28листопада2020

ГАРЯЧІ
ГОЛОВНА Ще.. КОЛОНКИ Туреччина і Росія в Сирії: взаємодія та протидія  

З ПЕРШИХ УСТ | НОВИНИ КІРОВОГРАДЩИНИ

Туреччина і Росія в Сирії: взаємодія та протидія  

53 main

Після приходу до влади у листопаді 2002 року в Туреччині поміркованої ісламістської партії «Справедливості і розвитку» на чолі з Реджепом Тайіпом Ердоганом нове керівництво Туреччини зробило вибір на користь більш динамічної  близькосхідної політики, яка передбачала  відродження лідируючої ролі Туреччини на Близькому Сході, спираючись на багатовікове панування Османської імперії (з початку 16-го по початок 20-го століть) в країнах регіону.

Росія також намагалася відродити залишки радянського впливу в світських арабських країнах - Сирії, Лівані, Іраку, Ємені, Судані, Єгипті, Лівії, Тунісі та Алжирі.

Суперництво між Туреччиною і Росією на Близькому Сході загострилося після так званих «арабських революцій» 2011 року, коли  Анкара і Москва активізували свої дії, спрямовані на посилення свого впливу на Близькому Сході. При цьому, переслідуючи свої цілі в згаданих країнах близькосхідного регіону, Анкара і Москва були змушені рахуватися  одне  з  одним, щоб  зберегти  в цілому взаємовигідні двосторонні економічні відносини і не доводити протиріччя до відкритої конфронтації. Проте, економічне «стратегічне партнерство» між ТР і РФ має своєрідний характер, я б сказав - гібридний, оскільки воно значною  мірою  залежить від політичної складової турецько-російських відносин. В даному контексті нас цікавить відповідь на питання: наскільки взаємозалежні торгівельні відносини і великомасштабні економічні проекти між двома країнами можуть спрацювати в якості запобіжника від розриву двосторонніх відносин у разі крайнього загострення воєнно-політичних розбіжностей між Анкарою і Москвою?

Незважаючи на те, що з 2003 року Росія постачає до Туреччини газ по газопроводу «Блакитний потік», у січні 2020 р. завершено будівництво газопроводу «Турецький потік», російські компанії продовжують будівництво АЕС «Аккую» і в  жовтні 2019 Росія завершила поставку Туреччині двох батарей ЗРК С-400, проте, кремлівським стратегам так і не вдалося перетворити Туреччину в повноцінного стратегічного партнера Росії. Швидше, навпаки, в результаті реалізації згаданих проектів Росія  сама  більшою мірою  стала  залежною  від  Туреччини.

Хистка рівновага інтересів ТР і РФ в Сирії

Історія «входження» Туреччини і Росії в сирійський конфлікт була різною. 

Через низку політичних  та  економічних причин  до кінця  90-х  років  минулого століття відносини між Туреччиною і Сирією були досить складними, але після  приходу  до  влади  у 2000 році  34-річного сирійського президента Башара  Асада міждержавні  відносини  почали поліпшуватися і невдовзі стали добросусідськими, а Ердоган і Асад почали дружити сім'ями. Однак після початку громадянської війни в Сирії у березні 2011 року Р. Ердоган  замість  того  щоб підтримати Б. Асада почав підтримувати сирійську озброєну опозицію і згодом колишні друзі стали заклятими ворогами. У цих умовах, поява на початку жовтня 2015 року російського військового контингенту РФ в Сирії була сприйнята Р. Ердоганом, м'яко кажучи, без особливого ентузіазму. Протягом жовтня 2015 року авіаційна група Військово-космічних сил (ВКС) ЗС РФ була розміщена на військово-повітряній базі Хмеймім в сирійській провінції Латакія. Одночасно була посилена група військових кораблів Оперативного з'єднання ВМФ РФ (10 - 20 кораблів), що базувалися в сирійському порту Тартус.

Практично з початку дій російських ВКС у жовтні 2015 року в Сирії, Туреччина проводила свої військові операції на території Сирійського Курдистану в північній  частини цієї країни  вздовж  800-кілометрового  турецько-сирійського  кордону, без узгодження з Росією, що неодноразово ставило Кремль в складне становище між сирійською владою і курдами, а також призводило до загострення відносин з Туреччиною.   

