24лютого2020

ГОЛОВНА Ще.. КОЛОНКИ Що пов’язує митрополита Михайла (Хорошого) з Кіровоградщиною

З ПЕРШИХ УСТ | НОВИНИ КІРОВОГРАДЩИНИ

Що пов’язує митрополита Михайла (Хорошого) з Кіровоградщиною

Mikhail KhoroshyCвого часу в книзі «Ніхто не хотів помирати або Репресований Єлисавет-Зінов’ївськ-Кірове-Кіровоград» мені довелось згадувати церковного діяча Михайла (Хорошого) у зв’язку з біографією розстріляного в Кіровограді 1944 року радянськими каральними органами й реабілітованого як «жертву політичних репресій» у 1993 році поета й священика Миколи Гагалія.

Згодом про Михайла (Хорошого) прочитав в «Історичному календарі Кіровоградщини…» Володимира Боська. Краєзнавець про нього зокрема писав: «У 1941-1943 – настоятель парафії Грецького собору в окупованому Кіровограді, з 12.05.1942 – єпископ Єлисаветградський. 31.05.1942 відправив урочисту службу з нагоди 130-річчя спорудження Грецької церкви». Тому не дивно, що мене зацікавив виступ доктора історичних наук, професора Києво-Могилянської академії о. Юрія Мицика, виголошений ним не так давно на шостій міжрегіональній конференції «Чигиринщина в історії України» та присвячений життєпису Михайла (Хорошого). Гадаю приведені нижче уривки цього виступу стануть у пригоді краєзнавцям та історикам нашої області.

«…Про митрополита Михаїла писалося мало. Навіть в емігрантській літературі. Обмаль даних про нього є і в архіві Консисторії Української Православної Церкви (УПЦ) в Канаді (Вінніпег). Майбутній митрополит Михайло (в миру Федот Хороший) народився 10 липня 1885 року. Всі видання вказують, що сталося це в селі Федорівці поблизу Чигирина. Однак на сучасних картах такого села немає. Воно дійсно існувало й знаходилося в 80 кілометрах від Чигирина, входило до складу Олександрійського повіту Херсонської губернії, потім  Протопопівської сільради Олександрійського району Кіровоградської області, але у 2013 році було знято з обліку… 

Федот народився в українській православній козацькій родині Нечипора Хорошого і Анастасії (в дівоцтві – Мазур). Батьки майбутнього митрополита були ревними православними, тож в їх роду траплялися й ченці, які подвизалися  на Афоні. Монахиня з їхнього роду була уставщицею і диригентом в Чигиринському монастирі. В цьому ж монастирі була черницею й бабуся Федота. (Додамо, що згідно з матеріалами «Херсонских епархиальных ведомостей», де йшла мова про церковних старост і  приходські опікунства при Александро-Невській церкві села Федорівки (Єфимове), починаючи з її побудови 1895 року, згадуються селяни з характерними прізвищами: Сила Мазур, Никифір Хороший, Омелян Мазур – Ф.Ш.).

Відповідно виховувався й Федот, улюбленою книгою якого стало дванадцятитомне зібрання житій святих св. Димитрія Ростовського (Туптала).  Цікаво, що ще малим Федот швидко вивчив ноти й тоді ж став писати композиції на релігійні теми («Акафісти» тощо). Після закінчення  шкільної освіти в рідному селі, в 1905 році організував хор в селі Нерубайка (зараз Новоархангельський район Кіровоградської області - Ф.Ш.). У травні 1907 року витримав екзамен до вчительської семінарії містечка Шамівка на Херсонщині  (зараз Знам’янський район Кіровоградської області; до речі, про відкриття в Шамівці Олександрійського повіту «церковно-учительської школи» повідомлялося в «Херсонских епархиальных ведомостях» за жовтень 1900 року - Ф.Ш.) і потім став учителем співів у селі Соснівка на Київщині (зараз Олександрівський район Кіровоградської області – Ф.Ш.). Влітку 1909 року він вступив до дяківсько-дияконських та вищих диригентських курсів у Свято-Михайлівському Золотоверхому монастирі в Києві і тоді ж одружився з Христиною Бевз. У 1911 року вчителював у Шполі (зараз Черкаська область - Ф.Ш.), а наступного року – в селі Вищі Верещаки  Чигиринського повіту (зараз Олександрівський район Кіровоградської області – Ф.Ш.). 16.12.1912 року він був висвячений на диякона єпископом Никодимом і став служити на Канівщині. У 1915 році вступив екстерном на 5-й курс Київської Духовної Семінарії, а після її закінчення у 1917 році - на курси Київського народного університету (не плутати з університетом св. Володимира!), поєднуючи навчання з дияконським служінням у київських церквах. У 1917-1918 роках тут зокрема відвідав лекції «Українська культура» професора Івана Огієнка (майбутнього митрополита Іларіона).

