КУЛЬТУРА

Під час святкування 75-річчя Кіровоградського обласного театру ляльок відзначали кращих членів колективу. Коли прозвучало прізвище заслуженої артистки України Вікторії Ставріаніді-Стогодюк, на сцену вийшов… її чоловік, колега по цеху і по званню Геннадій Стогодюк. Він боявся, що дружина перед виставою не встигне переодягнутися, тому й вирішив її підстрахувати.

– За 33 роки, які ми живемо разом, виробився такий механізм взаємозаміщення, – розповідає актор, погодившись відповісти на мої запитання. – Поки дружина на роботі, я вдома – хатня робітниця. І навпаки: вона нянька наших трьох дітей удома, а я актор. Ми познайомилися під час навчання у Дніпропетровському театральному училищі. Коли після вступних іспитів усіх студентів зібрали в залі, виявилося, що ми з Вікторією потрапили до однієї групи. Згодом вона мені розповідала: «Коли я побачила цього хлопчика, подумала: такий маленький, сіренький – і в моїй групі… Краще б моя подруга була замість нього!» А я одразу виділив її з-поміж інших і довго, аж до кінця першого курсу, добивався дружби.

– Невже це було так складно?
– Дуже! Вона після десятого класу, а я після восьмого. Між нами була колосальна – майже два роки! – різниця у віці. Від цього я сильно комплексував. Розтопила лід наша бурхлива переписка. Під час літніх канікул я щодня писав їй величезного листа. А на четвертому курсі ми одружилися.
– Коли вам було двадцять, у вас народився перший син. Через чотири роки – донька, згодом ще один син. Як усе це поєднувалося з роботою, вихованням дітей?
– Щоб не випадати з робочого ритму, Вікторії доводилося скорочувати декретну відпустку, я весь час був на підхваті. До того ж нам пощастило, що потрапили саме до дитячого театру, де немає «дорослих» пристрастей. Тут колектив невеликий, всі ми майже родина, все один про одного знаємо. Емоційні сплески бувають, але не більше. Я уявляю, як би все було набагато складніше, коли б ми працювали у дорослому театрі.
– А чому ви обрали професію актора-ляльковода? Невже вам не хотілося грати на більш серйозній сцені?
– Я дуже хотів бути лялькарем. Ще в училищі обожнював запахи приміщення, де зберігаються ляльки, любив усе, що пов’язано зі сценою. Я й сьогодні дуже трепетно ставлюся до ляльок. Всередині мене й досі все тремтить, коли я працюю з ними на сцені.
– А ви разом з дружиною від роботи відпочиваєте?
– Ви не повірите, спільний відпочинок – це якраз те, чим ми не можемо похвалитися. За все життя у нас жодного разу не було організованого цивілізованого відпочинку. Спочатку на нашу долю випали 90-ті, потім початок 2000-х, а поміж тим – народження дітей. Нам нікому було допомагати, тому всім цим доводилося займатися самим. А ці безкінечні ремонти! Як казав Жванецький: «Ремонт не закінчується ніколи. Його можна лише зупинити». Знайомі сміються: а коли ж ви встигаєте дітей народжувати, а потім ще й виховувати? А ми хотіли охопити неосяжне. Мірою наших сил, звичайно. Так і виходило, що хтось із дітьми, а хтось у театрі.
– Чи унаслідували професію ваші діти?
– Старший, Станіслав, спочатку був категорично проти, маючи перед очима наш із Вікторією постійний «біг по пересіченій місцевості». Хоча дуже здібний хлопець. Але після кількох спроб знайти свій шлях поза театром таки опинився в бутафорському цеху. Має золоті руки. Сьогодні Станіслав працює разом із нами. У спектаклі «Вій» у нього були досить вдалі спроби акторської майстерності, за які нам із дружиною не було соромно. Ксенія, як і всі дівчатка, змалечку була актрисою. Але ми серйозного значення цьому не надавали. У два з половиною роки я привів її з собою на спектакль «Курочка Ряба». Наша мама в цей час була відсутня. Я посадив доньку в перший ряд, щоб спостерігати за нею – так мені спокійніше. В один прекрасний момент я повертаюсь і не бачу дитини. Опускаю очі – а вона сидить під театральним кріслом, щось шукає. Так, сидячи під сидінням, і додивилася виставу до кінця. Ксенія, як і мама, закінчила Харківський інститут мистецтв імені Котляревського, зараз живе в Батумі. До речі, її чоловік – також актор театру ляльок. Коли нашій донечці було два роки, ми вирішили, що Вікторії треба отримати вищу освіту. Дружина вступила на заочне навчання. І щоразу, коли вона їхала на сесію, Ксюша сильно хворіла. Ангіна, бронхіт, запалення легенів траплялися в неї одразу після від’їзду мами. Але в лікарні ми не лежали, Доктором Айболитом був я. Бігав по аптеках, стояв у чергах, кип’ятив шприци, робив компреси. Ще й зарплату не завжди давали. Сьогодні я озираюся назад і дивуюся: невже це був я?
