Дитяча книга, яка знайомить маленьких читачів із Кропивницьким через казку, народилася з любові до міста, читання та бажання говорити з дітьми цікавою й сучасною мовою.
«Кропокиці: Муся і Пуся або таємниці нашого міста» — перша книга Наталії Копієвської. У ній десять казкових історій, пізнавальні завдання, знайомі міські локації та герої, які допомагають дитині відкрити рідне місто по-новому.
Перші примірники побачили світ завдяки перемозі авторки у грантовій програмі «Жінка. Дім. Зміни: Перетворення через досвід», яку реалізувала ГО «Прес-клуб реформ» за підтримки Європейського фонду за демократію.
Відтоді книга почала власне життя — побувала у школах, бібліотеках, дитячих центрах, вирушила до інших громад і навіть до Канади. А сама авторка провела вже майже два десятки презентацій та воркшопів для дітей.
Про те, як народилася ідея «Кропокиць», чому авторка вирішила дарувати книги дітям, що відбувається на зустрічах із маленькими читачами та якою буде наступна книжка, Наталія Копієвська розповіла «З перших уст».
«Я хотіла, щоб діти полюбили своє місто»
— Наталю, з чого почалася історія «Кропокиць»?
— Напевне, з любові до книг і до Кропивницького. Мені хотілося створити для дітей таку історію, яка була б одночасно цікавою, доброю і пізнавальною. Ми багато говоримо про любов до рідного міста, але дитині потрібно показати його не лише через факти й дати. Хотілося, щоб Кропивницький постав перед маленьким читачем живим, казковим, цікавим.
Так з’явилися Муся і Пуся — герої, які мандрують містом, відкривають його таємниці й знайомляться з цікавими місцями. У книзі десять казок. Я свідомо додала до них дидактичні та творчі завдання, щоб дитина не просто прочитала історію, а захотіла думати, шукати відповіді, малювати, фантазувати.
«Книга почалася з грантової ідеї»
— Як вдалося втілити задум?
— У 2025 році я взяла участь у програмі «Жінка. Дім. Зміни: Перетворення через досвід». Нас було понад 50 жінок. Упродовж кількох місяців ми навчалися, спілкувалися, розробляли власні соціальні ініціативи. Потім 18 учасниць представили свої ідеї на пітчингу. На презентацію кожній давали лише чотири хвилини. Я дуже хвилювалася. Здавалося, серце кілька разів вискакувало з грудей і поверталося назад.
А потім оголосили переможниць. Мій проєкт був серед чотирьох, які отримали можливість реалізувати свої ідеї за підтримки грантової програми. Для мене це стало величезним щастям — адже творча мрія раптом отримала реальний шанс стати книгою.
Від рукопису — до перших примірників
— Що було найскладнішим у створенні книги?
— Насправді це був повний цикл роботи. Не лише написати казки, а й продумати концепцію, працювати над зображеннями, готувати матеріали для видавництва, контролювати процес друку. Ілюстрації я створювала, використовуючи власні світлини та можливості штучного інтелекту. У листопаді отримала з друкарні перші 25 примірників. Потім був додатковий наклад. Перші 100 книг дарувала школам, бібліотекам, центрам розвитку дитини та людям, які могли використовувати їх у роботі з дітьми. Мені хотілося, щоб книга одразу пішла до свого читача.
Майже 20 презентацій замість трьох
— Скільки зустрічей із дітьми вже відбулося?
— У межах проєкту я мала провести три презентації. Натомість після перших зустрічей з’явилося таке зацікавлення педагогів, що мене почали запрошувати до інших закладів. У результаті провела майже 20 презентацій та воркшопів, дві з них — у громадах області.
Перший публічний захід відбувся в обласній універсальній науковій бібліотеці імені Дмитра Чижевського. Потім були зустрічі в освітніх і культурних просторах Кропивницького. Ми читали казки, малювали, грали, співали, перевтілювалися у героїв. Діти знайомилися з Мусею, Пусею та драконом Фортечником, який став своєрідним місточком між казковим світом і реальною історією нашого міста. І щоразу я переконувалася: дітям дуже цікаво пізнавати те, що знаходиться поруч із ними.
«Найцінніше — їхні очі та обійми»
— Якою була реакція маленьких читачів?
