ПОЛІТИКА
Щодня були думки, що це мої останні години: історія дівчини з Ірпеня (ФОТО)
- Останнє оновлення: 23 травня 2022
Четвертий рік поспіль 28-річна Оля – жителька передмістя Києва, Ірпеня. Сама ж родом із Кропивницького.
Як і всі українці, ранок 24 лютого вона запам’ятає на все життя, адже того дня вона прокинулася в країні, яка зазнала агресії.
«24 лютого я прокинулася близько шостої ранку, почувши вибухи. Взяла у руки телефон. Мої колеги написали, що у нас розпочалася війна. Я була в шоці. Не розуміла, що робити. Моя мама тоді ще спала, тож, не хотілося її будити зі словами, що розпочалася війна. За вікном – вже гуло та вибухало», – згадує Оля.
Дівчина розповідає, що спочатку вони навіть не думали, що доведеться їхати звідти. Адже сподівалися тільки на краще.
«В Ірпіні ми живемо у великому закритому комплексі, який складається із двох будинків на понад 500 квартир. Перші дні ночували вдома, на ніч теж не спускалися у підвали, хоча вони у нас дійсно хороші, чисті, ну як у новобудовах, з інтернетом, там є усе необхідне. Ми живемо на першому поверсі, тож вважали, що у нас досить безпечно», – каже дівчина.
Біля їхнього будинку – військовий шпиталь, в якому була військова частина. Саме через це їхній район міста постраждав найбільше.
«Зараз із будинками справжній жах. Один із комплексу повністю згорів, залишилися неушкодженими близько усього 40 квартир. В іншому – повністю розбиті вікна. Окупанти захопили наш район, жили у домівках, які ще не повністю розбили. Через це мої сусіди досі збирають свої речі, бо загарбники їх повиносили із квартир. Мені розповідали, що у коридорах вони покидали холодильники, пральні машини, матраси, абсолютно скрізь вирвали вхідні двері. Щодо нашої квартири, то у мене в кімнаті вибиті вікна, на кухні багато залишків пострілів, на холодильнику, до речі, теж. Нині будинок – в аварійному стані, згоріли верхні поверхи, залишки пострілів на фасадах. Машини, які були на подвір’ї, теж згоріли, шини, акамулятори зняли «орки».
Оля розповідає, що з перших годин війни вони чули вибухи щодня і щороз вони лунали все сильніше.
«Гостомель та Буча від Ірпіня – всього за кілька кілометрів. Потім у нас почали підривати мости, щоб у росіян не було змоги доїхати до Києва».
Найстрашнішим за ті дні для дівчини був авіаудар у будинок, що напроти її домівки.
«Спочатку я почула, як пролетів винищувач. Це було досить гучно, не як у попередні дні. Ми вже навіть розрізняли звуки. Сусіди потім розповідали, що він летів дуже низько, десь на рівні шостого поверху. Я одразу схопила свого собаку, побігла у коридор. Чую, наче все тихо. І потім різкий удар. Дивлюся, у нас на кухні вибило вікна, а за вікном – зелений дим. Було не видно, куди влучив снаряд. Потім стало зрозуміло, що вцілили таки у п’ятиповерхівку, що біля нас. Два верхніх поверхи було зруйновано, усі стіни – чорні, розірвало машини, вікна у будинку. Це просто жах, не можна описати словами те, що ти бачиш. Було дуже страшно…».
Саме у тому будинку, куди потрапив снаряд, родина Ольги раніше винаймала житло.
«У мене там лишилася знайома, жили зі своєю родиною: з чоловіком та двома доньками. На момент авіаудару вони були у квартирі та чудом встигли вибігти у коридор. Їхня кішка, на жаль, згоріла. Родину одразу евакуювали, в тому, в чому вони були. Від удару розірвало газову трубу, постраждав перший дім нашого комплексу. Це дуже страшно бачити. Спочатку я була у шоковому стані, потім в істериці. Ти розумієш, що безпорадна. Не могла ніяк оговтатися. Було страшно. Щодня були думки, що це мої останні години життя. Було дуже страшно залишатися у власній квартирі, бо думки тільки про те, що зараз прилетить».
Відтоді, розповідає Оля, вони разом із мамою зібрали документи, гроші і жили у підвалі.
«На той момент у нас уже не було інтернету. Постійно доводилося бігати на вулицю, щоб написати коханому. Після авіаудару нам уже всі радили евакуюватися, але ми не знали як, бо чули, що скрізь обстрілюють. Знали тільки, що є евакуаційні потяги».
Попри постійний страх та стрес, люди буди дуже скооперовані, допомагали одне одному, пригадує дівчина.
«Хоча жителі й почали потроху виїжджати з Ірпіня, однак велика кількість ще залишалася. Щодо їжі, то вона у нас була. Єдине, не було хліба, тож наша сусідка пекла його, і ми ділили між людьми. Насправді, усі були згуртовані, одне одного підтримували та допомагали. Ми справді намагалися вірити у краще. До авіаудару.
Хочу ще додати про небайдужість наших людей. Під час обстрілів у місті намагалися відновлювати комунікації. Ось, наприклад, інженер, якому близько 70 років, йшов пішки 5-6 кілометрів, бо у комплексі не було світла. Наші чоловіки хотіли його відвезти потім додому, але вже розпочалася комендантська година. Машину зупинила територіальна оборона, довелося пояснювати ситуацію, але все добре, майстра провели», – ділиться спогадами дівчина.
