КУЛЬТУРА

Виступ Валерія М'ятовича на церемонії вручення премії імені Володимира Малика

Повідомлення про присудження мені премії імені Володимира Малика спонукало до відновлення в пам'яті змісту деяких творів цього письменника. Романи «Посол Урус-Шайтана» і «Фірман султана», вдруге прочитані на одному подиху через тридцять з лишком років, наштовхнули на дві такі думки.

Перша – у Володимира Кириловича треба вчитися справжній літературній  мові. Усі, хто сьогодні претендує називатися українським письменником, має читати його твори вдумливо і з олівцем у руці, бо це зразок майстерного володіння словом і творення захоплюючого сюжету.

Друга –  у Володимира Малика треба вчитися патріотизму. Його твори є дуже актуальними для нашого сьогодення. Так склалося, що й нині кращі представники українського народу, як головний герой Арсен Звенигора, змушені демонструвати зразки героїзму, захищаючи  свою землю від навали ворожої орди. Цього разу – від «старшого брата», ставлення якого до нас ніколи не було щирим і дружнім, про що переконливо свідчать й останні події.

Мені здається, що Арсен Звенигора незримо був із захисниками Донецькому аеропорту, а тепер пліч-о-пліч стоїть з тими, хто стримує ворога від подальшого його просування в глиб нашої території.  Арсен Звенигора – справжній український патріот, але ще більший патріот сам автор, бо тільки людина, яка безмежно любила свою країну, свій народ, могла написати такі проникливі рядки:«В годину радощів і в годину горя всі чуття і помисли наші ми віддаємо тобі, рідна земле, вітчизно дорога! Чи ти веселишся, сповнена щастям, чи спливаєш кров'ю і на пожарищах здіймаєш до неба в прокльонах і благаннях руки, ми завжди з тобою, де б ми не були. І поки б'ється в грудях серце, ми не перестанемо любити тебе, рідна земле!» 

Нам треба вчитися істинному патріотизму, а не тільки вигукувати «Слава Україні». Для багатьох це гасло стало своєрідним пропуском до корита, прикриттям неправедних дій, зокрема корупції, яка досягла вже таких масштабів, що навіть загрожує існуванню нашої держави. Щоденні повідомлення про затримання чергового хабарника нікого не зупиняють, хабарників не стає менше, і ми знаємо чому – ті, хто мав би з ними боротися наданими їм повноваженнями, самі не позбавлені рефлексу незаконного збагачення.

Усі двадцять шість років незалежності, як не гірко це визнавати, були роками пограбування українського народу в найрізноманітніші способи – від прямого захоплення підприємств до регулярного підвищення тарифів в інтересах приватних монополій і девальвації національної валюти. Наші мільярдери отримали свої статки, нічого не запропонувавши людству! Ні програмного забезпечення як Білл Гейст, ні соціальної мережі як Марк Цукерберг, ні нових технологій як Ілон Маск. Але якщо послухати наших мільярдерів, то більших за них патріотів немає, вони так люблять свою неньку Україну, що готові задушити її в обіймах. І душать. 

Через двадцять шість років незалежності ми змушені констатувати відсутність ефективних реформ, хоча наші керманичі переконують нас в протилежному, а відтак закликають ще трохи потерпіти. Потерпіти, звісно, можна, тільки скажіть, що матимемо в кінцевому підсумку. Але не скажуть, бо, гадаю, й самі достеменно того не знають.

У кожного з нас своє розуміння патріотизму, любові до рідної землі, батьківщини. Комусь це чуття передалося від попередніх поколінь, когось зробила патріотом Революція Гідності, когось ним виховала література. Тішуся, що є лауреатом премії, яка носить ім'я Володимира Кириловича Малика – одного з найкращих українських письменників і патріота. Дякую засновникам цієї премії, нинішньому журі, яке вказало своїм перстом на мій скромний доробок.

Усім миру, добра і натхнення на гарні справи в ім'я України!

Дякую.

На знімку: Валерій М’ятович із сином Володимира Малика Олександром Сиченком.