Для  усунення або зменшення розбіжностей між   Анкарою і Москвою щодо різних проблем ситуації в Сирії, а також з метою пошуку прийнятного формату врегулювання конфлікту в Сирії на початку 2017 року за ініціативою «країн-гарантів» - Туреччини, Росії та Ірану було засновано  переговорний процес в столиці Казахстану - Астані (нині - Нур-Султан), в якому також брали участь представники сирійського уряду і сирійської опозиції. У грудні 2019 року відбувся 14-й раунд  переговорів. Наступний 15-й раунд було заплановано провести у березні ц.р., проте в умовах нинішнього крайнього загострення відносин між Анкарою і Москвою  він не відбувся і невідомо  коли  відбудеться.  

Протягом останніх трьох років Туреччина намагається створити на півночі Сирії  так звану «зону безпеки» протяжністю 450 км і завширшки 30 - 40 км. уздовж сирійсько-турецького кордону, здійснивши  послідовно три великі військові операції: «Щит Євфрату» з серпня 2016 року по березень 2017 року; «Оливкова гілка»  з січня по березень 2018 року;  «Джерело миру»  з 9-го по 22-ге жовтня 2019 року. 22 жовтня  президенти В. Путін і Р. Ердоган провели в Сочі багатогодинні напружені переговори, в результаті яких  домовились про збереження статус-кво в районі, зайнятому турецькою армією і її союзниками, і відведення всіх курдських збройних формувань від кордону з Туреччиною  по всій його довжині. Офіційний Дамаск кваліфікував дії турецької армії як агресію і порушення суверенітету Сирії.  

Ідліб – останній притулок ісламістів і опозиції в Сирії

До 2018 року практично вся територія Сирії була звільнена від озброєної сирійської опозиції, ісламістів та іноземних терористичних угруповань, залишки яких (десятки тисяч) були витіснені сирійськими військами в провінцію Ідліб.  На початку вересня 2018 року російська і сирійська авіація поновили удари по угрупованням терористів в цій провінції, що викликало велике обурення з боку турецького керівництва. Одночасно Туреччина приступила до зосередження своїх військ на кордоні провінції Ідліб. Анкара намагалася перетворити провінцію Ідліб у свій плацдарм на території Сирії для продовження боротьби  проти   «режиму Б. Асада».

З метою врегулювання ситуації в Ідлібі 17 вересня 2018 у Тегерані відбулася зустріч Р. Ердогана і В. Путіна в Сочі, в ході  якої  була досягнута компромісна домовленість про створення  четвертої демілітаризованої зони глибиною 15-20 км по периметру провінції Ідліб, з якої сторони домовилися витіснити всі радикальні угруповання і проводити спільне патрулювання. Анкара взяла на себе зобов'язання з «розмежування сирійської опозиції в Ідлібі на помірковану і радикальну», однак до цього  часу це  зобов’язання  не  було реалізовано, оскільки  воно  не відповідає інтересам і планам турецького керівництва. Для Анкари всі антиасадовські сили по суті є партнерами, оскільки у них один ворог - президент САР Башар Асад.

 Четверта зона деескалації, розташована в провінції Ідліб на кордоні з турецькою провінцією Хатай  і  частково в  сусідніх провінціях Латакія, Хама і Алеппо, до цього часу  залишається практично непідконтрольною сирійському уряду. При цьому слід зазначити, що більша частина цієї зони була захоплена ще у 2012 році бойовиками з ісламістської організації «Джабхат ан-Нусра» (Фронт перемоги), яка увійшла до складу більш  потужного угруповання  «Хай'ат Тахрір аш-Шам» - ХТШ, (Організація визволення Леванту), що представляє собою  коаліцію  з  більш  ніж  20  ісламістських  загонів  салафітського штибу чисельністю до 30 тис. бойовиків. Однак основною протурецькою  проксі-силою  в  Сирії є створена турецькими спецслужбами у липні 2011 року на території Туреччини так звана «Вільна сирійська армія» (ВСА), що складається в основному з колишніх військовослужбовців - дезертирів ЗС САР. ВСА формально підпорядковується Тимчасовому уряду сирійської опозиції, хоча фактично отримує накази від турецького Генштабу. Порівняно недавно ВСА була перейменована в «Сирійську національну армію (СНА).

Ситуація  в Ідлібі у січні -  лютому  2020 р.