Згадує, що останню ніч в Ірпені вони провели у підвалі, дівчина погано спала, а її мама зовсім не могла заснути через постійні вибухи. Близько шостої ранку 3 березня вони вже збирали речі, щоб евакуюватися.
«У цей момент ти взагалі не розумієш, що тобі потрібно брати. Нас знайомий зі своєю родиною привів на міський вокзал, там було надзвичайно багато людей. Усі кричать, штовхаються. Це жах! Перша черга на евакуацію успішно поїхала, ми стали в чергу на другу, і тут почали бомбити вокзал. Страх, паніка… Тварини, яких люди забрали із собою, випадають із кошиків, тікають. Наші люди, які були з автоматами, говорили, щоб усі ховалися, що вже потягів не буде. Радили, щоб ми ховалися у підземному переході поруч, але коли б туди щось влучило, то точно була б братська могила... Ми не знали, що робити... Врешті прийняли рішення їхати на вокзал до Києва».
Те, що творилося в Ірпені та Бучі у ті дні, у порівнянні із Києвом, – справжнє пекло, каже Оля. На вокзалі там теж було складно, багато людей. За її словами, в Укрзалізниці повідомляли, що такі евакуаційні потяги ходять щодві години, що перевагу надають жінкам та дітям, однак реалії – зовсім інші. Ніхто нічого не знав. Скажімо, прямих потягів до Польщі, куди вони наважилися вибиратися, взагалі не було.
Те, як люди сідали у вагони, складно описати: усі штовхалися, сперечалися, чоловіки не церемонилися з жінками… Потяги їздили хаотично... Але їм увесь час щастило, згадує дівчина.
«Спочатку підійшли до потяга, який мав відправлятися до Ужгорода. Хтось крикнув, що є електричка на Львів, тож, ми сіли в неї. Дорога була дуже складною. У Львові теж великі черги, люди по кілька діб чекають, щоб виїхати до Польщі. Із вокзалу нас забрав мамин знайомий, ми на нього чекали чотири години. Він нас відвіз до кордону. Там пробули із другої години дня до 12-ої ночі. Нас годували, давали пледи. Але все одно дуже складно вистояти. Ми пройшли кордон і нас забрали мої подруги з Варшави, а звідти – мій хлопець. Загалом до Польщі ми їхали дві доби», – каже Оля.
Нині мешканці її будинку в Ірпені скооперувалися, щоб поставити тимчасове накриття, аби будинок не залили дощі, бо дах повністю згорів.
«Чоловіки з будинку їздять туди на чергування, позамотували вікна, позабивали вхідні двері, де це було можливо. З сусідами, звичайно, плануємо що робити надалі, однак коли ти залишився без роботи та заробітку, то звичайно дуже сподіваєшся, що держава допоможе відновити житло».
Оля – власниця Арчі, породи ши-тсу. Каже, що собака була її великою мрією, та не розуміє, як можна покинути свого чотирилапого друга у такий страшний час.
«Мені писали знайомі, які просили, щоб їм відкрили квартири, аби забрати домашніх тварин, або нагодувати їх. А в цей час уже на вулицях убивали людей. Чесно, досі не розумію, як у такий момент можна залишити тварин вдома, беззахисних, без води та їжі. Через це багато з них померли з голоду та від спраги... не враховуючи авіаударів. Коли я вирішила їхати з Ірпеня, моя мама запропонувала, щоб вона там залишилася разом із собакою, а я рятувалася сама. Однак ми втікали всі разом, Арчі увесь цей час був у пакеті. Він – член нашої родини і я жодного разу не думала, щоб його покинути. До речі, він абсолютно нормально пережив ті дні війни, не лякався, нікуди не тікав, був завжди поруч зі мною. Навіть дорогу до Польщі пережив спокійно».
Як і всі, хто вимушено залишили свій дім через війну, Оля дуже сумує за своїм щасливим, минулим уже життям.
«Перші ночі в Польщі перед сном завжди уявляла, як ми повернемося додому й усе буде, як раніше. Але, звичайно, потім усвідомлюєш, що це – нереально, такого не буде. До війни у мене було чудове життя. Я реалізувалася на роботі, добре заробляла. Жила в красивому місті, де скрізь сосни та свіже повітря. Поруч був Київ із крутими торговими центрами. А зараз – нічого невідомо: чи будуть у нас роботи, що з житлом, за який кошт його відновлювати... Живеш у стані невідомості…».
Хочеться побажати українському народу не зламати свій войовничий дух, щоб всі одне одному продовжували допомагати, додала Оля.
«Я дійсно пишаюся нашими військовими, волонтерами, президентом. Ми надзвичайно сильний незламний народ, який вистоїть у цій боротьбі за свободу, адже ми цього варті».
Насамкінець Оля зауважила, якщо кажуть, що населенню слід евакуюватися, то не слід ігнорувати закликів.
"Обов’язково бережіть себе, рідних та домашніх улюбленців, і пам’ятайте, що життя у вас одне", – наголосила дівчина.
Усе буде Україна!
Наталія Шумська.
Фото Ольги Романовської