– Пам’ятні роки, нічого не скажеш.
– Так, але ми їх осилили. Дружина отримала вищу освіту, а я залишався із середньою спеціальною. Коли нашій мамі присвоїли звання, я піднімав слухавку й казав: «Чоловік заслуженої артистки слухає!» Звісно, в цьому була частина іронії, чоловічої суєти. Однак, окрім радості, я відчував і певний смуток. Хотілося встигати за нею. Хоча я себе втішав тим, що є набагато важливіші інші речі: як тебе сприймає глядач, наприклад. На творчому суперництві мені ніколи було зациклюватися. Я навіть сказав про це в програмі на обласному телебаченні. А невдовзі звання заслуженого артиста присвоїли й мені. Так що ми тепер зрівнялися.
– А які стосунки з театром у вашого молодшого сина?
– Єгору зараз п’ятнадцять, і це дуже талановитий хлопець. Але з усіх дітей він найбільш закритий. Можливо тому, щоб нас зайвий раз не засмучувати. Ми хочемо спробувати відпустити його до Дніпропетровська, в те ж училище, де навчалися самі.
– Кажуть, з роками чоловік і дружина багато в чому стають схожими одне на одного. Ви з Вікторією помічаєте щось подібне?
– Помічаємо. Буває, я лише встигну подумати – а вона вже скаже. Трапляється, що навіть у магазині ми, не домовляючись, купуємо одні й ті ж продукти.
– Ви казали, що вмієте вдома і прибирати, і готувати. Яка ваша коронна страва?
– Плов. Уперше я приготував його за рецептом із календарного листочка. Досвіду не було, але існувало велике бажання. На страву в мене пішов кілограм рису і майже стільки ж – солі. У рецепті написано: посолити, причому міцно, от я і постарався. Вийшла сіль із рисом. Всю рисово-соляну суміш я акуратно вивернув у смітник. Сьогодні мій плов люблять і члени родини, і наші гості. Навіть колегам, які раніше ділилися своїми рецептами, більше подобається мій плов. Його я готую на рівні відчуттів, автоматично. Відчуваю, що треба додати якусь травичку – будь ласка. Я люблю, щоб там були ароматні приправи, карі, великі головки часнику. І він справді виходить смачний.
– Знаючи про ваше луганське походження, не можу не запитати про ще одну важливу річ – ваше ставлення до війни на сході України.
– Я не політик і не економіст. Та й було б невдячною справою про щось розмірковувати в цій ситуації. Свої версії ми можемо висувати на кухні. Але мені дуже шкода, що я безпомічний. Я не можу підтримати своїх однокласників, друзів дитинства, вчительку, які там знаходяться. Звісно, я можу зателефонувати і просто згадувати якісь радісні моменти з нашого минулого життя, щоб не ранити їхні й без того знівечені душі. Серце болить за цей край, і найбільше за те, що все, що пов’язане з ним, залишилося позаду. Я не можу поїхати туди, навідатись на могили своїх рідних. Та я вірю: війна не може тривати вічно. Найголовніше – зберегти людське обличчя.
– Ви справляєте враження щасливої людини, Геннадію.
– А так воно і є. Я справді щасливий. За роки сімейного життя ми з Вікторією переконалися, що кращих друзів один для одного, ніж ми самі, немає. Хоча, чого гріха таїти, бувають різні моменти, як і в кожної людини. Але найголовніше, що я завжди знаходжу заняття рукам і розраду душі. Я можу шити, кроїти, робити ляльки. У найтяжчі роки я цим займався, вів гурток у школі, виступав із пародіями на відомих артистів. Коли дружина лежала в лікарні, я бігав на заняття замість неї. Якось директор запитала: «Навіщо це тобі?» Пам’ятаю свою відповідь і досі: «Людмило Володимирівно, я рятую свою душу!» Насправді так і є – творчість рятує і лікує наші душі.
Спілкувалася Людмила МАКЕЙ