Широкомасштабний наступ сирійської армії в провінції Ідліб з метою її звільнення від залишків протурецької озброєної опозиції і ісламістських угруповань був неминучим і став можливим після розгрому і вигнання заколотників практично з усієї території Сирії. У грудні минулого року почалася активна фаза наступу, в ході якого до кінця грудня від протурецьких збройних формувань було звільнено 46 населених пунктів і відновлено контроль сирійського уряду над територією в 320 кв. км на південному сході провінції Ідліб. Станом на 4 лютого сирійські війська звільнили ще 22 населених пункти на південному сході провінції Ідліб, в тому числі місто Саракіб, розташоване поблизу перетину стратегічних шосе М-4 і М-5, які  з’єднують місто Алеппо  з південно-західними провінціями Сирії.  В результаті дій сирійських військ і створення зони безпеки навколо Алеппо, житлові квартали міста вперше за вісім років стали недосяжними для артилерійських обстрілів з боку екстремістських угруповань. До 20 лютого сирійська армія повернула під свій контроль понад 50% території провінції Ідліб.

За деякими даними, Анкара надає підтримку  бойовикам ХТШ, формально забороненої в Туреччині. 20 лютого Міноборони РФ зажадало від Туреччини «припинити  підтримувати терористичні угруповання в Ідлібі». Зі свого боку, Р. Ердоган висунув ультиматум з вимогою до офіційного Дамаску відвести сирійські  війська до кінця лютого на початкові межі зони деескалації в Ідлібі, в іншому випадку турецький лідер погрожував перейти в наступ. І ця погроза незабаром була реалізована, після того як 27 лютого сталося вкрай небезпечне загострення ситуації в провінції Ідліб внаслідок загибелі і поранення кількох десятків турецьких військовослужбовців,  які  потрапили  під  удари  сирійської авіації.  

Реакція в Туреччині на загибель 33 і поранення 36 турецьких військовослужбовців була досить гострою і емоційної. 28 лютого радник президента Туреччини Месут Хакі у прямому ефірі телеканалу A Haber заявив: «Туреччина воювала з Росією 16 разів і готова вступити у війну знову. У Росії проживає 25 мільйонів мусульман і Росія буде розчленована зсередини... Помста Туреччини буде жахливою». В Анкарі заявили, що відтепер  вважатимуть всіх сирійських військових «ворожими цілями»  і  не  збираються  більше  стримувати  потік  біженців до Європи. Р. Ердоган зажадав від «свого друга» В. Путіна «відійти в сторону і не заважати турецькій армії розібратися з режимом Асада». Він також заявив, що «турецькі війська перебувають на території Сирії на прохання сирійського народу», що, природно, викликає великі сумніви і велике питання: де, коли і в якій формі сирійський народ звернувся до Р. Ердогана з таким  проханням? Хіба мільйони сирійців, які  протягом  9 років  громадянської  війни і  іноземної  інтервенції підтримують  «режим Б. Асада» це не сирійський народ? Якби вони не підтримували Б. Асада, то він вже  давно  не  був  би  президентом  САР і йому не допомогли б залишатися при владі ні РФ, ні ІРІ.

28 лютого збройні сили ТР шляхом масового використання безпілотників Bayraktar TB-2 і Anka-S завдали масованих ударів по військових об'єктах та інфраструктурі Сирії в провінціях Ідліб, Алеппо і Латакії, зокрема по сирійським комплексах ППО і  військових аеродромах, в результаті  яких  була знищена  велика  кількість  військової техніки  і «нейтралізовано»  близько 1700 сирійських  солдатів, а також  їх  ліванських та  іранських союзників. За даними сирійських і російських джерел,  станом на 2 березня засобами ППО  ЗС САР було знищено 13 турецьких БПЛА.

