ПОЛІТИКА
Микола Марфула: Там, за кордоном, особливо відчувається, що ми довго жили при Радянському Союзі
- Останнє оновлення: 13 серпня 2015
Земляки кажуть, що не звикли бачити його в краватці.
Незвичним цей атрибут ділового стилю є і для самого Миколи Марфули (на знімку), але посада голови Олександрівської районної ради, на яку його обрали торік, зобов’язує дотримуватися таких умовностей як дрес-код. Проте статус керівника району і зайнятість не заважають йому й надалі професійно займатися спортом і підкорювати п’єдестали міжнародних чемпіонатів. Нещодавно він вкотре став чемпіоном світу з гирьового спорту, хоча ще кілька років тому навіть не мріяв про це, і сьогодні точно знає, що в сорок не пізно розпочати спортивну кар’єру і відкривати для себе світ.
Про те, як зі штангіста став гирьовиком, а в сорок років – успішним спортсменом Микола Марфула розповів нашому виданню.
– Пане Миколо, поділіться секретом такого свого спортивного успіху?
– Ну, про спорт я можу довго говорити, тому якщо втомитеся слухати – зупиняйте, – сміється співрозмовник. – На факультеті фізвиховання я займався штангою, хотів стати майстром спорту, але по закінченні університету пішов працювати до сільської школи і далі серйозно займатися цим видом спорту не було можливості. Якось у 2000-му в нас проходила спартакіада серед районів області, і мене попросили виступити за район у змаганнях із гирями. Я тоді показав посередній результат, а молодші і менш фізично розвинені хлопці випередили мене, і це так заділо, що я почав тренуватися. Невдовзі вже брав участь у різного рівня змаганнях. Але хотілося спробувати себе на чемпіонаті України. Вперше потрапив на нього в 2006-му році. Було це в Алушті. Виступив, чесно кажучи, слабенько, бо тренувався сам, без тренера. Але я багато для себе взяв із методики, техніки підготовки, спілкуючись з іншими учасниками. У 2007-му я набрав до секції з гирьового спорту підлітків, із якими й сам удосконалювався. У 2012 році мій вихованець став чемпіоном України серед юніорів. Він показав результат кращий, ніж я, хоча я й вважався для своїх вихованців еталоном. Ставши чемпіоном, він виборов право представляти Україну на чемпіонаті світу в Гамбурзі. Незадовго до цього я теж показав непоганий результат на всеукраїнських змаганнях у Житомирі й також поїхав до Гамбурга, виступав серед дорослих. Там я став сьомим, а мій вихованець другим серед юніорів. Після цього з’явився азарт, і я ще серйозніше взявся готуватися до змагань. У 2013-му я став срібним призером чемпіонату України і знову отримав право виступати на чемпіонаті світу серед ветеранів. Змагання проходили в Греції, я показав третій результат серед дорослих і другий серед ветеранів. Я, можливо, був і гірше готовий, а за рахунок вольових якостей, мабуть, показав кращий результат, бо в спорті важливі не тільки підготовка, а й терпіння та витривалість. От, наприклад, в Узбекистані я так виклався, що після виступу просто «плив» і був не в змозі деякий час звестися на ноги, не було сил. Там я став другим. Після цього виступав у Франції, США. У Штатах, у місті Сан-Дієго, я вперше став чемпіоном серед дорослих і серед ветеранів. Було мені тоді сорок років.
– Як вам удається тримати себе в гарній спортивній формі, тренувати інших та ще й поєднувати це з посадою голови районної ради?
– Складно, але я відчуваю відповідальність перед хлопцями, які вже багато чому встигли навчитися, а тому не можу їх залишити. Щодо підтримки форми, то тренуюся щодня, тричі на тиждень – спеціальна підготовка, в інші дні – кроси, по п’ять кілометрів бігаю, роблю загальні розвиваючі вправи. В середньому займаюся по дві години на добу, а перед чемпіонатами ще більше. Це начебто і силовий вид спорту, але сила там потрібна тільки на початковому етапі, а далі – справа техніки, витривалість.
– Виступаючи за кордоном, ви маєте змогу порівнювати, як там у них і у нас, що корисного можна запозичити?
– Ой, багато чого хотілося б перейняти, а головне – деякі ментальні риси. Там, за кордоном, особливо відчувається, що ми довго жили при Радянському Союзі. Нам треба багато чого змінити в собі, багато що переглянути й переоцінити. Скажімо, в нас ледь не геройством вважається змовчати про чиїсь негідні дії, а там не так, бо там думають про громадянське суспільство. Як на мене, дуже «зручною» країною є США. Можливо, тому що це країна емігрантів, тут все так продумано і передбачено для приїжджих, що сліпий побачить, а глухий почує. Дуже вразило, коли наш товариш намагався дізнатися, в якому номері готелю ми поселилися, з ним ніхто навіть розмовляти не став, бо це конфіденційна інформація. Лише після умовлянь адміністратор готелю подзвонив нам і дав йому слухавку, щоб ми самі сказали, в якому номері знаходимося. А ще кинулося в очі те, що в Америці немає й десятої частини дорожніх знаків, як у нас, дуже часто на перехрестях немає світлофорів, стоять тільки знаки «Стоп», і це не ускладнює, а спрощує рух.
Не можу не згадати й про нашу діаспору, представники якої нас зустрічали з літака. Тільки виходимо – чуємо: «Слава Україні!». Звідки вони дізналися про наш приліт, не знаю, але приділяли нам дуже багато часу й уваги, скрізь безкоштовно возили, організували для нас культурну програму.
– Якої вони думки про ситуацію Україні?
– Вони постійно стежать за подіями у нас, переживають. У парку Бальбоа є український будинок, так у ньому зібрані фотографії всіх героїв Небесної сотні. Мене дуже приємно вразило, що вони там не забувають свою Батьківщину.
Розмовляла Наталя Кривошей
