КУЛЬТУРА

Валерієві Стожари

У червні 15 років тому не стало поета Валерія Гончаренка

Щоразу, проходячи повз будинок під номером 38 по вулиці В’ячеслава Чорновола, повертаюсь у бік його фасадної стіни, де з меморіальної дошки, виконаної Віктором Френчком, нас вітає Валерій. Тут ми з ним деякий час працювали разом, а приятелювали десь із року 1967-го. Він був із тих людей, котрі залишаються в душі назавше, й після того, як відходять у той незвіданий, кращий, чи навпаки, світ.

Валерія пам’ятають, його вшановують, молоді поетичні паростки області змагаються між собою за право вибороти першість у літературному турнірі його імені, який проводиться із 2001 року, у 2012-му обласна організація Національної спілки письменників та обласна держадміністрація провели конкурс його імені на кращі твори молодих літераторів Кіровоградщини з нагоди 70-річчя автора «Червоного Волосожару» і «Параду химер». Його поетичні збірки, мов ті Стожари, не загубилися в зоряній безодні, а сяють яскравим світлом поетичного слова. Перша з цих книжок – мажорна прелюдія до творчої біографії поета, остання прижиттєва – дошкульна сатира на холуйство, хохляцтво та інші наші малоросійські гріхи.

Ми познайомилися у рік виходу першої книжки молодого поета. Її було видано в столичному видавництві «Радянський письменник», що розцінювалося як висока честь. Сьогоднішньому молодому авторові, котрий звик, що надрукуватися можна з чим завгодно, аби були гроші, важко уявити, який важкий шлях проходив тоді рукопис до виходу у світ окремою книжкою.

При цьому оцінювалася не тільки його художня вартість, чого, на жаль, немає сьогодні, а й жорстко цензурувався кожен рядок: чи немає там, бува, чогось «ідеологічно невитриманого». Рукописи у видавництвах нерідко лежали по кілька років, і кожен вихід книжки у світ, незалежно від її формату і тиражу (хоч тиражі сягали кількох тисяч), ставав справжнім святом для автора, а тим більше молодого. Валерій літав на крилах успіху, виступав перед школярами, студентами педінституту, який щойно закінчив, у бібліотеках, книгарнях.

Ми зустрічалися в редакції газети «Молодий комунар», він часто заходив до мене у картинну галерею, де я тоді працював, любив постояти перед полотнами художників дореволюційної доби і зарубіжних майстрів – в цьому у нього були традиційні смаки. Милувався «Заходом сонця» Саврасова, «Сосновим лісом» Шишкіна і Шільдера, «На терасі» Котарбинського, портретами роботи європейських авторів. Захоплювався українською графікою, зокрема роботами Карафи-Корбут, Дерегуса, Якутовича, Базилевича. У нього склалися добрі, навіть товариські, не зважаючи на велику вікову різницю, стосунки із кіровоградським живописцем Володимиром Федоровим, котрий непогано розумівся на поезії, з іще молодими Володимиром Волоховим, Леонідом Бондарем.

Тоді в Кіровограді піднімалась яскрава хвиля молодої поезії – завжди серйозний, хоч і з беззбройною, майже дитячою посмішкою Валерій Юр’єв, вибуховий перелесник Леонід Народовий, аристократичний інтелектуал Володимир Базилевський, і серед них – років на п’ять молодший Гончаренко. Але це було одне покоління. Знали в Кіровограді й Віктора Погрібного та Віктора Ганоцького, але перший уже редагував молодіжну газету, а другий з головою поринув у журналістику, тож «світилися» вони на публіці не часто, хіба що у День поезії. Були й інші, серед них Георгій Шевченко, котрий через кілька років порадував своїми «Веселиками»… На вершині обласної літературної «піраміди» стояв прозаїк, член Спілки письменників Микола Смоленчук, котрий патронував над молодими, по-батьківськи навчаючи їх, а то й пожурюючи за молодечу безтурботність.

Нерідко ми після роботи гуртом спускались у погрібок, де збиралася творча публіка – поети, журналісти, музиканти, актори. Кожне місто, котре себе поважає, повинно мати свій «Мулен Руж». В Києві це було кафе «Еней», у Кіровограді – «Перлина степу». Погрібок виглядав не просто екзотично у стандартизованому світі харчоблоків, а й відверто патріотично: посеред зали стояла велика дерев’яна бочка, яка правила за стіл, поруч – ще кілька менших, на стіні – козацький гопак з-під пензля Володимира Волохова, стійки буфетів застелені вишиваними рушниками, вино наливали у череп’яні, розписані ангобами келишки. Вина були головним чином сухі і напівсухі, вітчизняного та болгарського виробництва, за фірмове слугувала «Перлина степу» з Одещини. Тут «пролетарі розумової праці» ділилися своїми думками і планами, розповідали анекдоти і веселі історії, Борис Чамлай поповнював запас сюжетів для своїх веселих віршованих мініатюр, поети читали вірші. Тут «стукачі» все це слухали і доповідали, куди слід.