У ці  дні  Туреччина  і Росія як  ніколи раніше  наблизилися  до  прямого   збройного  зіткнення  на  території Сирії,  що  могло б мати  катастрофічні  наслідки  для  воєнно-політичної  ситуації  не  тільки на  Близькому  Сході, а й  в  усьому  світі.  Військові  експерти  вже  розробляли  можливі  сценарії  розгортання  бойових  дій  між  Туреччиною і  Росією, порівнюючи їх  військові  потенціали.  Зокрема, зазначалося, що  незважаючи  на  те, що  територія Туреччини в  22 рази  менша  від   території Росії, тим не  менше  військовий  потенціал  ЗС ТР  загалом  всього  в 3-4 рази  менший  від   військового  потенціалу  РФ (без врахування  ядерної  зброї). До речі, за даними CIA-World-Factbook, ВВП Туреччини  за 2017  рік (за паритетом купівельної спроможності) становив  2.186 трлн. дол. - більш як половина ВВП  Росії - 4.016 трлн. дол. Для  порівняння: ВВП  України в цьому році  становив  369 млрд  дол., майже  в   6  разів  менший, ніж у Туреччині. Тому  Туреччина  входить до  G-20, а  Україна   по  ВВП  посідає  лише  50-те  місце  у світі…     

Складний переговорний процес

2560117 turkey syria russia 690

Серія  переговорів російської та турецької делегацій з приводу ситуації в Ідлібській зоні деескалації  відбулася 8 і 10 лютого в Анкарі, 17-18 лютого у Москві  і  26-28 лютого знов  в Анкарі, але  всі  вони завершилися безрезультатно. Москва пропонувала Анкарі повернути під контроль сирійської влади 60% провінції Ідліб, пересунути розділову лінію на північ від траси М-4 і на захід від траси М-5, а також передислокувати на північ провінції майже половину турецьких спостережних пунктів. Йшлося  також про створення на півночі провінції Ідліб вузької смуги безпеки завширшки 16-17 км в якості «гетто для біженців». Однак, Р. Ердогана такий варіант не влаштовував, оскільки він хоче зберегти під своїм контролем основну частину провінції Ідліб, щоб мати можливість більше впливати на ситуацію в Сирії. Таким чином, збереження провінції Ідліб під контролем Туреччини є не самоціллю для Анкари, а інструментом впливу на ситуацію в Сирії з метою повалення «режиму Б. Асада», приблизно  по  сценарію його «друга  Путіна»  на  Донбасі.

Після прес-конференції глава МЗС РФ С.Лавров зачитав текст протоколу з питання врегулювання ситуації в Ідлібі,  яким зокрема  передбачалося  припинення бойових дій і започаткування спільного російсько-турецького  патрулювання уздовж траси M4. Отже, «закляті друзі» Р. Ердоган і В. Путін, домовилися про те, що нічого не може бути важливішого від  «дружніх» і взаємовигідних двосторонніх відносин, а їх деякі розбіжності з питання про долю Ідлібу і Сирії не повинні наражати на небезпеку різнопланове співробітництво між Туреччиною і Росією.  Однак основні причини наступних потенційних розбіжностей і конфліктів між Анкарою і Москвою зберігаються. Це діаметрально протилежне ставлення до «режиму Б. Асада» і відсутність домовленості про роззброєння і виведення з провінції Ідліб радикальних ісламістських угруповань, значна частина яких відмовилися дотримуватися перемир'я.Складні і напружені переговори Р. Ердогана і В. Путіна 5 березня в Кремлі тривали 3 години тет-а-тет  і  ще 3 години  - за участю членів турецької та російської делегацій. Після завершення переговорів відбулася прес-конференція для журналістів, на якій виступили В. Путін і Р. Ердоган. Основний  зміст  їх  виступів  зводився  до  того,  що, незважаючи на складну ситуацію в Сирії, і зокрема в Ідлібі, Росія і Туреччина мають  продовжити свою взаємодію в Сирії і не піддавати загрозам різнопланове співробітництво між ними, оскільки воно є надто  важливим і цінним для обох сторін.

У самій Туреччині візит Р. Ердогана до Москви викликав неоднозначну реакцію. Одні вважають, що своїм візитом до Москви Р. Ердоган принизив Туреччину, інші вважають, що «Америці не вдалося зіштовхнути лобами Туреччину і Росію». До речі, саме під таким «соусом» Кремль подає свої пропагандистські отруйні страви, стверджуючи, що в розпалюванні конфлікту на Донбасі зацікавлені США, які «отримують користь із братовбивчої війни між росіянами і українцями».

