З ПЕРШИХ УСТ | НОВИНИ КІРОВОГРАДЩИНИ

Із Кропивницького – до Розелле (ФОТО)

З часу дев’ятого-восьмого століття до Різдва Христового, коли етруски з’явилися на теренах сучасної Італії, виникла й продовжує з’являтися присвячена їм «неозора література».

Даже жаль, что ни этруски,
Ни этрусские их дети
В это сладостное утро
Не живут на белом свете!

Дон Амінадо

Втім, досі так і лишається нерозшифрованою їх писемність. Ніхто з певністю не може сказати звідки вони прийшли і чому так швидко  «розтанули в імлі у зелені садів та винограду на сонцем задарованій землі».

Розмірковували про це з братом, їдучи дощової погоди 8 листопада до «археологічного парку етрусків в Розелле», розташованого в Тоскані в кількох кілометрах від міста Гроссето. Власне, ще в дні перших відвідин Італії, – а це було майже десять років тому, – Анатолій намагався пояснити мені, що живе в самому центрі колишньої етруської цивілізації, мовляв, якщо уважно придивитися, то тут ті етруски «виглядають» чи не з-під кожної руїни, будівлі й пагорба; що Тоскана і є колишньою Етрурією, а жителі Гроссето, поблизу якого він тепер працює, горді від такої історичної спадщини. Але хто тільки не намагався уявити себе нащадком таємничої цивілізації етрусків?! При тому, що існує дві основні гіпотези їх походження – від первісних племен Апеннін та прихід із Середзем’я або ж Малої Азії, - є багато інших. Не важко було пригадати, що на берегах Тірренського моря дехто знаходить навіть «український слід» трьохтисячолітньої давнини. Як ось, наприклад, письменник Сергій Плачинда (1928-2013), котрий є уродженцем Кіровоградщини. Мовляв, «етруски (русини, руси, «з русинів») – давньоукраїнське плем’я, що утворило державу Етрурію за 1300 років до н. е.». Що, «гинучи, Етрурія народила дві великі держави – Стародавню Грецію й Римську імперію. На багатій етруській (давньоукраїнській) культурі виросла антична культура Еллади й Риму. Велику роль відіграла Етрурія в розвитку української міфології, що спричинилася до народження античної міфології». Здається, що автор вищесказаного не надто переймався від того, що фахівці з історії України «загалом оцінювали його тексти як відверто непрофесійні, аматорські, псевдонаукові, чи просто як романтично-казкові фантазії». А його землячка, уродженка Бобринеччини, професор Могилянки Наталія Яковенко називала історичні концепції Сергія Плачинди «абсурдними ідеями»…

За такими розмовами опинилися біля входу до колись процвітаючого Розелле. Дощ припинився. Тож, заплативши за вхід до археологічного парку, вирушили вздовж довжелезного муру, спорудженого у шостому столітті до нашої ери на схилі високого порослого чагарником та деревами пагорба. Внизу відкривалися чудові краєвиди виноградників, оливкових гаїв та сільськогосподарських угідь, відвойованих людьми у колись заболоченої місцевості, яка - ще раніше - була Тірренським морем, що неподалік. Розелле ж було портом! Незабаром, у трикілометровій – циклопічній! – стіні з каменю знайшовся сучасний прохід зі сходами вгору. Вже там починалося давнє поселення із залишками наземних та підземних споруд. Напрацьоване колись археологами від опадів зараз захищається легкими навісами. Доволі глибокі колодязі різного призначення – металічними решітками. Переходячи від однієї пам’ятки до іншої намагалися уявити собі давнє Розелле як одне з дванадцяти міст-держав Етрурії. У середині першого тисячоліття до нашої ери – крупний економічний та культурний центр. Через кілька віків – у складі Римської імперії (власне сучасний Рим знаходиться звідси менш, ніж за двісті кілометрів). Про сказане цього дня тут нагадували збережені руїни етруських та римських будинків, термальних басейнів, торгівельних приміщень і амфітеатру. Цікаво, що, попри бурхливі події минулих більш ніж двох тисяч років, в основному збереглася не лише споруда останнього, але і його акустичні властивості. В певних місцях амфітеатру луна від звичного спілкування була такою, що в разі присутності глядачів, – яких у кращі для себе часи амфітеатр в Розелле вміщував до півтори тисячі, – всі вони б обов’язково почули кожне наше захопливе українське слово. 

