19квітня2019

ГАРЯЧІ
ГОЛОВНА Ще.. КОЛОНКИ Дещо про особливості виборів-2019

З ПЕРШИХ УСТ | НОВИНИ КІРОВОГРАДЩИНИ

Дещо про особливості виборів-2019

31 03 54 

За  27  років незалежності в Україні через 10 днів мають відбутися восьмі президентські вибори, якщо мати на увазі, що у 2004  році були перевибори.

31 03 63dbd7ba32c1

Щоразу президентські вибори в Україні  –  це  не  просто  вибори чиновника найвищого рангу в країні,  а  вибори  стратегічного курсу й долі України. Практично  на  всіх  президентських  виборах   постає  одне  й  те ж  питання:  бути Україні незалежною європейською державою чи повернутися  в зону впливу  комуно-ордонської Росії та втратити власну ідентичність? Щоразу президентські вибори в Україні  –  це  не  просто  вибори чиновника найвищого рангу в країні,  а  вибори  стратегічного курсу й долі України. Практично  на  всіх  президентських  виборах   постає  одне  й  те ж  питання:  бути Україні незалежною європейською державою чи повернутися  в зону впливу  комуно-ордонської Росії та втратити власну ідентичність? 

Чому  так  в відбувається?  На  мій  погляд,  це можна  пояснити низкою  причин.  За  27  років  існування  незалежної  України  поки що  не  створено  повноцінної  і  непохитної  державної  системи,  в рамках  якої   ухвалені закони і Конституція неухильно  виконувалися б  кожним наступним президентом, а  не змінювалися  б «під  себе».  Іншими  словами,  у  нас  до  цього  часу  практично  відсутня  спадкоємність  державотворення. 

Незважаючи на  дві революції – Помаранчеву  і  Революцію  Гідності, у нас, на жаль,   ще  не  сформувалася  об’єднана  політична  нація. Протягом  усіх  років  незалежності  Росія  створювала,  організовувала і «підгодовувала» п’яту промосковську колону, яка  оговтавшись після  поразки  в ході  Революції  Гідності  сьогодні  переходить  у  відкритий реваншистський контрнаступ, спекулюючи на соціально-економічних  проблемах, пов’язаних, як з  війною, так  і з  корупцією.   Путінська  Росія  розв’язала  агресію  проти  України  і  робить  все  можливе, щоб не  випустити  її  із  зони  свого  впливу, зокрема  не допустити  до   вступу в ЄС і НАТО. Навіть в  середовищі національно-патріотичних сил замість єдності, взаємодії і консолідації переважають  вузькі  корпоративні  інтереси і особисті  амбіції  політичних лідерів, що рельєфно проявилося вже після позачергових парламентських виборів ще у жовтні 2014 року:  національно-патріотичні сили, яких об’єднав Майдан, розійшлися у  парламенті, поставивши свої вузькі корпоративні інтереси над загальнонаціональними інтересами.

Вочевидь нинішні  виборчі  перегони  є унікальними в  історії  незалежної  України. Найважливішою особливістю цих виборів є те, що до  сьогоднішнього дня  не  можна  достеменно сказати  – хто  буде переможцем на  них, на  відміну   від таких  держав  як Росія, Білорусь,  Казахстан  та Туркменістан. Нинішні  вибори  в Україні  вражають  великою   кількість бажаючих  зайняти  найвищий  пост  у державі,  хоча  апріорі  очевидно,  що 90 відсотків  із  них не  матимуть жодного шансу бути обраними. І вони це розуміють, але  розраховують на те, що статус кандидата в президенти сприятиме посиленню їхнього піару і дозволить  «розкрутитися»  їм  і  їхнім партійкам   напередодні місцевих  та парламентських  виборів,  які,  на мій  погляд,  є  більш  важливими  ніж  президентські вибори.

3aeaec74 9295 49d5 8e6f a567dc2d0160 650x410

Навіть поверхове знайомство  з  програмами   кандидатів  свідчить  про  те,  що  вони  достатньо  схожі  між  собою, особливо  в  розділах, які  стосуються  соціальних  питань – зарплат, пенсій, охорони здоров’я, освіти. І  важко  сказати –  хто у  кого запозичив  ті чи  інші положення  програм. Деякі навіть не  гребують   відвертим плагіатом  і  обіцяють  зробити те,  що  вже  давно зроблено до  того, як  вони  про  це  подумали.

