ПОДІЇ

Відрядження на війну

Нещодавно кіровоградський журналіст і громадський активіст Валерій Лебідь (на знімку – праворуч) побував на сході країни. Разом із волонтерами Михайлом Абрамовим зі Смоліного та матір’ю бійця 25-ї бригади Людмилою з Малої Виски він проїхав півкраїни, щоб зустрітися із земляками, які протистоять російським окупантам. Пропонуємо його нотатки.

На схід

Наша команда вирушила 28 березня від намету ГО «Серця матерів Кіровоградщини», що на площі Богдана Хмельницького. Невеличкий бус майже повністю завантажений продуктами, різноманітним військовим спорядженням, двома генераторами, бензопилою. Перший пункт нашої подорожі – Олександрія. Там маємо забрати ще кілька передач.

У районі Пантаївки Олександрійського району наше «Рено» почало сигналізувати про несправність акумулятора. Останні кілометри шляху Олександрією ми долали у повній темряві, з непрацюючими фарами. Після кількох годин пошуків автомайстерні (на годиннику – близько 22.00, субота), стало зрозуміло, що далі сьогодні ми не поїдемо.

Земляк Михайла Юрій запропонував нам ночівлю. І близько опівночі ми вже пили чай та вечеряли в його родині.
Вранці до нас завітали місцеві волонтери – спеціалісти з електрообладнання. Зрештою встановили причину поломки – вийшов із ладу генератор. Недільного ранку полагодити поламаний агрегат зголосився Володимир із місцевої фірми, що займається ремонтом генераторів та стартерів. За кілька годин ми вже мали фактично новий генератор. Дізнавшись про мету нашого відрядження, грошей із нас не взяли.
У Запоріжжі зупинилися на найдовшому бульварі в Європі та звірили маршрут. Поспілкувалися з місцевим населенням. Адміністратор одного з торгівельних центрів розповів, що знає про нашу льотну академію. Згодом із власної ініціативи супроводжував нас містом до потрібного повороту. Загалом, до того часу нам траплялися виключно позитивні люди.

Волноваха

Дорога до Волновахи видалася складною. Розбитий асфальт і бетон, сильний вітер та дощ. На одному з блок-постів до нас попросився штабіст з 72-ї бригади, який добирався з відпустки. Розповідав нам про проблеми військових, пригоди, що мали місце. Вітер і дощ доповнила мінусова температура і все довкола вкрила крига.

О 5-й ранку ми зрештою добралися. Допомогти нам із доставкою на блокпости 72-ї бригади передач від рідних зголосились волонтери з групи «Солдатська пошта» (керівник Олена Мокренчук). У цьому місті діє потужний волонтерський центр зі складом, пральнею та хостелом. Військовослужбовці приходять сюди, щоб вибрати необхідне. Центр надає також допомогу матерям-переселенцям із маленькими дітьми.

Три години на сон і ми знову готові до роботи. Цього ранку з гостинної оселі Олени від’їжджали ще двоє журналісток із Києва. Дівчата писали про життя та побут 72-ї бригади.

Наступні півдня ми присвятили 72-ій бригаді. Неподалік Волновахи, де проходить лінія розмежування з сепаратистами, вже не так спокійно. В переддень нашого візиту на одному з блок-постів під час артилерійського обстрілу неподалік Гранітного один боєць загинув і двоє отримали поранення.

Волонтерів пустили до бійців, а от мені у штабі сказали, що я маю взяти у них письмовий дозвіл. Чекати довелося півгодини.

Як розповідають місцеві волонтери, жителі Волновахи цілком адекватно реагують на те, що відбувається довкола. Фактично Волноваха – проукраїнська, проте є група людей, які з тих чи інших міркувань пробують розхитувати ситуацію. Нещодавно в місті намагалися організувати бунт, проте заворушення вдалося попередити.

Після того, як усі земляки, які несуть службу довкола Волновахи, отримали свої передачі (купу шкарпеток, шапок та рукавичок), ми вирушили далі. Серед дороги у напрямку на Очеретине натрапили на нестандартний блок-пост. Гадали, що це «сєпари», але невдовзі з‘ясувалося, що це колишній «Беркут». Під’їхали земляки-військовослужбовці, і напруження спало.

Костянтинівка

Уперше був у Костянтинівці 3 січня, відразу після Нового року. Тоді спілкувався з бійцями 57 бригади, дізнавався про святкування в умовах війни. Тож їхав у знайомий населений пункт.
Після відомих подій, коли двоє українських військових напідпитку здійснили смертельне ДТП, а вмілі російські ЗМІ розкрутили цю подію, «сєпарські» настрої у Костянтинівці посилились. Щоправда, як і всюди, їх розділяє лише частина населення. Зустрілись окремі місцеві жителі з такими настроями і нам.

