КУЛЬТУРА

Його душі – «заветная страница»

Ми познайомилися з Валерієм Корнійцем на дні народження старого вчителя російської мови й літератури Григорія Рожинського. «Семеновичу», як ми називали його в школі, перейшло вже за вісімдесят, колись він був моїм класним керівником, Валерій подружився з ним як колега. Було ще кілька чоловік – невеличка інтелігентна компанія людей, як кажуть, поважного віку.

Іменинника вітали і, як годиться, бажали. Мій сусіда за столом дістав кольорову картку і почав читати поздоровлення в римах. Я загалом скептично ставлюся до розлогих поздоровлень, тим більше віршованих. У них є лише одна доцільність: маєш змогу почути те, що про тебе скажуть у хвилину останнього прощання, а коли пощастить, то й напишуть у некролозі. В такі хвилини я чомусь завжди згадую Твардовського: «Нет, чтоб сразу выпить водки, закусить – и по домам». Коли привітання закінчилися і фарширована риба вже не викликала такого нестримного бажання дотягнутися до тарілки, почалися розмови про се, про те, потім читання віршів – звісно, викладачі вишуканої словесності. І тут мене зачепило:

Астры поздние, астры
грустные,
Вы ушли, ни о чем не моля…
Не пустинею стала,
а пустынью
Опустевшая вдруг земля…
На рассвете к окошку горницы
Прилетели ко мне две
горлицы.
Посмотрели глазами
грустными,
Словно в мире огромном
пусто им:
Не зовет гнездо, не воркуется
И не любится, не токуется.
Видно, в срашный миг в Лету
канули
Две судьбы людей
неприкаянных…

Не пам’ятаю, чи саме ці рядки читав тоді Валерій, чи інші, але – такі прозорі і зворушливі – вони відразу лягли на серце. Я запитав його, чи друкувався він, чи має добірку і, почувши, що «все це не варте уваги», та, посперечавшись, узяв із нього слово, що добірку віршів він до друку таки впорядкує. Так починала формуватися його перша книга «Судьбы веретено». Через рік, у 2011-му, вийшла друком збірка «Струны души», ще через рік – «Над кручею» та книжка перекладів кіровоградських поетів на російську. І, як своєрідний підсумок, – «Вкус полыни», куди увійшли кращі ліричні вірші, громадянська поезія, епіграми і все, що потрапило до його «Кривого дзеркала». Щоправда, не з усім тут можна погодитися. Але щось доводити йому не буду: людину в сімдесят п’ять переконувати - марна справа (по собі знаю), а сваритись із ним не бажаю, бо ми приятелі.

У Валерія Корнійця часто звучать ностальгійні мотиви, а то й мінорні нотки вечорового суму.
Старость бредет с сумою
В ночь из седого вечера…
Худо, когда зимою
Даже и вспомнить
нечего…

Оце вже – ні до чого. Згадати є що: і уроки літератури в школі, і служба в Афганістані, де займався створенням шкіл для дітей-сиріт, і ще багато чого. Чого варті лише прогулянки нічним Кіровоградом з коханою дружиною – режисером після чергового спектаклю?!

А що сімдесят п’ять, то це ж прекрасний вік. Коли хвороби ще не доконали, зате й спати не дають. Коли діти – вже не малий, а великий клопіт. Коли починаєш підбивати дебіт і кредит і розумієш, що вони не сходяться і вже ніколи не зійдуться, тож нічого забивати собі голову. А головне, що ще живемо. Перегортаю чергову сторінку:

Не верю я, что мой проигран
бой.
Надеюсь, что когда-нибудь
случится –
И понесут и внук , и правнук
мой
Моей души заветную частицу.

А оце вже – воно! І так
тримати, друже!

Броніслав КУМАНСЬКИЙ