Так, наприклад,  кандидат в президенти А. Гриценко заявляє: «Ми створимо всесвітню проукраїнську  коаліцію!»,  хоча  як  відомо  така  коаліція  вже  створена  при  активній  участі  чинного Президента П. Порошенка і  це є  однією  з  найбільших  його  заслуг.

На думку  деяких  експертів,  якість програм  більшості  кандидатів   є  досить низька.  50 відсотків положень  переважної  більшості  програм – це питання, які не мають  стосунку до  компетенції президента або мають до них частковий стосунок. 20 відсотків виборчих програм мають надто загальний і неконкретний характер,  без  визначення термінів, ресурсів  і механізмів   виконання зобов’язань. На підтримку євроінтеграційних процесів висловилися лише 20  кандидатів із 44-х. Про  можливий  вступ України  до НАТО і Євросоюзу половина кандидатів говорить негативно, або  нічого. 14  кандидатів не включили у свою програму тези про звільнення Донбасу і повернення Криму до складу України.

Дехто з кандидатів обіцяє домовитись  безпосередньо  з  В. Путіним  про мир на  Донбасі,  хоча, на  мій  погляд,  з  агресором  можна  домовитись лише  про капітуляцію. Надзвичайно  мудро  про  це  сказав  екс-президент В. Ющенко: «З війни завжди ведуть дві дороги. Є дорога-перемога, а є дорога-капітуляція. Третього немає. Мир наступає і після першої дороги, і після другої. Тільки друга дорога - це мир окупації, коли у вас немає своєї Батьківщини, своєї країни, народу. При цьому варіанті ви  отримаєте Малоросію -  південно-російську провінцію. І цього можна досягти за три дні».

Практично в будь-якому суспільстві політично і соціально активною є невелика частина населення - 10 - 15%,  яка є «локомотивом  суспільства»,   Більшість же населення є пасивною, яка не надто переймається політикою, високими патріотичними та духовними ідеалами. Активна частина нації  захищає  національні  інтереси, здійснює  революційні  перевороти,  захищає  країну  від  агресора, бореться  з  корупцією  і  «п’ятою  колоною», торує  шлях  України в Європу, в той  час як  пасивна  частина  нації  обирає януковичів  і намагається  обрати  зеленських і мураєвих. І все це відбувається в рамках демократичної системи. Так би мовити, «вади демократії». Як сказав У. Черчиль, «кращий аргумент проти демократії – п'ятихвилинна розмова із середнім виборцем». Але  він же сказав, що  «демократія – погана форма правління, однак нічого кращого людство ще  не придумало»… 

Політичні  сили в Україні  надзвичайно  розпорошенні у  складі  більш  як  350  партій, створених  переважно  під  лідерів  великих  і маленьких. При цьому всі ці партії досить чітко розподіляються на проросійські і  проєвропейські, що  власне  відображає  розкол  українського  суспільства. Кількість членів усіх політичних партій України коливається від 2% до 5% громадян, залежно від періоду: під час виборів їх  кількість членів  дещо збільшується, після  виборів зменшується. Близько 15% українських громадян, проявляють свою  активність у рамках  діяльності у  складі близько  85  тисяч  різноманітних  громадських  організацій і  об’єднань. При цьому  80% українців не  є  членами  громадських  організацій  і  політичних партій.

Україна потребує нових високоосвічених і талановитих лідерів-інтелектуалів,  патріотів,  порядних  і чесних, вольових і  рішучих  і, звісно,   непримиренних  до  корупції. Я  переконаний,  що  таких  людей  в  Україні   сотні  тисяч,  але  цього недостатньо для  того,  щоб  вийти  на  верхні  ешелони  державної влади.  Виборці  обирають  лише  тих,  хто  є  добре «пізнаваним»,  кого  люди бачать і  чують багато років,  хто  обіймав   певні значні  посади  в  державних структурах і  вже  зарекомендували  себе успішними   менеджерами,  талановитими  і пасіонарними  промовцями,  і найголовніше –  хто опирається  на  досить  потужну  і розгалужену  політичну  силу. Але це, так би  мовити  класичний  процес.

rbc vibory pic2 650x410

Феномен В. Зеленського  демонструє  появу  нового  формату  можливого швидкого  проходження до верхніх  ешелонів  влади  нової  політичної  фігури, хоча   саме  В. Зеленський до недавнього часу   мав  досить  опосередковане відношення  до  політики, але  при цьому  був  «на  слуху»  як   шоумен  вже  досить тривалий  час –  близько 15  років.    

