З ПЕРШИХ УСТ | НОВИНИ КІРОВОГРАДЩИНИ

Мандрівники з Приінгульського краю відвідали південне місто Вилкове (ФОТО)

Мандрівники з Кропивницького побували в «українській Венеції». Саме так, завдяки численним каналам, проритим уздовж вулиць, здавна називають українське місто Вилкове, розташоване в дельті Дунаю, на крайньому південному заході нашої держави.

Туди, у подорож до чи не найвіддаленішого населеного пункту на берегах згаданої ріки перед впадінням її у Чорне море і подалися минулих святково-вихідних днів  члени кропивницького клубу «Мандрівник».

Описати дивний той край з його нескінченним морем очеретів і бездонним небом під силу хіба що класикам. Тому, наразі, щоб збурити вашу, читачу, уяву про колишній і теперішній світ Дунайського біосферного заповідника, пригадайте хоча б перипетії оповідання Михайла Коцюбинського «Дорогою ціною». Його герої в пошуках волі йшли до козаків Задунайської Січі, а «потрапили в місцину, де почуття дійсності втрачалося, усе приймало незвичний казковий характер. …Важко було плутатися в густих комишах, зарослих павутицею, перескакувати з купини на купину, щоб не попасти в багнисту безодню. Часто доводилось обходити єрики й озерця… Та вони знов воліклись, одинокі, загублені серед безбережного моря очерету, що маяв над ними пухнатими китицями та наводив сум одноманітним шелестінням. Вони йшли так довго, не відаючи пори дня, бо над ними все висів клапоть олив'яноі хмари, а круг них усе їжився височенний, цупкий, жовтий комиш, немов сунувся разом із ними, як зачарований. Часом їм здавалося, що поміж очеретом щось шмигнуло, немов пес або вовк, інколи вони з огидженням обминали сонних, млявих од холоду гадюк, що купами лежали на упинах або ліниво пересувалися поміж очеретом. Раз їм почувся згори шум, одмінний од шуму плавнів, і вони доміркувались, що то пролетіло над ними стадо якихсь птахів, може, диких гусей. Здавалось, плавням нема кінця-краю; навкруги було усе те саме та й те саме, немов вони стояли на місці. Справа починала бути поганою... Соломія зупинялась на мить, щоб подивитись іздалеку, як дикий гусак старанно укладав пір'ячко на голові самички, а вона мліла, плямкала дзьобом і розправляла крила. Гадюка часом перепливала єрик вилястими рухами, здіймала голову, повабно хитала нею з боку на бік, як значна дама, і роздивлялась навкруги круглими очима. По сих непролазних пущах, певно, ніколи не ступала людська нога. Тут було безліч таємних закутків, скрізь стрічались берлоги диких звірів, вислані кунею та сухим мохом. На старих очеретинах гойдались покинуті гнізда, по рудих, аж червоних, ослизлих од туману купинах валялись пір'я й гадючі линовища. Вужів було так багато, що Соломія скоро перестала звертати на них увагу. Часом очеретяний початок, зачеплений Соломією, лопався і обсипав її білим пухом, мов снігом. Соломія йшла, як на дні моря, а вгорі, над її головою, шуміла куня, немов котила кудись руді й каламутні хвилі».

Вийшовши вранці на суденці «Лебединка» з місцевого порту одним з водних рукавів другої за протяжністю  європейської річки кропивничани мандрували вздовж частини Українського Дунайського біосферного заповідника, територія котрого охоплює природні та рукотворні острови дельти вгору та вниз за течією Дунаю, плавні на північ від Дунаю, озера дельти та двокілометрову смугу морської акваторії вздовж узбережжя, тобто так званого «нульового кілометра».

Тож на власні очі побачили таємничу красу  «центру біорізноманіття світового масштабу».  Те, що на тому боці Дунаю – Румунія нам нагадали лише раз. А ось справжні господарі очеретяних джунглів – орлани білохвості – постійно. Вони кружляли над очеретами, вишукуючи здобич, впродовж усієї нашої мандрівки. Неподалік пропливала зграя диких качок, ніжились у літеплі лебеді. На корчах дрімали баклани, а над ними парили пелікани… Дивували своїм незвичним чорним забарвленням місцеві бабки…

Згодом, мандруючи вже власне містом Вилкове, розглядали пам’ятники захиснику мореплавців Миколі-чудотворцю та одному з перших тутешніх поселенців старовіру-липованину з хрестом. Почули цікаві розповіді про місцевий храм старообрядців та їх традиції. Зрозуміли, що у Вилковому човен, навіть поряд із автомобілем, таки лишається звичним засобом пересування. Покидаючи цю дивну місцину Кілійського району, що на Одещині, вдалося навіть скуштувати неповторних вилковських оселедців.

Подумалося, а що поєднує історію нашого Приінгульського краю з Вилковим? Звісно, історія старообрядців і запорозьких козаків. А ще, як не дивно, вилковський екскурсовод Яна. Вона, виявляється, не тільки дружина тамтешнього нащадка старообрядців-липованів, але й донька того, хто народився в нашому Маловисківському районі.

Після сказаного. «Мрії збуваються!». Таким є гасло клубу «Мандрівник». Тож не дивно, що збулася й моя дитяча мрія. Колись, ще в середині 60-х у телепередачі «Клуб кіномандрівок», яку вів легендарний Володимир Шнейдеров, зачаровано дивився чорно-білий науково-популярний фільм про Вилкове. Мріяв бодай колись побачити, як тамтешні хлопчаки бавляться у теплій воді каналів. І, диво-дивне, більш ніж через пів століття схожих навіть сфотографував!

Федір Шепель,

фото автора