Коли бродили бруківкою, викладеною колись з доволі крупного дикого каменю, почав знову накрапати дощ. Довелося сховатися під велетенським дубом, де стояло кілька десятків сучасних стільців і щось схоже на кафедру. Очевидно, що більш теплої пори, групи туристів тут зупиняються, рятуючись від спеки й продовжують слухати екскурсовода сидячи.

Незабаром знову вийшли на бруківку давнього міста. Але на шляху до так званих «цистерн», зчинилася справжня злива. Мокнучи під менш могутнім дубом, спостерігали, як спеціальними відводами, зробленими ще етрусками, збігала вода. «Цистернами» виявилися чудово влаштовані – й навіть гарні! – кам’яні підземні сховища, певно для зерна…

Завершення мандрів етруським містом невблаганно пришвидшував дощ. Тому, спостерігаючи живописні руїни Розелле, водночас пригадував прочитане в книгах та інтернет-виданнях…

…До завоювання Римом етруски створили розвинену цивілізацію, яка справила на нього потужний вплив (інженерне мистецтво: зведення аркових склепінь; інсігнації (знаки влади), особливості політичної організації, структуру та озброєння армії, бої гладіаторів, перегони на колісницях, певні поховальні обряди та інше).

…Хоч філологи й знають, що етруський алфавіт починався з A, B, C, етруська мова досі лишається майже незрозумілою.

…Етруська жінка, на повну противагу грецькій чи римській, користувалася в суспільстві такими ж правами, як і чоловік. Вона могла володіти майном та влаштовувати товариські зустрічі. Етруські пані мали як особисте, так і родове ім’я, що свідчило про їхню юридичну незалежність.

…У Римі ще й сьогодні можна побачити те, що залишили по собі в спадок етруски. Вони побудували Капітолій, який був присвячений тріаді богів: Юпітеру, Юноні та Мінерві. До культурної спадщини етрусків належать також храми, що складаються з трьох приміщень, перші мури навколо міста та колектор, в який збиралася стічна вода з Форуму. Навіть «капітолійську вовчицю» (Lupa Capitolina), символ Рима, зробив етруський скульптор!

…Від палиці етруських жерців, яка скидалася на ціпок пастуха, походить патериця, що є атрибутом єпископів. Етруські фасції (в’язки різок зі встромленими в них сокирами) були символом влади у римлян, емблемою під час Французької революції та відзнакою італійських фашистів у XX столітті.

…Під тиском латини, якою розмовляли римляни, етруски втратили свою мову. Перейшовши на латину, вони, зрештою, стали називатися італійцями. За образним висловом одного з дослідників етруської мови, «італійська мова – це латина у вустах етруска». Етруська мова щезла настільки швидко й безслідно, що вже в 40-х роках першого століття до нашої ери римський імператор Клавдій, складаючи «Історію етрусків», писав про них як про зниклий народ.

…Етруски в моді, так, наче відкрили їх нещодавно і вони є останньою сенсацією середземноморської археології. Інтерес до цієї таємничої цивілізації вийшов поза кола вчених.  

…Етрускам була притаманна принадна дитяча легковажність, культ забави, схильність до рафінованої елегантності та розкоші. Ренесансні тосканські двори є наче далеким відлунням тієї цивілізації.

Після сказаного. А може й справді Сергій Плачинда у цитованому тут «Словнику давньоукраїнської міфології» й має рацію, говорячи про Італію, як про нашу прабатьківщину. Адже італійці родом із України початку ХХІ століття в переважній своїй більшості, справді, почуваються серед пагорбів Тоскани – колишньої Етрурії – ніби вдома. Вони полюбили цей край.

 Федір Шепель,

фото автора та Анатолія Шепеля