Досягнута 5-го березня  у Кремлі домовленість про перемир'я швидше нагадує коротку паузу, якою  намагаються скористатися ТР і РФ для нарощування збройних сил в провінції Ідліб і навколо неї. За останніми  даними,  станом на  кінець березня на турецькій території поблизу кордону з цією провінцією зосереджено близько шести дивізій, які практично в будь-який момент готові перейти кордон. Одночасно фіксується збільшення кількості польотів транспортних літаків ВКС РФ, які забезпечують доставку додаткових підрозділів і озброєнь з Росії до Сирії. При цьому, турецька сторона закрила повітряні коридори для ВТА ВКС РФ, і російським льотчикам доводиться виконувати польоти в обхід - над Каспійським морем, Іраном та  Іраком. Турецькі  спостерігачі продовжують фіксувати проходження через протоки Босфор і Дарданелли  російських морських суден, що перевозять військові вантажі, в напрямку сирійського порту Тартус.  Отже, новий  раунд  бойових дій  між  військами Туреччини і Сирії за підтримки Росії  може  розпочатися  в будь-який  момент, але  як і попередній  раунд  він  триватиме  недовго, через  побоювання  Анкари і Москви пройти точку  неповернення у  їхній  конфронтації,  яка  з  гібридної  може  перерости  в реальну.

6 березня міністри закордонних справ 27 країн - членів Євросоюзу на екстреному засіданні в Загребі вітали досягнуту президентами РФ і Туреччини угоду про перемир'я в сирійському Ідлібі і закликали сторони до її  негайної  реалізації. Разом з тим, геополітичні кульбіти Р. Ердогана викликають подив і розчарування у Європі. Так, міністр закордонних справ Франції Жан-Ів Ле Дріан заявив, що держави-члени НАТО повинні провести з Туреччиною «важкі, чесні і відкриті переговори, щоб зрозуміти, хто на якій стороні і якими є наші спільні інтереси». У зв'язку з цим Ле Дріан позначив наявність «сірих плям» у відносинах Анкари з Північноатлантичним альянсом. За його словами, «Туреччина цинічно використовує мігрантів, щоб чинити тиск на Європу».

Проблема  біженців і мігрантів

З початку 2019 року гуманітарна ситуація в провінції Ідліб постійно погіршувалася. На початок 2019 року  тільки кілька сотень тисяч осіб в провінції Ідліб отримували регулярну гуманітарну допомогу з боку ООН. За даними Офісу ООН з координації гуманітарних питань (ОКГП), з  квітня  2019 р.  по березень  ц.р.  загальна  кількість жертв серед мирного населення  на північному заході Сирії склала близько 1750 осіб, в тому  числі  близько 540 дітей. З 1 січня  по  1 березня  2020 року в Ідлібі гуманітарні організації зафіксували загибель близько 300 мирних жителів в результаті повітряних нальотів і обстрілу артилерії. До цього слід додати відсутність елементарних умов життя в переповнених таборах біженців. Нерідко об'єктами бомбардувань сирійської і російської авіації ставали дитячі садки, школи та житлові будинки.

Згідно з доповідями гуманітарних організацій ООН, станом на початок березня 2020 року загальна кількість нових біженців в Ідлібі з січня 2020 року досягла 1 млн осіб, при цьому 60% з них становлять діти, ще 21% - жінки. Значна частина сирійських біженців в Ідлібі знаходиться у вкрай тяжкому становищі. Спецпредставник США по Близькому Сходу Джеймс Джеффрі на прес-конференції  29  січня  у  Білому домі  заявив, що  нинішня  операція сирійських військ  в Ідлібі стала причиною втечі до турецького кордону близько 700 тис. місцевих жителів. 6 лютого заступник Генерального секретаря ООН з гуманітарних питань Марк Лоукок відзначав, що на перший тиждень лютого 2020 року загальне число внутрішньо переміщених осіб в Ідлібі досягло позначки 830 тисяч чоловік. Ще 1.2 млн стали біженцями у 2019 році. Таким чином, за його словами, загальна кількість внутрішніх біженців в Ідлібі сягає близько 2 млн чоловік з 3-мільйонного  населення  цієї  провінції. 9 лютого М. Лоукок  заявив  про  необхідність  надати 500 млн дол.  допомоги для 1,1 млн осіб з числа переміщених осіб в Ідлібі на наступні шість місяців.