— Це, мабуть, найкраща частина всієї історії. Найцінніше для мене — щирі посмішки дітей, їхні гарячі обійми та зацікавлені очі. Коли діти натовпом кидаються до тебе обіймати, і ви ледь не падаєте, розумієш, що ця книга справді комусь потрібна. Діти дуже щедрі на тепло. Вони іноді приносили мені цукерки, печиво, фрукти — те, що батьки давали їм до школи. Мені було ніяково це приймати, але я розуміла: це не просто гостинець. Це маленька часточка дитячої щирості. Їхнє бажання поділитися, віддячити, подарувати своє «дякую».
І саме ці моменти дають крила.
Книга дісталася дітей із різних громад
— Ви вирішили продовжити дарувати книги?
— Так. Ще 100 примірників надрукувала власним коштом та за фінансової підтримки мого однокласника В’ячеслава. Він побажав залишитися за лаштунками, але його допомога дозволила подарувати книги дітям із числа ВПО. Примірники передали дітям у Кропивницькому, Побузькому та Миколаївці Соколівської громади.
Особливо запам’яталася презентація в Миколаївці. Там кілька разів оголошували повітряну тривогу, тому частину зустрічі проводили в укритті. Було видно, що діти тривожаться. Але ми почали говорити про казки, грати у акторів, проводити вікторину. Діти перевтілювалися у котиків, рухалися, сміялися — і поступово їхній настрій змінювався.
Для мене це теж було важливо: хоча б на певний час подарувати їм відчуття радості й безпеки.
«Особливим було повернення у моє дитинство»
— Ви презентували книгу і в Побузькому, де минули ваші дитячі роки?
— Так. Це була дуже особлива поїздка. Я провела дві презентації — для учнів 3-Б та 4-А класів. А потім зустріч відбулася в бібліотеці, де я, можна сказати, виросла. Там колись працювала моя мама.
У дитинстві мені завжди було мало книжок і журналів. Я читала все, що могла знайти. Мама, навіть маючи дуже невелику зарплату, виписувала мені додому «Веселі картинки», «Натураліст», «Піонер» та інші видання, хоча вони були й у бібліотеці. Тому книги з дитинства були моєю своєрідною «їжею».
А на презентацію прийшла моя перша вчителька Ніна Миколаївна Вдовиченко. Вона подарувала мені тюльпани — хоча колись це я зазвичай дарувала квіти їй. Це була неймовірно чуттєва зустріч — до мурашок.
«Кропокиці» вирушили за океан
— Ваша книга вже вийшла за межі Кіровоградщини?
— Так. Дві книги ми відправили до Канади — українській мистецькій спільноті Salamander Drama and Puppet Theatre у Ванкувері. До посилки додали листівки з уривками листів Івана Тобілевича, авторську ляльку-українку ручної роботи та інші матеріали. Мені хотілося, щоб разом із книгою до українців за кордоном поїхала частинка нашого Кропивницького.
Що далі? Нова книжкова мрія
— Чи буде продовження історій Мусі та Пусі?
— Так, я вже написала три нові казки про їхні мандрівки цікавими локаціями громади. Зокрема, вони мають побувати на «Хуторі Надія». У нових історіях також будуть дидактичні завдання. Але поки що я відклала ці тексти. Мені дуже захотілося написати сучасні українські новорічні казки, пісні та колядки для дошкільнят і молодших школярів. Я відчуваю, що такого якісного контенту дітям дуже не вистачає. Так народилися 12 новорічних пісень і 12 колядок. Планую об’єднати їх у книгу «Зимова скринька колядок та пісень».
Чому саме 12? Для мене це символічне число — число повноти й досконалого порядку. Тож мрію з добрими помислами рухатися до здійснення ще однієї книжкової мрії.
«Хочу, щоб книга давала дітям крила»
— Що ви найбільше хочете подарувати маленькому читачеві своїми книгами?
— Напевне, бажання відкривати нове. Мені хочеться, щоб після «Кропокиць» дитина сказала: «А я хочу побачити це місце!», «А що це за театр?», «А де цей музей?», «А що ще цікавого є в нашому місті?». Щоб книга ставала не кінцевою точкою, а початком подорожі. Бо найцінніше для автора — не сам надрукований примірник. Найцінніше — коли дитина читає, усміхається, ставить запитання, хоче дізнаватися більше і потім міцно тебе обіймає. Саме заради цього й хочеться писати далі.
Світлана Борисова,
Світлини Наталії Копієвської
Читайте також: Кропивничанка Наталія Копієвська презентувала дитячу книгу про Мусю, Пусю та таємниці рідного міста
