КУЛЬТУРА

Олег Поляруш: У Росії процесів над письменниками було мало, і це зрозуміло, бо росіяни – це завжди росіяни, а українці – це націоналісти

(Закін. Поч. у № 27)

– Але так не могло бути, більшовики не для того стільки людей знищили, щоб дозволяти письменникам писати, як їм заманеться. Тим більше, що й самі письменники бачили розвиток суспільства, культури по-різному – існували десятки течій.

– Саме тому Микола Хвильовий у 1925 році проводить всеукраїнську дискусію, яка переросла в політичну. Сталін запитував у листі Кагановича: що відбувається – нас визнають прогресивні письменники світу, а комуніст Хвильовий дозволяє собі сумніватися. Закінчилося тим, що ВАПЛІТЕ, спілку, яку очолював Хвильовий, розігнали, він залишився ні з чим. Тоді ж з’явилася ціла обойма постанов про літературу, і вже в другій половині двадцятих років почалася критика письменників, звинувачення їх у націоналізмі, фашизмі. В двадцять дев’ятому знайшли першу «контрреволюційну організацію» – так звану Спілку визволення України. Але покарання було лояльним – кому два роки позбавлення волі, кому – п’ять, кого просто попередили, але показово, на всю країну. А тридцяті роки стали вже справжньою трагедією. Спочатку створюється єдина спілка радянських письменників. Вона будує для своїх членів у Харкові, тодішній столиці, житло, має свою видавничу базу. Якщо ти не член спілки – тобі дороги немає. Тематика збіднена. Основне – будівництво гігантів індустрії. Ще писали про громадянську війну, класову боротьбу на селі. У тридцять четвертому почався перший масовий відстріл. Кірова вбили, бо був серйозним конкурентом Сталіна, і потрібні були вороги. І під цю «терористичну акцію» вже у грудні в Україні заарештовують двадцять вісім письменників. На третій день прийшла «трійка», вирок винесла, і на четвертий день усіх розстріляли. До тридцять сьомого року йде наростання цієї агресії. До двадцятиріччя Жовтневої революції капітан Матвеєв особисто (нікому не довіряв) розстрілює в урочищі Сандормох 1111 в‘язнів табору особливого призначення, розташованого на Соловках, серед яких багато українських письменників, режисерів, артистів. Баржі із засудженими вивозили в море й топили…
– Олеже Євгеновичу, лік убитих сталінськими слугами українських письменників іде на сотні, а як складалася доля їхніх побратимів в інших республіках – репресії їх теж не оминули?
– Немає з ким порівнювати. Середня Азія виключається, а в Росії процесів над письменниками було мало, і це зрозуміло, бо росіяни – це завжди росіяни, а українці – це націоналісти. Українська література була під пильним контролем партії, політичних органів, і найтрагічніше те, що в тридцяті роки було винищено найталановитіших, цвіт українського письменництва. Врятувалися одиниці. Той же Довженко. На нього вже було виписано ордер на арешт, його мали забрати. Але в нього була дружина Юля, москвичка, і він тікає до Москви, де йому вдається зустрітися зі Сталіним. А Сталін – я вже не раз казав, що він був геніальним психологом – умів дуже гарно все облаштовувати. Вислухавши Довженка, каже: розумієте, є проблема – Далекий Схід; це наша земля, вона ніким не оспівана, а нам її треба заселяти й охороняти, бо там Маньчжурія, зробіть фільм. І це замість того, щоб вибачитися. Довженко поїхав. Зробив фільм «Аероград», показав – і орден Леніна. І тут же Сталін: «За ним – український Чапаєв». Довженко їде до Києва, де вже було зібрано всі матеріали про Щорса. Ось так він і врятувався, хоч подальше його життя мало чим відрізнялося від ув’язнення.
– З письменників тридцятих років у шкільних програмах вивчали лише одного автора – Юрія Яновського. «Вершники»…
– Це геніальний твір! Виспіваний на такому регістрі романтичному, як ніщо інше. І не тільки в Яновського. Але цілком вибудуваний на класовій ідеології. На тій ідеології, яку ми сьогодні хочемо заперечити гуманістичними, вселюдськими ідеалами, які, зрештою, й перемогли, і вчителям не просто сьогодні це пояснювати.

– Далі – сорокові, п’ятдесяті роки…

– З усіх сущих в Україні прозаїків – один Довженко. Два десятиліття – війна, відбудова народного господарства, але – один. Не було талантів, їх винищили, а хто якимось дивом залишився живим, мав підспівувати владі. Всіх зламали. Згаданий Юрій Яновський написав прекрасний правдивий роман «Жива вода». Це післявоєнний період. Закінчилася війна, люди вилазять із землянок, немає нічого – ні чоловіків, ні техніки, ні хат, на трудодень дають сто грамів зерна, а на яблуню податок повісили. Село в занепаді. А треба показувати розквіт. І починається дискусія, якою має бути центральна вулиця. Один: як якою? Хати, вкриті околотом, коло хати – колодязь-журавель, пасіка. Йому заперечує голова сільради: ні, це мають бути сучасні будинки, широка вулиця, в центрі – музична школа і ресторан, який називається «Веселий заєць». Цей міф втілив Олександр Корнійчук у п’єсі «Приїздіть у Дзвінкове».

