ІСТОРІЯ

Голодомори: на найродючіших у світі чорноземах...

Щороку в четверту суботу листопада в Україні відзначається День пам'яті жертв голодоморів. Чому ж українцям, яким дісталися найкращі в світі чорноземи, у двадцятому столітті випало масово гинути від голоду?

Продрозкладки 1920-х років наш край не обійшли 

Уперше це лихо сталося на початку 1920-х. Кілька років воєнних дій тяжко позначилися на економіці. Справу довершили експерименти більшовиків у сфері виробничих відносин. Щоб нагодувати величезні військо, управлінський апарат, а також робітників, держава вдалася до реквізицій хліба у селян. Ці акції називалися продрозкладками. Село повстало проти них. Для придушення повстань використовувалася армія. Далася взнаки й посуха 1921 року, яка вразила південь України, Північний Кавказ та Поволжя. 

Та на більшій частині України хліб уродив. Тільки от посіяно його було небагато, таким чином селянство відреагувало на попередні продрозкладки. Ленін розпорядився вводити війська у села та поклав на їх жителів обов'язок годувати червоноармійців. В Україні було розміщено сотні тисяч вояків. Хліба на всіх не вистачило. У січні 1922 року уряд УРСР ухвалив постанову про те, що в республіці – голод (до того часу офіційно згадувалося про голод лише у зв'язку з Поволжям). 

Про те, що відбувалося навесні 1922 року в нашому краї, свідчать деякі документи, які зберігаються в облдержархіві, в тому числі – «Відомості Лелеківського волосного комітету допомоги голодуючим про кількість голодуючих та кількість смертей від голоду» за 16 травня 1922 року. У «Відомостях»  вказується, що у Катеринівці – 97 голодуючих, в Обознівці – 259, в Лелеківці – 1108, у Великій Мамайці – 50. Повідомляється, що в Катеринівці померли від голоду доросла людина і двоє дітей, в Обознівці – 7 дорослих і 12 дітей, у Лелеківці – 20 дорослих і 32 дитини, у Великій Мамайці – 12 дорослих і 10 дітей.

І 1922 року Україну спіткав неврожай. Та республіку знову зобов'язали віддати в експортні ресурси СРСР велику частину частину зібраного зерна. Голод затягнувся до другого півріччя 1923-го. Кількість загиблих в Україні від голоду 1921-1923 років точно не встановлено. Здебільшого дослідники ведуть мову про 500 тисяч.    

 «Мати з батьком ловили у стрісі горобців і годували ними мене»

Голодомор 1932-1933 років визнано геноцидом українського народу. А все почалося з того, що у липні 1932-го республіці нав’язали нереальні плани із хлібозаготівель. Того ж літа було ухвалено постанову про «охорону соціалістичної власності» – так званий «закон про п’ять колосків». У жовтні в Україну направляється спецкомісія із хлібозаготівель на чолі із керівником уряду СРСР Молотовим. Її завдання – активізувати вилучення зерна в селян.

Організовуються загони для конфіскації зерна, худоби у селян. У грудні розпочинається другий етап вбивства українців голодом. В Україну направляють Кагановича і Постишева для посилення хлібозаготівель. Влада переходить до повного вилучення харчів у селян. У січні 1933-го проводяться масові обшуки в селянських господарствах, людей позбавляють останніх залишків їжі, прирікаючи їх на голодну смерть.

Директивою Сталіна забороняється виїзд селян з УРСР. У лютому Україні виділяють допомогу – для забезпечення посівної кампанії. Знесилені, старі, а також селяни-одноосібники її не отримували. Смертність серед селян невпинно зростала і досягла апогею у червні. За даними Інституту демографії та соціальних досліджень НАН України, Голодомор 1932-1933 років в УРСР забрав життя 3 мільйонів 941 тисячі людей. 

Жах Голодомору – надзвичайно велика смертність серед дітей. У багатьох районах України у вересні 1933 року за шкільні парти не сіли близько двох третин учнів. Найбільше постраждали від голоду лісостепові регіони України, в тому числі Кіровоградщина.

У радянські часи тема голодоморів, які сталися в Україні, була закритою. Та люди, які пережили цей жах, все ж згадували про нього в приватних розмовах, розказували дітям та онукам. Наприклад, жителька Катеринівки Кіровоградського району Людмила Мирна  у Голодомор 32-33 років була малою, тож особистих вражень про той час у неї майже немає, вона більше знає про це з розповідей матері, Марії Червоняк. 

 – Мама розказувала мені, що в голодовку з батьком  ловили у стрісі горобців, патрали їх, варили і годували мене, малу, – сказала Людмила Мирна кореспондентові.  – Я й тепер як побачу горобців, то згадую ті материні розповіді.  

А інша катеринівська пенсіонерка  – Валентина Булгак повідомила кореспонденту про ось який випадок (про нього вона дізналася від свого батька, Іллі Майстренка):

 – Це сталося у тридцять другому чи тридцять третьому році. Мій дід  Терентій, аби врятувати родину від голоду, купив разом із сином, моїм батьком,  у місті пуд борошна. Заховали вони його в надійному місці. А хтось із односельців дізнався про їхню покупку і заявив у сільраду. І от до мого діда Терентія прийшла додому Катерина, сестра його дружини –  моєї баби Марії. Катерина комуністкою була. Вона вимагала віддати родичів борошно радянській владі. Ті вдавали, що не розуміють Катерину: мовляв, яке ще борошно? Тоді Катерина заходилася сама шукати продзапас в хаті. Нічого не знайшовши, вона ударила палицею по миснику, побила горшки. Баба Марія, яка дуже хвора тоді була, тільки  й мовила: «Що ж ти робиш? Ти ж мені –  сестра!» Катерина відповіла, що її сестра – Комуністична партія.

