КУЛЬТУРА

Життя поза поезією вважав ледь не даремним і неповноцінним

На п’ятнадцяті роковини від дня смерті відомого українського поета Валерія Гончаренка в Кіровоградському міському літературно-меморіальному музеї І. К. Карпенка-Карого зібралися друзі, колеги по літературному цеху, шанувальники його таланту, зокрема вихованці обласної гімназії - школи мистецтв. 

Відкриваючи зібрання, директор музею Катерина Лісняк нагадала про основні віхи життєвого і творчого шляху поета. Той шлях не був прямим і легким, що цілком зрозуміло, адже Валерій Гончаренко «не вписувався» в радянську систему з її обмеженнями і догмами. Про це ж говорили й учасники вечора – голова обласної організації Національної спілки письменників Василь Бондар, письменники Володимир Могилюк і Сергій Колесніков, професор Григорій Клочек, журналісти Броніслав Куманський та Микола Цибульський. Кожен пригадував якісь деталі свого спілкування з Валерієм, його стосунків із владою. Усі сходилися на тому, що він був непересічним поетом, його творчість і нині вражає довершеністю і актуальністю, а тому доцільно було б видати збірник найкращих його творів. Ще одна пропозиція, що знайшла підтримку в учасників зібрання, – варто назвати іменем Валерія Гончаренка вулицю, на якій він жив. Відповідне звернення до депутатів міської ради підписали учасники заходу. 

Валерій М‘ЯТОВИЧ

Життя поза поезією вважав ледь не даремним і неповноцінним

З цікавістю і щемом прочитав статтю Броніслава Куманського в попередньому випуску газети про незабутнього Валерія Гончаренка, з яким я теж мав за честь підтримувати дружні стосунки аж до відходу його в інший світ.
Вступив Валерій до Кіровоградського педінституту, коли я вже навчався на третьому курсі, і відразу заговорили про нього, як про обдарованого поета-початківця. Він став ніби продов-женням літературної традиції, започаткованої Валерієм Юр‘євим, Леонідом Народовим та Клавдією Башликовою. Тоді в інститутській газеті «Радянський студент» друкувалися поети Володимир Чабаненко, Іван Прядун, Леонід Липа, Петро Гладаревський, але, як мені здавалось, Валерій їх затіняв, в ньому було більше самобутності.
Він жив поезією, і це не перебільшення, бо життя поза поезією вважав ледь не даремним і неповноцінним. Не пригадую, щоб його хвилювали якісь побутові проблеми, інші негаразди. Він почувався вище того всього, але не забував про гідність, не схилявся перед старшокурсниками, як було заведено серед першокурсників, до ровесників і навіть молодших від нього неодмінно звертався зі своїм улюбленим «старий». Мені здається, що ось і зараз відчиняться двері, і я почую його гучне: «Старий, а що ти там про мене пишеш?».

На нього не можна було ображатися ні за те звертання, ні за деяку бравурність, бо він ніколи не демонстрував зверхності, агресивності. Зустрівши полудень віку, нагадував швидше юнака, ніж людину зрілих років. У цьому були його перевага і недолік, адже відомо, що таким важче пристосовуються до життя, шукати в ньому своє місце.

Пригадується, як пізнього вечора в 1984 році Валерій зателефонував мені додому, і коли я не почув звичного звертання «старий», зрозумів, що він чимось невдоволений.

– Миколо! – звернувся він трохи пафосним, з нотками докору голосом. – Це тобі телефонує український радянський письменник Валерій Гончаренко, щоб ти дав відповідь, чому люди твого управління «зарізали» мою листівку.
Того дня я перебував у відрядженні й не знав, що сталося. З‘ясувалося, Валерію, якого на той час було прийнято в члени спілки письменників СРСР, обласна організація спілки підготувала листівку для популяризації його творчості серед читачів області. Був там і його портрет. З цією листівкою вийшла заминка, бо подібні листівки дозволялися тільки для кандидатів у депутати. Справу ми владнали дуже швидко.

Валерій не розумів і не сприймав бюрократії, про що не раз писав у своїх віршах і поемах. Якось у нього виник на цьому грунті конфлікт, до залагодження якого долучився і я. Тоді він працював у недавно відкритій обласній газеті «Народне слово». Мав узяти в директора Ощадбанку Олександра Безсонова коментар з приводу обміну 100- і 50-рублевих купюр, затіяного тодішнім прем’єром Павловим. Безсонов його не приймав, бо, як пояснив мені по телефону, сам не знав усіх нюансів. Валерія це обурило.
– Мене не приймають! – зустрів він мене в коридорі.

Довелося вмовляти Олександра Івановича, і той врешті-решт погодився прокоментувати подію. А через кілька днів Валерій заглянув до мене на роботу.

– Старий, так це що виходить – я, працівник обласної газети, письменник, маю тобі дякувати за протекцію?
Пригадую, в 1967 році Валерій приїхав у відрядження в Устинівку, де я тоді працював. Після запитань і відповідей, що зазвичай сипляться при зустрічі знайомих, друзів чи земляків, він не без гордості повідомив, що нарешті вийшла його книжка поезій. Я щиро його привітав з цією подією, зазначивши жартома, що відтепер він не тільки став відомим, а й завдяки гонорару – заможним.

– Старий! Ти не подумай, – він посміхнувся, – що це солідний том. Це півторааркушна збірка, а гонорару мені виплатили всього чотириста карбованців.

Не став він заможним і згодом. Як і більшість поетів, про що зазначив якось при зустрічі в Олександрії депутат Верховної Ради України письменник Павло Загребельний. За його словами, після смерті Павла Тичини, котрий допомагав молодим творцям не тільки порадами, а й коштами, залишилося всього п’ять тисяч карбованців.

– Поети багатими не бувають, – сказав тоді Павло Архипович.

А Валерій Гончаренко був поетом. І я почуваюся винним перед ним за те, що не підтримав пропозицію назвати вулицю, яка тоді ще називалася вулицею Луначарського, його іменем. Не вірив, що таке можливе. Сьогодні я переконаний, що він гідний, аби одна з вулиць Кіровограда, в якому він жив і творив, називалася вулицею Валерія Гончаренка.

Микола ЦИБУЛЬСЬКИЙ, ветеран праці.