ОСВІТА

Наталя Нічишина: Мрію презентувати свою поезію самій Ліні Костенко

Випускниця Кіровоградської гімназії нових технологій навчання Наталя Нічишина стала цьогоріч однією з 25 юних українців, котрим призначено стипендію Кабінету Міністрів України. Так поціновано участь нашої землячки у Всеукраїнській учнівській олімпіаді з української мови та літератури 2015/2016 навчального року. Звідки витоки любові до рідного слова, до навчання? Про це і не тільки вирішили ми поцікавитися у дівчини під час зустрічі з нею. До слова, з Наталею ми зустрілися у знаменний для неї день – коли друком вийшла її перша поетична збірка.

– Наталю, з чого починалася твоя любов до слова?
– Із самісінького дитинства я дуже любила читати. До цього доклали зусиль мої батьки та прабабуся Валентина, котра була вчителькою української літератури й дуже часто декламувала мені вірші Тараса Шевченка. Власне від неї – любов саме до поезії, до шевченкового слова. У школі все це підігріла моя вчителька української мови і літератури Валентина Михайлівна. Тож і не дивно, що свій перший вірш я написала в дев’ятирічному віці: він з’явився як підсумок відвідин Чернечої гори у Каневі.
– Коли прийшло внутрішнє усвідомлення, що навчання – світло?
– Певно, після моєї першої участі в олімпіаді з мови і літератури, коли з’явився азарт змагальності, коли я дійсно зрозуміла, що мені це цікаво і я чогось таки хочу досягнути. Тоді я раптом усвідомила, що маю наполегливо навчатися не лише у школі на уроках, а й використовувати кожну можливість – дізнаватися щось нове для себе.
– Школу коли-небудь прогулювала?
– Ні, такого не пригадую.
– Що мотивує до навчання, коли важко, коли не хочеться?
– Мрію стати знаною поетесою, нести світлі думки людям – усе підпорядковується цьому.
– Тобто, урокам математики-фізики-хімії приділялося менше уваги?
– Та ні, загального розвит-ку людини ще ж ніхто не відміняв. Прагну бути справжньою особистістю, цікавим співрозмовником для будь-кого в будь-якій ситуації. Попри те, що перевагу дійсно віддаю гуманітарним предметам, я ще обожнюю геометрію, це, мабуть, – у спадок від батьків (мама викладає математику в університеті, тато також має педагогічну освіту). Подобаються мені іноземні мови, мрію з часом вивчити французьку.
– У такої старанної учениці виникало бажання швидше вирости, випурхнути з батьківського гнізда?
– Так, як і в кожного підлітка. Хочеться мати більше свободи. Вдома за нас вирішують батьки, у школі – вчителі, чітко окреслюючи коло обов’язків, завдань тощо. Звісно з-під тих обмежень хотілося колись вирватися. Однак, я усвідомлюю й усю відповідальність дорослого життя, тому не надто поспішала дорослішати.
– Наталю, ти вже підпрацьовуєш. Навіщо, адже попереду – фактично останні шкільні канікули? Невже не хочеться провести їх якось оригінальніше?
– Я ще не можу остаточно визначитися з тим, ким хочу стати: чистим філологом чи журналістом. Тож сподіваюся, що моя робота у ЗМІ мені з цим допоможе.
– Чому вибрала університет імені Шевченка?
– Бо це один із найпрестижніших вишів України, там навчаються мої знайомі, їм там подобається, хочу стати однією з них. Якщо ж не вдасться – спробую вступити до Могилянки. Про неї багато читала, знаю багато про її становлення, історію, то ж я мала б за честь навчатися в Києво-Могилянській академії.
– Ким бачиш себе через п’ять років?
– Поетесою. Думаю, що на той час уже відучившись, повернуся до рідного Кіровограда. Хоча й не зарікатимусь, адже в столиці, де гамірно, де багато цікавих людей і потенційних знайомств, я ще не жила, раптом – захопить настільки, що й повертатися не захочу. Чіткої картинки немає. Про це я не думала. Сьогодні мене найбільше турбує правильний вибір майбутньої професії.
– А через десять?...
– Можливо, буду дорослою поважною пані, котра повсюдно ходить із блокнотом і римує.
– Твої поради тим, хто ще навчається в школі?
– Хочу швидше побажати, аніж порадити, – знайти свій шлях у житті, той напрямок, який дасть найбільший розвиток, добре оволодівати базовими предметами. Біологія, математика, міжпредметні зв’язки часто бувають потрібні... Ще раджу не лише вивчати шкільну програму, але й цікавитися тим, що поза нею. Глибоко вивчати незнане раніше – це так цікаво. Для цього нині можна використовувати Інтернет, соціальні мережі.
– В останніх часто «зависаєш»?
– Буває. Маю прегарну можливість спілкуватися там зі своїми однодумцями з інших міст, у спільнотах за інтересами часто знаходжу щось цікаве. Наприклад, підписана на чимало спільнот, автори яких викладають власну поезію. Я можу у них чомусь навчитися, чи поділитися своїм досвідом.
– У читачів може скластися хибна думка, що ти такий собі «ботан-ботан»… Але у тебе ще й різноманітні хобі.
– Я граю на гітарі, нинішнього року мала закінчувати музичну школу, але через необхідність готуватися до ЗНО, змушена була взяти перерву. Спробую перевестися в якусь із київських музичних шкіл у шостий, випускний клас. Крім того, вже рік займаюся пол-денсом, цікавлюся культурою країн Скандинавії.
– Кілька слів про друзів і дружбу.
– Друзів у мене не багато, багато знайомих. Коли збираємося, обговорюємо свої інтереси. Скажімо, останній рік я відвідувала літературну студію «Обрій» при університеті імені В. Винниченка. Там ми говорили про літературу, обговорювали антологію, яку маємо випустити. А з друзями я можу ділитися чим завгодно, на те вони й друзі, що з ними можна говорити про все.
– Твоя найвища мрія.
– Моя улюблена поетеса Ліна Костенко. Мала б за велику честь – поспілкуватися з нею та почути відгуки про власну творчість. Розумію, маю відточити власне слово настільки філігранно, щоб не соромно було презентувати їй свою поезію, що повинна ще рости до спілкування з такою людиною, але то моя найбільша мрія. Хотіла б подарувати їй свою першу книжку. Й почути від неї відгук про свою творчість. А поки що планую презентацію першої збірки. Вона називається «Порятунок». Книга про те, що поезія для мене порятунок від повсякденних проблем, вона для мене дуже багато важить. Коли щось не складається, опускаються руки, то я собі нагадую, що маю вірші, яких у мене ніхто не відніме.
– Ну що ж, успіхів тобі.
– Дякую.

Лариса РОМАНЮК