КУЛЬТУРА

Кому заважають творчі спілки

На адресу голови обласної організації Національної спілки художників України Михайла Надєждіна надійшла бандероль від Російської академії мистецтв – збірник статей «Неофициальное искусство в СССР. 1950-1980-е годы». (Як бачимо, по той бік Хутора Михайлівського не всі «поїхали на украх»).

Збірник являє собою звід матеріалів конференції, котра пройшла в Москві три роки тому, коли ще нікому й уві сні не могла привидітися агресія Росії проти України. В цьому збірнику є й стаття про Михайла Володимировича, де зокрема говориться: «Творчість Михайла Володимировича Надєждіна – це своєрідне і дуже індивідуальне явище в українському живопису. Він належить до покоління, котре сформувалося на початку 1960-х років. Можна по-різному оцінювати природу і характер їхньої творчості, та безумовно, що діяльність цих художників багато в чому сприяла розвитку демократичних процесів в образотворчому мистецтві України 1950-1980 років».

Михайло Надєждін був єдиним митцем з України, про якого говорилося на конференції. Ця історія до банальності типова для стосунків колишньої метрополії і так званих національних околиць: просто, в Москві знали тільки майстрів, відомих на весь Радянський Союз, бо далі цього столичний інтерес не простягався. А тому кілька московських спеціалістів щиро здивувалися, коли, приїхавши у Кіровоград з метою ознайомитися з якимись сторінками життя Олександра Осмьоркіна, раптом побачили полотна Надєждіна. Отак і потрапив він у коло інтересів організаторів цих поважних зборів.

Нагадаю, що Михайло Володимирович уже чверть століття очолює обласну організацію художників, котрій, вибачте за повтор, – теж чверть століття. За цей час кількість її членів зросла до чотирьох десятків, ряд художників отримали звання заслуженого художника, заслуженого працівника культури, а сам Надєждін – народного художника України. Організовано і проведено понад три сотні виставок різного рівня, роботи кіровоградських митців відомі в багатьох країнах світу, ряд із них удостоєні республіканських нагород та відзначені обласною премією у сфері образотворчого мистецтва імені Осмьоркіна.
З нагоди ювілею організації наприкінці минулого року в Києві, у Будинку художника, було влаштовано широкомасштабну виставку. Оцінюючи її, заступник голови НСХУ Володимир Зінченко відзначив високий рівень майстерності і творчу чесність кіровоградських авторів, а всесвітньо відомий художник Іван Марчук (потрапив до списку 100 найвизначніших геніїв сучасності, який уклала британська газета The Daily Telegraph) зауважив самобутність багатьох кіровоградських авторів.
Михайло Володимирович із вдячністю відгукнувся на адресу обласної і міської влади, що допомогли з організацією виставки, киян, які тепло сприйняли кіровоградців і їхні роботи. Потім звернувся до теми, до котрої ми час від часу повертаємося. Не через те, що так хочеться, а тому, що обставини змушують.

– Комусь знову заважають творчі спілки, – зауважив він. – Знову в одній із центральних газет надруковано статтю, що піддає сумніву їхню доцільність. Я помітив: щойно в Києві з’являється нова влада, як у пресі починається зондаж: а чи не вийде цього разу? Чи не поталанить поховати їх тепер?

Ще б пак – за роки свого існування, зокрема Спілка художників обросла численним майном: Центральним будинком художника, будинками творчості, виставковими залами, майстернями, іншим, і є діячі, котрі не проти того, щоб прибрати все це до рук. Свого часу ми з Надєждіним боролися за те, щоб зберегти за обласною організацією художній салон, вдалося зберегти лише частину, іншу міська влада передала в приватні руки, де невдовзі запрацював генделик. Були спроби «націоналізувати» майстерні. Не вийшло, заважає закон. Зрозуміло, що в разі розформування спілок їхнє майно відразу ж буде привласнене різними ділками – інакше я їх назвати не можу, бо лише ділок здатен замахнутися на те, що продукує культуру народу.

Є один нюанс, яким вони маніпулюють: мовляв, творчі спілки були створені за ініціативою Сталіна і являли собою потужну ідеологічну ланку радянської доби. Все це так. Але сьогодні вони позбулися ідеологічного нашарування, демократизувалися, відійшли від шаблонів соціалістичного реалізму. Разом із тим залишаються осередками, котрі морально і матеріально підтримують митців. Ви думаєте, передвижники об’єдналися в «Товарищество передвижных художественных выставок» лише заради пропаганди своєї естетичної концепції? Значною мірою так, але не менше і щоб забезпечити умови для виживання художника в традиційно жорстокому матеріальному середовищі.

Сьогодні допомога українським митцям особливо потрібна. І коли широкий загал українських шанувальників мистецтва не в змозі матеріально підтримати художника, купуючи його роботи, коли держава не має коштів на широкі замовлення, то єдиною опорою, головним чином організаційною, залишається творча спілка. На цій констатації ми й закінчили нашу розмову з Михайлом Надєждіним.

Броніслав КУМАНСЬКИЙ.
На фото: розмова митців: зліва – Михайло НАДЄЖДІН, справа – Іван МАРЧУК.