16червня2024

ГАРЯЧІ
ГОЛОВНА Ще.. ІСТОРІЯ Кропивницький музейник дослідив чумакування Володимира Менчиця

ІСТОРІЯ

Кропивницький музейник дослідив чумакування Володимира Менчиця

136

Поряд із відомим музейником та науковцем Павлом Рябковим, 175-річний ювілей якого ми нещодавно відзначили спільним проєктом «Павло Рябков на шляху до українського Відродження» (dakiro.kr-admin.gov.ua), до вивчення чумацтва долучалися й Володимир Ястребов (1855 – 1899) та Володимир Менчиць (1837 – 1916).

Підставою згадати їх став час третього й останнього на рік виходу чумаків у путь, який припадав на період між святами – днем Семена (1 вересня за новоюліанським календарем) та Покровою (1 жовтнем за новоюліанським календарем).

У Центральному державному історичному архіві України зберігається мікрофотокопія висновку цензурного комітету із забороною друкувати окремим виданням збірки «Пісні козацькі, солдатські, чумацькі, найманих робітників, розбійницькі, любовні, сімейні, глузливі та жартівливі» Володимира Миколайовича Ястребова. У цьому висновку від 4 листопада 1894 року із поміткою «Заборонено» окремим рядком зазначено про включення до цієї збірки шести чумацьких пісень нашого краю, які на думку цензорів «дихають розгулом» та «знущаються над євреями». При цьому, й це треба зазначити, мова йшла і про дозвіл їх публікації в журналі «Київська Старовина» за умови дотримання російського правопису. Та це не врятувало ситуації. Пісні так і не були опубліковані, і є не відомими нам. Сьогодні їх пошук можливий саме в неопублікованих архівах журналу, який за своїм змістом був та залишається виключно українським, хоч і друкувався іноземною мовою. А ось у деяких, розміщених Володимиром Ястребовим казках у «Матеріалах по етнографії…» (1897), зустрічається образ чумака – героя напів фантастичних подій.

Натомість Володимир Амвросійович Менчиць у свій час із головою занурився в чумакування. Його племінник Михайло Грушевський у своїх спогадах зазначав, що він «чи не єдиний активний українофіл в сім'ї моєї матері», якого він жодного разу не бачив і «нічого, крім іронічних відзивів про нього, не чув». Понад 20 років Володимир Менчиць прожив у нашому місті, про нього неодноразово писали як місцеві краєзнавці, так і столичні науковці.

Автори розвідок до нього використовували різні епітети: книгар, етнограф, філософ і просвітитель, член місцевого гуртка українофілів, фахівець у галузі літературної праці та видавництва, антик, «єлисаветградський Сковорода» та Перебендя, однодумець Карпенка-Карого, друг Михалевича і Крижанівського, помічник Ястребова, людина із «таємничим і загадковим ореолом». За висновками новітніх дослідників Володимир Менчиць входив до Старої Київської громади під час навчання в київських духовній семінарії та духовній академії. Із переїздом він долучився до Української петербурзької громади, яка доволі часто збиралася на квартирі його дядька – протоієрея Платона Менчиця. Тут він знайомится з                 П. Кулішем, В. Білозерським та М. Костомаровим тощо.

Так, у 1861 році, за дорученням Пантелеймона Куліша – «… безталанного чумака» (був час коли він так підписував свої листи), Володимир Менчиць ходив із чумаками. Аби вивчити побут чумаків, він переодягнувся в їх одяг та пройшов із ними шлях до «Криму і далі» (саме так зазначено у донесені 1862 року начальника повітової поліції київському губернаторові про участь колишніх студентів в університетських безпорядках). Зберігся й цікавий зафіксований факт про чумаків у спогадах приятеля молодого дослідника – «він за молодих літ ходив з чумаками (його батько, здається, мав чумачку) у Крим по сіль та на Дон по рибу, вивчаючи підчас тієї подорожі чумацьке життя та їхні звичаї. Переїзджаючи через яке-небудь велике місто, де стрічалося багато панів та всякого начальства, чумаки зразу бувало приникнуть, стануть мовчазними, всього бояться, а вибравшись на широкі, безмежні, тоді ще мало залюднені степи Херсонщини та Катеринославщини, вони мов перероджуються: ставали веселими, говірким, вигадливими».

У цій експедиції Менчиць робив етнографічні записи у «Збірник етнографічних матеріалів», який так і не побачив світ та зараз зберігається в Інституті рукопису НБУВ. Тоді ж його напрацюваннями скористалися Микола Драгоманов в «Українських народних переказах і розповідях» (1876, 61 позиція) та Іван Рудченко у «Чумацьких народних піснях» (1874, без жодного посилання на ім'я дослідника). До речі, М. Драгоманов у передмові до своєї книги зазначає прізвище Володимира Менчиця як одного із найбільших постачальників матеріалу для свого видання. Іван Рудченко ж згадує Марка Кропивницького та подає один із варіантів найпоширенішої у нашому краї чумацької пісні, яка була записана в теперішньому обласному центрі,  ̶  «Ой та й чайці, та біда…».

Замість фотопортрета ми маємо колоритні словесні портрети Володимира Менчиця, які залишили нам Софія Тобілевич – «Про одежу бодай не згадувать, бо вона гармонізувала з оточенням і одповідала байдужості хазяїна до зовнішнього вигляду і всіх взагалі «добр дочесних». Босий, в ряднянім мішку на голові ріжком замість шапки, із заступом ішов щосуботи через весь город… Вуличники бігали за ним чередою і кричали: «Босий пан, босий пан!» і нарешті привикли»; Наталія Бракер – «У широкому брилі, або просто з холодним компресом на лисій голові, у довгому балахоні, підперезаному ремінцем, за який застромлено кілька очеретин, з цілим оберемком … зілля перед собою, він являв собою досить кумедну постать, що викликала смішки вуличних дітей, але він не звертав на те ніякої уваги» та Панас Саксаганський – «Він був одягнений в якусь хламиду, на голові в нього був надітий ріжком мішок, босий, підперезаний мотузком, за який було натикане зілля. В торбинці теж було зілля».

Не менш незвичними були і його виїзди влітку раз на рік до власних книгарень у Херсоні та Миколаєві: «їздив на власних конячатах, без фурмана; дорогою спинявся у степу, біля якої-небудь кринички, напасав і напував там коні, варив собі в казанку на таганку куліш, як це й чумаки колись робили». Як бачимо, український степ для Володимира Менчиця був його життям, а воля – змістом. Недаремно його дочка згадувала, що він завчасто ночував у степу, забираючи підводу і пару коней, що було предметом постійних сімейних суперечок.

У рік сторіччя від дня смерті Володимира Амвросійовича київський дослідник Мирон Гордійчук на київському кладовищі віднайшов його могилу, була проведена наукова конференція та встановлено пам'ятний знак на його малій батьківщини.

                                                                                            Павло Рибалко

Тарас Шевченко. Чумаки серед могил. 1846