Невдовзі партійні верхи в черговий раз почали наступ на все національне. Володимир Щербицький виступив на республіканському партактиві із засудженням «етнографізму». А в «Перлині степу» келишки замінили на гранчаки, сухі вина – на «бурмотуху», прибрали вишивані рушники, на місце бочонків поставили столи зі стільцями. З часом зашторили і козаків. Контингент частково помінявся, хоч у «Перлині» ще довго збиралася творча інтелігенція…

Валерія щедро обдарувала природа як поета високого громадянського звучання. Він не був дисидентом в усталеному розумінні цього слова, вірив у безмежний гуманізм Вождя і ніскільки не фальшивив, коли писав: З Леніна ми починаємось. Правдою, совістю, вірою.

Переді мною – характерна в цьому розумінні добірка його віршів у журналі «Україна» з жартівливо-хвалькуватим дарчим написом: «Читай справжні вірші». Він, зрозуміло, не перебільшував їхню вагу, але і не применшував, розумів, що його творчість чогось таки варта.

Сьогодні ми всі розумні заднім числом. А тоді хто з нас не вірив у те, що «комуністичне вчення – найпрогресивніше у світі», що заможні українські селяни були вщерть куркулями, а пітерські пролетарі в чонівських будьонівках приїздили з гвинтівками в наші родючі степи і вивозили звідси хліб, щоб боротися за наше ж таки світле майбутнє? Зрозуміло, це – схема, Валерій так примітивно не думав. Але й не вдавався до шестидесятницького аналізу всього того, через що довелося пройти Україні за десятки років комуністичного режиму. Як і всі ми, він прозрів уже на хвилі демократизації кінця вісімдесятих - початку дев’яностих, коли відкрилися інформаційні джерела, до того заховані від нас за сімома замками. Та оспівані ним у радянський час, принаймні до перебудови, герої були швидше романтичними, ніж ідеологічними постатями, а солдати Великої Вітчизняної у віршах Гончаренка зворушують своєю простотою, скромністю і людяністю.

Він захоплювався героїкою. Разом з тим різко не сприймав усієї компартійної фальші, методів керівництва країною, маразму, котрий супроводжував «эпоху развитого социализма». В ньому гостро проявлялося почуття справедливості. Це вилилося у деякі вірші, що й дало привід звинуватити поета ледь не в антирадянщині. Але то було пізніше. Поки ж що Валерій купався у хвилях успіху, їздив на наради молодих літераторів, готував рукопис майбутньої книжки, писав репортажі і нариси для обласної молодіжки.

Та лихо не спало. Вже давно відшуміли судові процеси над шестидесятниками, вже забулькала густим болотом епоха застою, але ж і кіровоградським верхам та підрозділам «недремного ока» захотілося показати свою пильність. На одному із зібрань творчої молоді секретар обкому партії з ідеології Ніна Сухаревська заявила, що й «серед кіровоградської творчої молоді, яка себе ще нічим не проявила, завелася гниль», і прочитала Валерієвого вірша про сучасного Чичикова, про те, як «вмирають Гоголі безсмертні, а мертві душі зостаються».

– Він поширює цей вірш підпільно! Мені його передали товариші з комітету Держбезпеки, – обурювалася Ніна Павлівна.
Не знаю, чи то була вказівка згори, чи перестаралися редактори, що Гончаренка перестали друкувати в місцевій пресі. Але все це він зі своїм тодішнім оптимізмом пережив би. Найбільша підлість полягала в тому, що у видавництво «Молодь», де вже лежала підготовлена до друку чергова поетична книжка Валерія, з обкому партії надійшов лист, який зупинив її друк. І це надзвичайно вразило автора. Не думаю, що перед ідеологами області стояло завдання знищити Валерія як поета, швидше всього його хотіли лише «провчити». Але той лист у видавництво став ударом, який вибив Гончаренка з сідла.
Травневого дня 2000-го року Валерій зателефонував мені в редакцію:

– Старий, тримаю в руках перший примірник своєї нової книжки (йшлося про «Парад химер», видрукований Центрально-Українським видавництвом). Давай зустрінемося, підпишу.