Президент Р. Ердоган  нагадав Франції, Німеччині, Італії та іншим багатим європейським країнам, що вони повинні розділити фінансовий тягар Анкари з оплати перебування 3.6 млн. сирійських біженців на турецькій території. За даними турецької влади, за 9 років громадянської війни в Сирії Туреччина витратила близько 40 млрд. дол. на утримання сирійських біженців. Анкара продовжує наполягати, що так і не отримала від ЄС обіцяних 6.7 млрд євро за підсумками угоди з ЄС від 18 березня 2016 року. Брюссель же стверджує, що вже виділив понад 4.7 млрд євро і зобов'язався виділити ще 3,2 млрд євро. При цьому підкреслюється, що асигнування ЄС будуть спрямовані не турецькому уряду, а безпосередньо сирійським біженцям на території Туреччини.

На даний час сотні тисяч жителів провінції Ідліб скупчилися біля кордону з турецькою провінцією Хатай і чекають дозволу Анкари на перехід на територію Туреччини і далі через Грецію до Європи. За даними МВС Туреччини, останніми тижнями через турецьку провінцію Едірне в Грецію перебралося понад 200 тисяч мігрантів і біженців. За оцінками ряду експертів, на сьогодні існує висока ймовірність того, що міграційна  криза в 2020 році призведе до ситуації, аналогічної тій, яка була у 2015 році, і Греція знову буде нести на собі  основний тягар з прийому  міграційного потоку і це в умовах пандемії коронавірусу. 

6 березня глави МЗС країн ЄС  на своєму  зібранні у Загребі рішуче засудили «використання Анкарою проблеми сирійських біженців для досягнення своїх політичних цілей». Міністри закликали Туреччину до повного виконання угоди по боротьбі з міграційною  кризою, яка була укладена Брюсселем і Анкарою у березні 2016 року. Єврокомісія постановила виділити  додаткові 60 млн євро на гуманітарну допомогу для біженців і переміщених осіб в провінції Ідліб.

Переговори  Р. Ердогана у Брюсселі

5e677232b18a4

9 березня президент ТР Р. Ердоган провів у Брюсселі  зустріч з головою  Євроради Шарлем Мішелем і главою  Єврокомісії Урсулою  фон дер Ляйен. У ході переговорів було обговорено шляхи усунення недоліків міграційної угоди між Брюсселем і Анкарою від 18 березня 2016 року. На  прес-конференції  за підсумками саміту ЄС-Туреччина в Брюсселі голова Єврокомісії Урсула фон дер Ляйен заявила, що,  «незважаючи на існуючі розбіжності, переговори з керівництвом  Туреччини  були конструктивними і щирими». Очільниця Єврокомісії підкреслила необхідність тримати відкритими канали діалогу між Анкарою і Брюсселем. Президент Європейської Ради Шарль Мішель, в свою чергу, повідомив, що глави дипломатії ЄС Ж. Боррель і Туреччини М. Чавушоглу проведуть консультації з метою прояснення позицій обох сторін щодо реалізації міграційної угоди від 18 березня 2016 року.

У Брюсселі президент ТР Р. Ердоган також провів переговори з генсеком НАТО Йенсом Столтенбергом. На спільній прес-конференції турецький лідер нагадав, що протягом останніх 9 років Анкара «протистоїть загрозам, джерело яких знаходиться в Сирії». За його словами, «Туреччина - єдина країна НАТО, що воювала віч-на-віч з ІДІЛ і зазнала втрат в цій боротьбі». За його словами, турецько-сирійський кордон  є південно-східним кордоном НАТО і криза, джерелом якої є Сирія, загрожує не тільки близькосхідному  регіону, але й усій Європі.  При цьому Р. Ердоган підкреслив, що Альянс має надавати більш важливого значення обороноздатності Туреччини і її боротьбі з тероризмом та  співпрацювати з нею  «без дискримінації і без політичних передумов». Зі свого боку генсек НАТО Й. Столтенберг заявив, що «Туреччина є важливим союзником НАТО, який зробив безпрецедентний внесок у боротьбу з тероризмом і врегулювання міграційної кризи». За його словами, «режим Асада і Росія заподіяли незліченні страждання мирному населенню в Сирії». Генсек НАТО висловив сподівання, що домовленість про припинення вогню в Ідлібі, досягнута за підсумками московського саміту 5 березня, переросте в стабільний мир.