о. Федот з ентузіазмом зустрів визвольні змагання українського народу і енергійно працював на полі його духовного відродження, переклав псалтир українською мовою, виданий Всеукраїнською Православною Церковною Радою в 1919 році. 24 квітня 1920 року єпископ Димитрій (Вербицький) висвятив його в священики й о.Федот розпочав пастирське служіння в селі Тернівка поблизу міста Сміла на Черкащині. Йому довелося нелегко в часи, коли панувала безбожна влада комуністів. Не раз виступав проти атеїстів під час публічних дискусій. У березні 1923 року став настоятелем кафедрального собору Різдва Богородиці в Черкасах, пізніше – головою Черкаської Окружної Ради Української Автокефальної Православної Церкви, що утворилася після І Всеукраїнського Собору УАПЦ. Ця округа була великою, нараховувала 110 парафій. За віддану й успішну працю для УАПЦ його було піднесено до протоієрея, нагороджено митрою.

Втім, період Українського Національного Відродження тривав недовго. Наприкінці 20-х рр. ХХ ст. українізацію було згорнуто. Не уникла репресій і УАПЦ. Майже всіх її священослужителів розстріляли або заслали до концентраційних таборів. 03.09. 1929 року о.Федот Хороший був арештований ГПУ і перебував на допитах до кінця квітня 1930 року. Від нього вимагали зректися сану, за що обіцяли волю й різні блага. Та о.Федот виявився незламним. Отримав вісім років концентраційних таборів й заслання на каторжні роботи на Кольський півострів (30.04.1930 р.). Потім були: острів смерті Конд, Соловки, станція Пінюг В’ятської області, звідки у грудні місяці його пішки переганяють за 800 кілометрів до Ухта-Печорських таборів на лісоповал… Від смерті через виснаження врятувало те, що таборовий лікар взяв його своїм помічником, доручив аптеку і догляд за хворими.

Що ж до дружини, Христини, то вона у березні 1930 року, рятуючи себе й сина Григорія, розлучилася з чоловіком. Жила в Ленінграді, і лише в 1943 році з сином з’явилась у Кіровограді, тяжко хвора і майже опухла від голоду (з блокадного Ленінграду їй вдалось вирватися до Ташкенту, звідки виїхала на окуповану Кубань, а звідти - в Україну). Потім разом з сином емігрували до Німеччини (Мюнхен), де й померла 03.03.1949 року.

о.Федот в тридцяті роки уникнув смерті. У 1937-му був звільнений із заслання, поневірявся на Донбасі, потім осів у Кіровограді, куди звезли на поселення багатьох священиків з Одещини. Одного разу коли о.Федот пішов в сусіднє село, всіх священиків було кудись вивезено з міста і слід за ними пропав…