Він чекав на мене біля будинку на тоді ще Луначарського, 38. На примірнику книги написав: «Дорогому Бронику і Вірі Куманським з любов’ю на добру незабудь. 31/V – 2000 р.» І підпис. А через якийсь тиждень вранці до мене в кабінет вбігла з повними сліз очима методист Центру народної творчості Ніна Кравченко:

– Валерій помер…

Валерій зневажав як компартійне хамство, так і свинство скоробагатьків. Але найбільше йому боліла душа за людей, котрі дедалі глибше опускаються в обивательську безодню, втрачають суто людські якості, міняють справжні цінності на мішуру, байдужіють і жорстокішають.

Валерій ріс без батька, і це була його глибоко зачаєна образа – за себе і за матір. З ним він таки зустрівся. Коли вийшла його перша книжка, поїхав з нею до Черкас, де той мешкав зі своєю новою сім’єю. Познайомилися, поговорили – і по тому. Його справжнім оберегом була мати – Надія Мусіївна. Він її щиро любив, хоч і не демонстрував цього, хіба що іноді говорив друзям: «У мене от-така мати!». Коли вона лежала в домовині і надходила ніч, а сусіди і товариші почали розходитися по домівках, знаючи наш підсвідомий страх перед покійником, я запитав його, хто залишиться з ним на ніч біля померлої. Валерій відповів: «Залишусь один. Я не боюсь своєї матері».

Можна тільки здогадуватися, скільки і про що говорив він з нею у ту останню, прощальну ніч. Пізніше поет напише своїх «Чорних лебедів» (пам’яті матері), де скаже:

… Ти відходиш все далі і далі,
Журно тьмариться спогадом світ.
І навіки в нестерпній печалі
Я дивлюсь тобі, мамо, услід.

Матері йому бракувало усе подальше життя....

Поет по-синівськи любив Україну, вимріяв її світлий образ. Ще у своїй першій збірці «Червоний Волосожар» Валерій написав: «Степи мосяжні, Україно, цвіли на прапорі твоїм». А тому його біль примножувався ще й тим, що її, вже незалежну, продають – сусідам на втіху – оптом і вроздріб «батьки отечества чужого», що її горда і волелюбна пісня залунала на весь голос на початку дев’яностих та й знову затихла.

А вона таки лунала. У лютому 1989 року ми з Валерієм і ще кількома кіровоградцями брали участь в Установчій конференції Товариства української мови ім. Тараса Шевченка. Це було свято душі. У Будинку кіно в Києві, під пильним оком стражів порядку, які виглядали з міліцейських автомобілів, проходило це велелюдне зібрання. Довго чомусь не відчиняли двері, а коли вони відкрились, уже наелектризований натовп ринув у залу. Тіснили один одного, не зважаючи, навіть, на жінок. І тоді Валерій сумно сказав:

– Ось так починаємо відроджувати Україну…

Втім, перше враження швидко перекрили інші: за трибуну виходили відомі літератори, делегати конференції, лунали глибоко пат-ріотичні промови, лунав спів хору «Гомін» – ще на «І не вмре ніколи» не наважувались, але «Червону калину» вже співали. З’явився й секретар ЦК з ідеології Єльченко. Він поклав на трибуну от-такенний портфель:

– Бачите, оце стільки листів надсилають трудящі у ЦК із засуд-женням націоналізму…

Йому не дали говорити, «за-аплодували» і засвистіли. Секретар зійшов із трибуни. В залі замайорів жовто-синій прапор, потім другий. Делегати, здавалося, готові були йти на штурм. У всякому разі лунали пропозиції вийти з приміщення і пройти під синьо-жовтим прапором Хрещатиком.

Додому ми їхали у мало сказати піднесеному настрої. То була справжня ейфорія. Здавалося, якийсь рік-два і вся Україна заговорить материнською мовою. Не сталося. А могло б…

Валерій Гончаренко іронічно висловлювався про славу, але популярність любив, прагнув визнання, щиро радів виходу кожної поетичної збірки після семирічної вимушеної перерви, був «на сьомому небі», коли нарешті став членом Національної спілки письменників. Любив читачів і слухачів, охоче виступав перед будь-якою аудиторією. І, треба сказати, його теж любили, приходили послухати, поспілкуватися з ним. А того сумного червневого дня 2000-го року, коли Валерія проводжали в останню дорогу, до міського Палацу культури попрощатися з поетом прийшло стільки людей, що проводжаючих вистачило більш як на два квартали.

Про Валерія говорили різне. На фоні його життєвого портрета дехто малював свій світлий образ. Та він на це мало звертав уваги. Гончаренко і в житті був поетом…

Броніслав КУМАНСЬКИЙ