У  нас  так повелося,  що  все, що  робиться  в країні -  добре  і не  дуже -  зазвичай  пов’язують з президентом. Очевидно ця традиція тягнеться ще з  радянських  часів,  коли  за  все  відповідав  генсек  КПРС. Мало хто із  пересічних громадян знає чи хоче знати, що безпосередня сфера відповідальності  президента  України згідно з  Конституцією –  це безпека та зовнішня політики  держави. Все  інше – то  сфера  відповідальності  Уряду.   Але в дійсності Президент змушений займатися практично всіма  сферами життєдіяльності  українського суспільства.  І  Адміністрація  Президента – це  практично  паралельний  уряд  в   країні,  який  часто  керує Кабінетом міністрів  України. 

 Кажуть – хто  нічого  не  робить,  той  не помиляється.  Це  прийнятно  для  пересічної  людини,  але  помилки  і  прорахунки  президента  дорого обходяться  країні, хоча  президент це теж  людина,  яка  може  помилятися.  Як  немає у  природі  ідеальних  людей, так   само  немає  і не  може  бути  й  ідеальних  президентів. І  для  того, щоб  уберегти президентів  від  прорахунків й  помилок, а  іноді  й злочинів,  має  діяти потужне   громадянське суспільство, яке повинно контролювати кожен крок президента чи будь-якого  представника  державної  влади як  центральної, так  і  регіональної.

На  мій  погляд,  у  своїй  повільній  еволюції  українська  нація  нарешті  досягла  такого  етапу,  коли їй  вже  не  потрібні  харизматичні  поводирі,  лідери, пророки, месії  і  вожді,  які  б  вели  народ  «вперед у  світле  майбутнє». Відмова   від сакралізації  і обожнювання  державних чиновників  високого  рангу  притаманна  українській  нації  і бере  свій  початок  від козацької  демократії.  Після  двох революцій переважна   частина   української  нації   вже  знає –  куди   йти  і  як  будувати  майбутнє України для  своїх дітей  і онуків.  Відтепер  народ   має  винаймати  собі  керівників,  визначати  межі  їхніх повноважень і обов’язків та контролювати їх виконання.  Не  справляється – відставка або  імпічмент, але в  межах  Закону, а  не  псевдореволюційної  охлократії,  яка   також  є  ворогом  демократії, як  і   автократія.   

Відповідно до результатів опитування Соціологічної групи «Рейтинг», проведеного у період з 9 по 15 березня 2019 року, лідером президентського рейтингу залишається шоумен В. Зеленський, якого готові підтримати 24,9% опитаних. У трійку лідерів також входить лідерка «Батьківщини» Ю. Тимошенко (18,8%) та чинний президент П. Порошенко (17,4%).

Окрім вищезазначених претендентів на перемогу до десятки лідерів президентського рейтингу входять Ю. Бойко (10,2%), А. Гриценко (9,4%), О.Ляшко (5,8%), О. Вілкул (3,5%), І. Смешко (3,1%), Р. Кошулинський (2,2%) та О. Шевченко (1,3%). Орієнтовна кількість виборців  на виборах президента-2019, становитиме близько 30 мільйонів чоловік. За різними прогнозами явка виборців на вибори  у  першому турі може  становити  близько 70 %, а в другому турі  дещо  менше.

Чинний глава держави  будує свою виборчу кампанію на тріаді: «Армія! Мова! Віра!» і «Геть від Москви!». Його  переважно  підтримує Центр  і Захід  України  і дещо  менше – Схід та Південь. На мою думку, шанси  П. Порошенка  на  проходження  до другого туру і  перемоги  на  виборах  є  достатньо   реальними, але  про це – в наступній публікації.

                                                        Кандидат  історичних  наук

                                                             Олексій  Волович