КУЛЬТУРА

Якось почувши від знайомого, що Анатолій Черниш (на знімку), кіровоградський дитячий поет, член НСПУ, відомий навіть за океаном, напросився на зустріч із Анатолієм Григоровичем. Сподівався, що почую, як йому працюється, які його творчі плани, та говорити довелося не тільки про це. Виявляється, колись його потяг до віршотворення зіграв із ним лихий жарт. Не обійшлося тут без сумнозвісної «контори глибокого буріння» – КГБ (КДБ). Та про все по порядку.

Як зазначається в одному з навчальних посібників, Анатолій Черниш – автор книжок «Сонячний зайчик», «Казка про Зиму та її дітей», «Рідних звуків голоси», «Зачекалися весни», «Приказки та прислів’я із «Словаря української мови» Бориса Грінченка» та ін. Написав абетку у прислів’ях, приказках, примовках, скоромовках.
Наступного року поет відзначить своє вісімдесятиліття.
– Анатолію Григоровичу, коли вийшла ваша перша книжка?
– У двотисячному році. Її видало Кіровоградське державне видавництво.
– А коли почали писати дитячі вірші?
– Коли мені було вже п’ятдесят п’ять років.
– Що спонукало, чому так пізно?
– Ну, взагалі-то перший свій вірш я написав ще в школі. Ми збирали жолуді, директор обіцяв гроші, не дав, і я, як редактор шкільної стінної газети, вирішив розповісти про це в поетичній формі. Розмістити вірша в газеті не наважився, але до рук директора він потрапив.
– І якою ж була його реакція?
– Хотів залишити мене у випускному сьомому класі – це була школа-семирічка – на другий рік. Мабуть, щоб мати час зі мною поквитатися. Я не погодився, бо навчався непогано, і щоб даремно не гаяти часу, ходив за чотирнадцять кілометрів на курси водіїв. Директору нічого вже не залишалося, як віддати мені свідоцтво про закінчення школи. Щоправда, зробив це він пізньої осені, коли продовжити навчання у восьмому класі було запізно. Та середню школу я все-таки закінчив, потім пішов в армію.
– Вірші продовжували писали?
– Тільки коли на те було, як мовиться, соціальне замовлення. Як відомо, при Микиті Хрущову почали додавати в хліб кукурудзу, горох, зернові відходи, через що їсти його було майже неможливо. В людей це викликало невдоволення, і я вирішив відгукнутися сатиричним віршем. Служив тоді у Хмельницьку в одній з військових частин надстроковиком. Прочитав у колі «друзів», і один із них просигналізував у КДБ, а там поставилися до мого вірша дуже серйозно, завели справу. Оскільки я не був відвертим антирадянщиком, передали її у нашу частину, де мою долю мали вирішити офіцери і такі ж, як і я, надстроковики. На зборах лунали різні пропозиції, аж до ув’язнення і розстрілу. Врятував мене командир дивізії, сказавши, що я ніякий не ворог, що я нормальна людина, тільки маю покаятися. Кадебешники, які були присутні, ледь не штовхали мене в спину, щоб вийшов і сказав те, що всі хотіли від мене почути. Вибору не було, я вийшов і щиро зізнався, чому взявся за перо, і пообіцяв, що більше вірші не писатиму. Зі служби мене не звільнили, я дослужив до кінця терміну, а в 1964 році переїхав до Кіровограда, працював водієм, слюсарем, заочно закінчив Дніпропетровський автомобільний технікум. З Хмельницького справу надіслали за місцем мого постійного проживання.
– Невже всі ці роки не хотілося писати?
– Чому ж, хотілося, тільки, як я вже сказав, я дав слово, а ще мав думати про матір, якій про це нагадували в сільраді. Психологічно тисли на неї, відповідно вона просила мене, щоб я більше нічого не писав.
– А чому взялися за дитячу поезію?
– Раніше я ніколи не думав, що писатиму для малечі, та в дев’яності, коли писати можна було вже про все, я несподівано навіть для самого себе відкрив у собі саме таке бажання. Спочатку написав віршики для книжки-розмальовки, яка, в це важко повірити, була видана загальним тиражем близько 150 тисяч примірників. Попит тоді на розмальовки був шалений, і завдяки їм мої вірші пішли, як мовиться, в народ. Я навіть гонорар отримував за них. Пізніше дитячі вірші видавав власним коштом.
– Ви дописалися до того, що вас включили до навчального посібника «Дитяча література. Твори українських письменників другої полови ХХ –
початку ХХІ століть».
– Там мені відвели двадцять дві сторінки.
– Вас читають і за кордоном. Як це сталося?
– Завдяки Інтернету. Я дружу з комп’ютером, і ось якось в Інтернеті натрапив на одну з українських шкіл у Торонто (Канада). Надіслав диск зі своїми віршами і книжечку «Алфавіт». Від директора прийшов лист, у якому повідомлялося, що мої твори вже вивчають у початкових класах. Потім я листувався з секретаркою директора, котра повідомляла, що мої вірші розсилаються в інші українські школи Канади. Я отримую багато схвальних відгуків, подяк. У Сполучених Штатах я так само через Інтернет вийшов на восьмирічну українську школу і маю з нею листування.
– А як серед ваших друзів опинився Казахстан?
– Цього разу посприяла одна з газет. Я вичитав, що в Астані є українська школа. Написав лист і надіслав твори, зокрема й ті, що поклав на ноти відомий композитор із Малої Виски Петро Лойтра. Тамтешнім школярам вони сподобалися, їх вчили напам‘ять, співали пісень, про що мені повідомляв листами директор. До слова, цю школу відвідав свого часу Президент Ющенко. Обіцяв допомогу, але, схоже, забув, бо жодної допомоги не було, й сьогодні школа без підтримки України стала російською. Залишилася лише одна українська кімнатка-музей.
– Ви вважаєтеся живим класиком…
– (Сміється). Колись такого звання я удостоївся від газети «Веселі вісті» за співпрацю, коли її редагував покійний уже Віктор Баранов. Зрозуміло, що робилося це з гумором, але приємно, тим більше, що до відповідного диплома мені ще й премію виписали.
– І над чим сьогодні працює «живий класик»?
– Життя сьогодні таке, що до творчості спонукає мало. Можливо, щось і з‘явиться на світ божий, але забігати наперед не буду.

Валерій М‘ЯТОВИЧ