КУЛЬТУРА
Олексій Вертинський: Кіровоград завжди мене манив, хотілося, поки живий, побувати тут
- Останнє оновлення: 11 березня 2015
Заслужений артист України, актор Молодого театру, епатажний лицедій, відомий глядачеві за численними ролями в театрі й кіно. Чоловік із «лица необщим выраженьем», який притягує до себе й відштовхує одночасно. Батько «Гуцулки Ксені», юної актриси театру Франка. Це все – Олексій Вертинський (на знімку).
За свої 58 років він пережив чимало злетів та падінь і вперше побував у Кіровограді. Нещодавно у складі столичної антрепризної трупи Олексій Вертинський постав перед кіровоградською публікою. У чеховському «Ведмеді» він грав лакея Луку, у «Пропозиції» – поміщика Чубукова. Відкривав і закривав занавіс, бігав по залу в смішній жилетці з валентинкою на спині, вигукував «Кушать подано!» і «Пулю в лоб!». Його репліки дивовижним чином підіймали настрій глядачеві. А в антракті актор кутався в теплий одяг і ховався у гримерці, де ми встигли поспілкуватися.
– Мені взагалі сподобався Кіровоград, – каже Олексій. – Раніше я не зав, що це за місто. Так вийшло. Я об’їздив всю Україну, тисячу разів бував у багатьох містах, а от у Кіровограді опинився вперше. Від цього міста в мене було якесь дивне враження, пов’язане з відгуками автомобілістів, що дорога тут страшенно хрінова. Що краще з’їздити до Одеси й назад, а за цей самий час ти зможеш доїхати лише до Кіровограда. У мене склалося враження цілковитої розрухи, і я був переконаний, що потраплю, якщо приїду, в бридоту. З іншого боку, Кіровоград завжди мене манив, хотілося, поки живий, побувати тут. І я був приємно-приприємно здивований. Непоказна пора року, снігу немає, вітер пилюку ганяє, і при цьому зачарування містом не проходить. Мені дуже сподобалося любовне ставлення кіровоградців до старовинних будівель. Я побачив спроби якось їх вичухати й перевтілити. Мені Кіровоград навіть здався районом великого міста, столиці.
– О, раніше дехто називав Єлисаветград навіть маленьким Парижем!
– Я про це нічого не знав. Виходить, він був привабливим завжди.
– Так, у тому числі й для творчих, талановитих людей. У Єлисаветграді був заснований український професійний театр. До речі, що для актора найголовніше – театр чи кінематограф?
– Мені подобається лише театр. Якщо бути відвертим, у мене в кіно не було ніяких більш-менш значимих ролей. А взагалі я не соромлюся того, що знімав. До того ж я ставлюся до всього цього, як до чогось повноцінного. У справжньому кіно я за все своє життя знімався лише у двох-трьох проектах. Те, що називається «справжнє кіно» – це такий процес, коли режисер тремтить над кожною сценою, коли він виліплює її прямо при тобі і всі нюанси мають значення і дратують неточності, навіть міміка. Таке за моє життя було рідко.
– Мені здається, що якби Господь дарував вам і друге, і третє життя, ви все одно були б актором.
– Так глибоко я, звісно, не копався у своїй природі. Мені дуже соромно в цьому зізнаватися, незважаючи на те, що дуже багато хто з молодих колег мене побоюється (вони ніяковіють зі мною на сцені). Вони чомусь думають, що зі мною поруч не дуже комфортно. Хоча потім з’ясовується, що це враження було помилковим. Тому що я відданий професії до мозку кісток. Звучить, звісно, банально, проте не фальшиво. Я щиро зізнаюся, проживши ціле життя на сцені, що ні хріна в цьому житті не розумію. Є певні ролі, яких я зіграв безліч. Але якби почати над ними працювати заново, то я зробив би це набагато глибше, цікавіше й зовсім інакше.
Спілкувалася Людмила МАКЕЙ