Павло Булгак, чоловік Валентини Булгак, доповнив її розповідь так:  

– Тесть мені казав, що в голодовку 1932 – 1933  років першими померли найздоровіші, найсильніші чоловіки. А хто хирлявий був, той ще й вижив. 

Довіку пам'ятатиме розповіді старших про трагедію 1932-1933 років й жителька Катеринівки Тетяна Баланда.  

– Про голодовку я ще малою чула від бабусі, Олександри Парфентіївни  Плотникової, 1914 року народження, –  розповіла Тетяна Баланда кореспондентові. –  Баба Шура і її подруги в розмовах часто вели мову про це. Обов'язково згадувала баба Шура про голод, коли хтось із нас, дітей, виявляв неповагу до хліба. Нам, малим, бабусині розмови про голод були незрозумілими.

Адже в часи мого дитинства було вдосталь і хліба, і до хліба. З тих спогадів баби Шури мені запам'яталися розповіді про те, як вона із сестрою Ольгою ходили в берег – сусаю знайти там та посмоктати, як після нього їм животи роздувало. А ще про те, як їхня сім'я, коли під кінець зими тридцять третього зійшов сніг, збирала абрикосові кісточки та терла їх жорнами на борошно, щоб спекти з нього щось на зразок хліба. Згадувала баба Шура й про те, як їхній родині у великій пригоді стала шкура кози, що висіла на горищі. Коли нічого стало їсти, ту шкуру зняли з горища, варили з неї юшку. А в баби Наталки Мельнички, сусідки баби Шури, тоді помер від голоду малий син. Я навіть бачила його могилку – в саду баби Наталки, біля яблуні. Баба Наталка доглядала за могилкою, квіти на ній садила...    

Загинула від голоду і старша сестричка (по матері) Михайла Григораша, жителя Володимирівки. Ось що він розповів:

 –Моя мати, Марія Титівна, вийшла за сільського багатія. Саме неп почався, тож їм  непогано жилося. Поки у 1929 році не грянула колективізація.  Їх розкуркулили – відібрали коней, волів. Материного чоловіка арештували і кудись вислали. Після того його у Володимирівці ніхто не бачив. А дочка, яку мати народила від нього, померла в голодовку. Про це мені мати розказувала. Звісно ж, такі розмови велися тільки удома. На жаль, я не запам'ятав імені сестрички, яка загинула від голоду. Не знаю й місця, де її поховано.    

Відбирати продовольство уповноважували людей безсовісних

Території деяких теперішніх західних областей України до 1939 – 1940 років належали іншим державам, тож їх жителі не постраждали від гуманітарних катастроф, які сталися в цей час в УРСР.

А от повоєнну радянську продовольчу політику західняки відчули ще й як. У тому числі – жителька Володимирівки Катерина Відюкова, яка народилася 1938 року на Буковині. Ось що вона розповіла про своє дитинство : 

– Як почалася війна, нашого батька на війну забрали. Через якийсь час його привезли пораненого додому, де він і помер. Матір паралізувало. Біля матері – четверо нас, дітей. Я –  наймолодша. Від селян вимагалося здавати державі харчі –  молоко, яйця. Збирали провізію місцеві начальники. Призначалися на ці посади люди без страху, без совісті. То не люди були – собаки. Один з них, партійний, Сядя його звати було, тобто Олександр, якось прийшов до нас і злив у своє відро молоко і сметану, яке зібрала моя старша сестра.  Та він недовго збиткувався над людьми. Сядю прибив односелець Павло, заставши його в себе удома біля своєї дружини. Павло стукнув Сядю по голові сокирою, той після днів три – чотири протягнув після того, не більше...

– Хай Бог вас милує від голоду, – сказала на завершення розмови Катерина Відюкова. –  Я знаю, що це таке. І як побачу де крихітку хліба, то підніму її й пташечці кину.

Повоєнний голод добре пам'ятає й згадуваний вище Павло Булгак з Катеринівки.

– У сорок сьомому мені було шість років, – розповів він кореспонденту. – Їсти – нічого. Пригадую, якось перед жнивами до нас прийшов колгоспний бухгалтер Дмитро Федорович Плотников. Розмовляючи з моєю матір'ю, він глянув у бік колгоспного поля, яке поряд з нашою садибою знаходилося, і каже: «Маріє, ти б послала туди Павлушку, щоб він нам'яв колосків! Він же малий ще – не посадять». І я бігав кілька разів на колгоспний лан за колосками. Так і виживали.  

Що ж стосується причин голоду в Україні 1946-1947 років, вони були різні. Безумовно, посуха підірвала зруйноване війною сільське господарство, та вирішальну роль відіграла спланована владою акція з вилучення «надлишків» зерна для допомоги «братнім народам», відбудови промисловості. Кількість жителів України, загиблих від проводовольчої катастрофи 1946-1947 років, точно не встановлено. Різні дослідники називають числа від 300 тисяч до мільйона.

Віктор КРУПСЬКИЙ