Прихід німців у 1941 році дав певну свободу совісті, оскільки окупанти з політичних міркувань спочатку толерували відродження Церкви. о.Федот віддався праці на її благо. Спочатку заснував парафію УАПЦ, яка діяла у так званому Грецькому соборі Кіровограда, який комуністи перетворили на зерносховище. Невдовзі цей собор вже не міг вмістити всіх віруючих. До о.Федота зверталися віруючі за допомогою. Найчастіше його просили прислати священика на нову парафію УАПЦ (на той час він організував і очолив Вище Церковне Управління Кіровоградщини). В березні 1942 року на з’їзді духовенства й представників парафій у Кіровограді його обирають кандидатом на єпископа. Планувалася навіть  поїздка до Румунії для висвяти. Втім, висвятили в Києві. 7 травня там було розглянуто справу  архімандрита Михаїла (таке ім'я отець Федот обрав собі, приймаючи чернецтво). А вже    09-17.05. 1942 року в Києві відбувся Собор єпископів УАПЦ, в ході якого 12 травня 1942 року в Свято-Андріївському храмі у Києві відбулися єпископські хіротонії, в т. ч. єпископа Михаїла на Єлизаветградську єпархію. Хіротонію з благословення архієпископа Полікарпа здійснив  київський та чигиринський архієпископ Никанор (Абрамович), тодішній предстоятель УАПЦ, та уманський єпископ Ігор (Губа). (Теж уродженець Кіровоградщини – Ф.Ш.). Єпископ Михаїл  був  призначений на Кіровоградську єпархію, але невдовзі стає єпископом Миколаївським. Певний час опікувався також Києвом. На той час гітлерівці змінюють свою церковну політику, розпочинають репресії, навіть розстріли священиків. У цих тяжких умовах владика Михаїл зробив дуже багато для розвитку Церкви, за що в листопаді 1942 року був підвищений до сану архієпископа. Після перелому у Другій світовій війні й очевидного краху нацистської Німеччини архієпископ Михаїл  у листопаді 1943 року був змушений покинути єпархію, а в листопаді 1944 року - виїхати на еміграцію, бо в Україні його неминуче  чекали репресії уже з боку російської влади, вірогідно розстріл.  Спочатку - до Варшави, потім до Словаччини, звідки з усім єпископатом УАПЦ – до Німеччини. Тут він пережив трагедію Дрездена 14 лютого 1945 року, знищеного внаслідок нальоту англо-американської авіації і страхітливої пожежі.

По закінченню війни архієпископ Михаїл взяв активну участь в організації УАПЦ на еміграції… Розгорнув активну діяльність в таборах біженців та «ДіПі» (переміщених осіб). Об'їжджав парафії в таборах, освячував церкви,  висвячував священиків, займався запровадженням релігійного навчання в школах, організував Церковне Управління УАПЦ. Одночасно був професором і куратором Богословської академії в Мюнхені, створеної за його активній участі, друкувався в двотижневику «Церковний Вісник», видав «Молитослов», який став настільною книгою для православної родини. У 1948 році Собор єпископів УАПЦ на еміграції  призначив владику Михаїла для духовного окормлення українських робітників в Бельгії. Організував життя УАПЦ також у  Голландії й Люксембурзі. У 1951 році на запрошення консисторії Української Греко-Православної Церкви опинився в Канаді…

За ним закріпилася репутація глибоко віруючого, чесного, чоловіколюбного, скромного, милостивого владики, ревного молільника. На Соборі у Вінніпезі 8-9 серпня 1951 року було два основних кандидата на предстоятеля Української Греко-Православної Церкви (УГКЦ) в Канаді - владики Іларіон (Огієнко)  та Михаїл. Останній відкликав свою кандидатуру на користь Іларіона, який і став предстоятелем УГКЦ, а Михаїла обрали архієпископом Торонто та Східної Канади і одночасно заступником митрополита… А з 1967 року в зв’язку з погіршенням здоров’я митрополита Іларіона (Огієнка)  став виконувати його обов’язки. Регулярно об’їжджав парафії. За 25 років його служіння у східній Канаді було збудовано 19 величних соборів. Після смерті митрополита Іларіона у 1972 році владика Михаїл став першоієрархом УГПЦ в Канаді, а 1975  - ХV Собор надав йому сан митрополита з титулом Блаженнійший. Втім, і владика Михаїл мав поважний вік, стан здоров’я погіршувався, тому на його прохання новим митрополитом було обрано Андрія (Метюка), а владика Михаїл залишився архієпископом Торонто й Східної єпархії до кінця свого життя…

Владика Михаїл упокоївся 18 травня 1977 року в Торонто. Похорон відбувся 1 червня.

Митрополит   Михаїл став досить  відомим богословом: автором тритомної «Світової епопеї» (у віршованій формі переказав історію Старого й Нового Заповітів), «Псалтиря» на основі пояснень святих отців Церкви, «Пояснень трудних місць Євангелія від Івана», монографії «Духовний світ і душа людини», «Поширеного катехізму»… Але в пам’яті православних віруючих Канади він відомий насамперед як молільник… Творив  владика і як композитор: написав п’ять концертів, «Вечірню й Утреню», «Святу Літургію з чотирма херувимськими», ораторію на слова Тараса Шевченка «Муза» та інше. Був нагороджений шевченківською медаллю, медаллю століття Канади, отримав почесний докторат права Українського Вільного Університету (УВУ) в Мюнхені, почесний докторат богословія  колегії св. Андрея у Вінніпезі…».

                 Підготував Федір Шепель