*  *  *

Дії Анкари і Москви у грудні 2019-го року та січні-лютому 2020-го року в Ідлібі  посилили розбіжності і протиріччя між ТР і РФ і поставили їх на межу прямого збройного зіткнення. У той же час, і в Анкарі, і в Москві розуміють, що розвал турецько-російського  гібридного тандему буде однаково програшним для обох країн. І Москва, і Анкара змушені йти на тимчасове тактичне співробітництво і взаємні компроміси щодо ситуації в Сирії, переслідуючи при цьому протилежні стратегічні цілі: Ердоган планує привести до влади в Дамаску лояльну Туреччині маріонетку, в той час як Путін має намір зберегти при владі свого «історичного союзника»  Б. Асада. Це фундаментальне протиріччя між Анкарою і Москвою з питання майбутнього статусу Сирії залишає мало підстав вважати, що Ердоган і Путін коли-небудь його подолають.

Путін доклав багато зусиль і витратив чимало бюджетних коштів, щоб «затоваришувати» з Ердоганом.  І зробив він це не для того, щоб втратити свої «турецькі дивіденди» через якийсь Ідліб. Іншими словами, намагаючись закріпити свій вплив в Сирії, Путін водночас не хоче і не може втрачати свій вплив на Ердогана і Туреччину. Якщо в Сирії Росія багато витрачає своїх ресурсів, то в Туреччині вона багато здобуває, втім не стільки економічних, скільки політичних дивідендів. До того ж  Путін  намагається  перетворити Туреччину в троянського коня у блоці НАТО, що частково йому вдається вже зараз. Саме цією обставиною і визначається його балансування на межі  можливого між Дамаском і Анкарою.

Можливість занурення Туреччини в повномасштабний і довготривалий військовий конфлікт з Сирією і Росією є малоймовірною з наступних причин: По-перше, широкомасштабні військові дії Туреччини проти Сирії неминуче призведуть до збройного зіткнення з Росією з дуже серйозними негативними наслідками для обох країн, Близького Сходу і всього світу.  По-друге, відсутність гарантованої підтримки з боку США і НАТО є  стримуючим для Анкари фактором. Видається, що НАТО не буде вплутуватися у війну, яку Туреччина веде на території сусідньої  суверенної держави без будь-яких правових підстав; По-третє, можливе засудження військових дій нинішнього керівництва Туреччини проти Сирії з боку міжнародних організацій - Ліги арабських, країн, Організації ісламського співробітництва, Євросоюзу і Генасамблеї ООН, а також з боку внутрішньої турецької опозиції. По-четверте, Р. Ердоган має мандат турецького Меджлісу (парламенту) лише на ведення антитерористичної операції, але не на війну проти Сирії. По-п'яте, можливість антитурецького повстання курдів в північно-східних провінціях Сирії, окупованих турецькою армією в 2016-19 роках, в той  час, як  турецька армія буде задіяна в Ідлібі; По-шосте, обмеження або припинення великомасштабної економічної співпраці між Туреччиною і Росією внаслідок можливого тривалого  військового конфлікту між ними буде однаково збитковим для обох країн. Таким чином, Туреччина і Росія «приречені» на мирне співіснування на основі не завжди вигідних взаємних компромісів. Простіше кажучи, Анкара і Москва змушені терпіти одне  одного  і продовжити  не надто комфортне  співіснування  в рамках гібридного партнерства.

Політичні і державні діячі  деяких країн характеризують «режим Б. Асада» як нелегітимний. Але це всього лише їх приватна думка. До цього часу ані Рада Безпеки, ані Генеральна Асамблея ООН, ані Міжнародний суд ООН в Гаазі не видавали  резолюцій про нелегітимність сирійських владних структур, тому Сирія залишається повноправним членом ООН. Дипломатичні відносини з Сирією підтримують близько  сотні  країн  світу. Незважаючи на те, що Б. Асад змушений бути союзником Росії і свого часу визнав  анексію Криму, в Україні його офіційно не вважають нелегітимним  президентом і двосторонні дипломатичні відносини не припиняються. У даному питанні Україна керується не  емоціями, а міжнародним правом. Б. Асад  залишається лідером більшості сирійського народу, з яким очільники Туреччини, США, Ізраїлю, Саудії та інших країн мають  рахуватися. І що  швидше  вони це зроблять, тим  швидше в Сирії і навколо  неї настане мир і стабільність.

Олексій Волович,

                                                                                               кандидат  історичних наук.

6 квітня 2020 року.

Фото – з інтернету