педагогічного інституту і провалився. Мама тиждень плакала, що Юра буде мести вулиці.

– А ваша мама не заперечувала проти театрального інституту?

– Навпаки, батькам ця ідея подобалася навіть більше, ніж мені. Я був не впевнений у собі, коли приїхав до Києва й побачив інших абітурієнтів, своїх конкурентів. Коли конкурс – 62 чоловіки на місце, складно уявити, що тебе можуть взяти. Тому коли я пройшов, зрозумів: життя кардинально змінюється. Уявити, що все складеться саме так, було дуже складно. На той момент не існувало професії телеведучого, на телебаченні були посади дикторів новин, ведучих прогнозу погоди і все. Коли професія з’явилася, я в неї поринув із задоволенням.

– Якими якостями, на вашу думку, треба володіти, щоб стати цікавим телеведучим?

– Тут театральна професія якраз може зашкодити. Актори дограють те, що недоказують. А на телебаченні треба бути органічним, як собака і як дитина. Глядачі відчувають фальш, коли ти починаєш грати й недогравати. І вони не розбираються, чому їм нецікаво. Просто перемикають на інший канал. Тому найголовніше – залишатися самим собою. Нічого не грати, не вдавати розумнішого, веселішого ніж ти є, а віддано робити свою справу. Коли ти ведучий розважального проекту – маєш певний текст, базу, на основі якої можеш імпровізувати, і працюєш. Як тільки починаєш старатися бути ще цікавішим, веселішим, начитанішим, екстравагантнішим – це буде неправдою. Ти стаєш нецікавим глядачу і він перемикає канал.

– За вами закріпилося амплуа комічного актора. З яких ролей ви починали свою кар’єру в театрі?

– Я грав і Мольєра, й українську класику, і комедії… Взагалі, я не думав над цим питанням, та воно мені й не потрібне.

– Вам складно спрацюватися з іншими акторами в рамках антрепризи?

– Дуже просто. Безперечно, треба знайти спільну мову, тому що це колектив, це сім’я, яка разом сідає в потяг, в автобус, разом на гастролях. Там повинні бути чудові стосунки. І наша компанія, яка зібралася, – Оля Сумська, Віталік Борисюк, Олексій Вертинський, Ліля Ребрик – це чудові люди. Я не чекав, що Ліля така шикарна партнерка. Ми з першої репетиції знайшли спільну мову, тому мені комфортно. До речі, я п’ять років пропрацював в Івано-Франківському театрі й там було так само. Хоча я добре знаю, що театр – це «тераріум однодумців». На щастя, я з таким не стикався.

– Вам сподобалось у Кіровограді, в нашому театрі корифеїв?

– Театр Кропивницького очолює мій друг, Євген Курман. Я сьогодні був у нього в гостях, пив із ним каву. Він показував мені театр, оновлену позолотою залу, люстру Сваровскі. Ми з Євгеном знайомі більше двадцяти років. Дуже добре, що колектив, який вважається колискою драматичного українського театру, очолює професіонал, який любить театр, знається на його тонкощах.

– Можливо, незабаром в Кіровограді з’явиться новий творчий проект за вашої участі?

– Поки що ні. Але я познайомився з директором та художником. Тож не виключено, що в майбутньому ми щось таке придумаємо.

– Що сьогодні вам, актору й людині, допомагає зберігати психологічне й фізичне здоров’я?

– Щоб бути фізично здоровим, треба ходити у спортзал. Я останнім часом захопився йогою. Ця штука допомагає відокремити себе від усього, що відбувається. Ні, треба бути в курсі всіх речей, але все-таки старатися зранку не вмикати новини. На жаль, нинішні події в Україні – це трагедія, яка увійде чорною сторінкою в історію нашого народу. Але у нас немає іншого виходу, ми зобов’язані перемогти.

– Перемоги в житті актора – це вдало зіграні ролі. Про яку роль ви мрієте? Що хотілося б зіграти ще?

– Звісно, є ролі, які хотілося б зіграти. Я не дуже люблю про них говорити, тому що тільки починаєш говорити – і воно перестає збуватися. Але ролі є. Це й російська класика, й українська. Я з задоволенням узявся за одну з сучасних п’єс закордонного автора, яку ми зараз розглядаємо. Це комедія. Мені здається, зараз – час комедії, коли в країні така ситуація. Очевидно, сили, які з нами борються, мають на меті добитися, аби все соціальне, культурне, соціологічне в країні не відбувалося. Щоб країна замкнулася на війні. Щоб казали: «Театр – це після війни. Пенсії – після війни. Художня виставка – після війни». Якщо таке почне відбуватися, ми програємо цю війну.

– Чи багато ваших колег дотримуються такої думки?

– Мої друзі, а в мене дуже багато друзів, однозначно в це вірять. Я дивлюся по Києву – там проходять виставки, прем’єри вистав. Для українських артистів нині якраз та пора, коли можна себе показати. Немає російських антреприз, погано їдуть іноземні митці. Натомість наші артисти розпочинають всеукраїнські тури, знімаються в телесеріалах. Канал «1+1» вже відзняв серіал, в якому я мав честь грати, і в середині квітня він з’явиться на екранах під багатозначною назвою «Останній москаль». Сьогодні українські художники, поети, письменники мають можливість заявити про себе в повний голос.

Спілкувалася Людмила МАКЕЙ