Об’їхавши всіх військовиків у районі Костянтинівки ми вирушили в Артемівськ та Соледар. Побачили наших земляків із різних військових підрозділів. Артилеристи передали державний прапор України школярам зі Смоліного. Вперше випало побачити справжні гори солі.

Майорськ і постріли

Відвідавши хлопців з 25-ї аеромобільної бригади ми вирушили в бік Дзержинська. Мали передачу для одного з бійців 17-го окремого мотопіхотного батальйону. Проте доїхати до потрібного блок-посту не вдалося. Залишалося здолати метрів п’ятдесят, аж раптом пролунала автоматна черга, випущена в повітря. Зрозуміли: маємо зупинитися. Вимкнули фари та увімкнули світло в салоні авто (як годиться робити на блок-постах). У цей момент розпочалась перестрілка.
Світло в салоні одразу згасло і до нас під’їхав УАЗ із нашими військовими. Після короткої розмови, залишили їм передачу і не вмикаючи фар, заднім ходом поїхали подалі від неспокійного місця…

Наступного дня по радіо «24» повідомили про 13 обстрілів позицій збройних сил України. Серед них і в районі Майорська. Передзвонили бійцю 17-го батальйону, який розповів, що передача знайшла свого адресата та подякував за неї.

Дружківка

Крайнім пунктом на території Донецької області, в який ми мали передачу, була Дружківка. Близько опівночі ми дісталися території де нині базується одна з бригад. Окрім коробок з особистими «привітами» від рідних, ми передали землякам волонтерські подарунки – бензопилу, лопати, сокири та інший реманент.

Перебування на території бригади нагадало дитячий скаутський табір – сон у ліжках (двомісні та двоповерхові нари, збиті зі свіжих струганих дощок), вранішня руханка, шикування, сніданок у їдальні.

Найприємніше – зустріч із кіровоградським пластуном, який провів дитинство у Луганську, проте вже років 15 має кіровоградську прописку, а в мирному житті викладає історію дітям 5-ї гімназії Кіровограда.

Місцеві жителі

А от і розповідь про ті випадки, коли ми мали честь спілкуватися з населенням Донбасу.

Перші контакти з місцевими були досить приємними – спочатку це були волонтери Волновахи, потім ми передали передачу від родичів із Кіровоградщині жителям Костянтинівки. Звичайним цивільним жителям. Люди були безмежно вдячні… проте в супермаркеті АТБ у тій же Костянтинівці продавчиня заявила, що не продасть нам сигарети, сплутавши волонтера Михайла Абрамова з військовослужбовцями Збройних сил України. А хтось із черги заявив: «Вы б ваапще ехали отсюдава»… Зрештою цигарки таки вдалося придбати…

У Вугледарі представники дирекції автопідприємства, які люб’язно надали нам оглядову яму для ремонту та необхідний інструмент, скаржилися на те, що до Донецька можна возити лише до 13.00. Далі немає сенсу їздити, оскільки пасажирів просто немає. Більше того, замість 50 кілометрів, що розділяють Вугледар із Донецьком, автобус мусить долати 100. Чому? «А вы спросите у украинских военных, почему они не пускают автобусы напрямую!», – заявили наші співрозмовники.

У процесі розмови дізнаємося, що війну на сході розв’язали Президент Порошенко і військові, а от згадка про скажених баб із транспарантами «Путин введи войска в Украину» наражається на відповідь: «Ты меня не слышишь»…

І наостанок нам повідомили, що винні у розбитих дорогах Донбасу виключно українські військові…

Про що говорять українські військові

Мені вдалося поспілкуватися з десятками військових по всьому Донбасу. Говорять вони про різне. У Волноваху нічим добиратися, оскільки не ходять пасажирські потяги. Інша проблема – бронетехніка. Танки, що не стріляють, і БТРи, які не їздять. У деяких бригадах навіть не знають, чи виділяють кошти на ремонт техніки, принаймні тих коштів та жодного ремкомплекту в окремих військових підрозділах ще не бачили. Також спостерігається закономірність – часто спеціалістів тієї чи іншої справи використовують там, де вони нічого не вміють і не знають. Механік служить навідником, штурмовик – радистом, радист – механіком і т. д. 

У 42-й бригаді, наприклад, досі не розуміють чому два місяці просиділи в Донецькій області, коли мали бути на ротації. В одній з аеромобільних бригад пригадали, як «пробили» коридор для відступу під Іловайськом, та військо пішло зовсім іншою дорогою. Загалом хлопці багато чого не розуміють, проте готові воювати і воюють.
Виконавши заплановане, ми вирушили додому. У Харкові волонтери передали форму бійцю Нацгвардії, у Комсомольську – прицінилися до камуфляжів та різноманітного спорядження виробництва місцевої фабрики. А напередодні Великодня волонтери Кіровоградщини знову вирушили на Схід. Цього разу – зі святковими подарунками.

Валерій ЛЕБІДЬ