Це сорок сьомий рік. Я добре його пам’ятаю. Вдови з дітьми, коли орали поле, де була торік картопля, збирали те, що залишалося з неї, мили, плюс листя з береста, щириці, і виживали. І Яновський написав цей роман. Його розкритикували, перестали друкувати. Він почав продавати свою бібліотеку, меблі – не було ні копійки, щоб жити. Страхіття! І всі були поставлені в такі умови: або ти співаєш, або тебе немає фізично. А Довженко, переживши тридцяті роки, коли почалася війна, відчув те, про що ми зараз говоримо, – антиукраїнську політику влади. Сьогодні відомо, як звільнявся Київ, скільки там полягло так званих чорносвитників, дядьків із українських сіл, не навчених, не озброєних. Коли генерали звернулися до Жукова, мовляв, навіщо ми їх посилаємо на смерть, це ж гарматне м’ясо, а Жуков що відповів? «А зачем нам эти хохлы нужны, ребята? – сказав. – Чем больше немцы их уничтожат, тем меньше после войны нам надо будет сажать в тюрьмы и высылать в Сибирь». А в сорок четвертому ж році був підписаний таємний документ про виселення українців. Довженко був на передовій і бачив, як поводиться армія-
визволитель. І справа не в солдатах, а в ідеології: ті, хто жив на окупованій території, – це зрадники, запроданці і їх треба поставити на місце. І Довженко народив свій твір «Україна в огні». Це не просто повість, це агітка, провидіння того, що треба робити. Він писав у щоденнику, що людей треба виховувати людьми, до них треба ставитися по-доброму, вміти прощати. І наводив цілий ряд моментів, а герої цього твору є ілюстрацією того, якої кари хто заслуговує, і якого місця. Вся повість на цьому побудована, там немає одного героя, це повість про долю народу.

– А що не сподобалося Сталіну?

– Не сподобалося те, що національне питання порушено. Мовляв, у них від слова «нація» тільки прикметник залишився, а ми ж формували радянський патріотизм, який поза націями. А Довженко сказав, що потрібно формувати національний патріотизм, шанувати його, і людей виховувати в добрі, в національних традиціях. Хрущов спочатку захоплювався, казав: негайно закінчуй і друкувати, робити фільм! А коли дійшло до друку, й у журналах почали з’являтися уривки, хтось поклав журнал Сталіну на стіл. І Сталін на політбюро виступив рецензентом. Сказав і про роль партії, й про національне питання. В результаті «Україну в огні» було визнано шкідливою, й про фільм уже не йшлося.
– Знаю, що Довженко – ваш улюблений автор, ви дуже добре знаєте його творчість. Скажіть, що це була за людина?
– Я б сказав, що це людина, яка мислила масштабами державними і навіть ширше. У його щоденнику є такий епізод. У сорок п’ятому році, коли капітулювала вже Японія, американці послали туди делегацію, і включили до неї двох американських генералів, які перебували в полоні в японців. Довженко пише з іронією: це треба до такого додуматися! Та в нас би їх перевірили… А потім пише: Боже, як можуть люди мислить отак масштабно! Отаким він був.

– У зв’язку з цим запитання до вас, Олеже Євгеновичу: звідки в наших геніїв, починаючи від Шевченка, така глибина знань, адже не всі з них училися в університетах?

 Знаєте, часом перед цим питанням я просто капітулював. Бо візьмемо того ж Хвильового. Він не мав вищої освіти, але коли починаєш читати його твори, без словника не обійтися. Він був начитаний, гарну мав пам'ять і мислення таке ж. Його називали вітаїстом, тобто романтиком, та й він сам себе ним називав, але коли я перечитав його твори, зрозумів, що немає вітаїста, немає романтика, бо в його творах немає завтрашнього дня, його герої – це покалічені війною люди, які розчаровані і не бачать перспективи.
– У жахливих умовах доводилося творити письменникам тієї доби. Які знакові твори були написані в шістдесяті-вісімдесяті роки?
– Роман Олеся Гончара «Собор». За нього сімнадцять років автор перебував в абсолютній опалі: якщо не оспівуєш, ти не з нами. «Собор» – справді етапний твір. Від Михайла Стельмаха постійно вимагали переробляти роман «Правда і кривда». Чи не єдиний зі старшого покоління ішов, як криголам, Павло Загребельний. Тріщала система, а він своє робив, і його роман «Південний комфорт» теж можна вважати етапним.

– Чим може обернутися для молодих людей, нелюбов до читання художньої літератури? Що вони собі думають?

– Думають (сміється), коли ці мамонти вже повимирають – не вміють комп’ютером користуватися, не знають що таке «флешка» й тому подібне. Але якщо серйозно… Державна політика в сфері освіти останнім часом не сприяє тому, щоб читали. Взяти будь-який університет: постійні скорочення, урізання годин тощо. Як не прикро про це стверджувати, але про якість знань не йде мова: прийняв на навчання – видай диплом – і все.

– Олеже Євгеновичу, дякую Вам за цей хоч і побіжний, але безмежно цікавий екскурс в українську літературу, однак ще одне прохання: назвіть ті твори українських письменників, які має прочитати кожен, хто вважає себе українцем.
– Почну з «Івана Івановича» і «Сентиментальної історії» того ж Миколи Хвильового. Далі «Місто» Валер’яна Підмогильного, «Марія», «Волинь» Уласа Самчука, «Без грунту» Віктора Петрова (В. Домонтовича), «Старший боярин» Тодося Осьмачки, «Україна в огні» і «Зачарована Десна» Олександра Довженка, «Тигролови» Івана Багряного, «Жовтий князь» Василя Барки, «Солодка Даруся» Марії Матіос, «Чорний ворон» Василя Шкляра і вже згадані «Собор» Олеся Гончара і «Південний комфорт» Павла Загребельного.

– Дякую.

Валерій М‘ЯТОВИЧ
На знімку: Ректор Олег Поляруш вітає гостей інституту відомих письменників Олеся Гончара та Бориса Олійника.