З ПЕРШИХ УСТ | НОВИНИ КІРОВОГРАДЩИНИ

Євген Курман: Глядач має бачити на сцені інтерпретовану історію, а не чесно переказаний літературний твір

У Ніжині закінчився Міжнародний театральний фестиваль жіночої творчості імені Марії Заньковецької, в якому взяли участь театральні колективи з України, Білорусі, Молдови та Латвії. Кіровоградщину уже втретє представляв академічний обласний український музично-драматичний театр імені М. Кропивницького. З якими здобутками і враженнями повернулися додому наші земляки? На це та інші запитання охоче погодився відповісти головний режисер театру Євген Курман. Під час розмови стало відомо, що Євгену Васильовичу присвоєно почесне звання заслуженого діяча мистецтв України, тож це було його перше інтерв’ю в новій іпостасі.
– У Ніжині нас уже полюбили, й тому надали право відкривати цьогорічний фестиваль, – каже Євген Васильович. – Не приховуватиму, було дуже приємно, ну, і ми постаралися не розчарувати ні організаторів, ні численних глядачів. Повезли «Наймичку» Карпенка-Карого, улюблену, принципову для нашого репертуару виставу. Роль наймички Харитини – це та роль, яка, власне, зробила Заньковецьку зіркою. Не Наталки Полтавки – вона нею дебютувала на сцені – а саме Харитини, бачачи в якій Заньковецьку, глядачі мліли і втрачали свідомість. Що ж до наших здобутків. Як відомо, ми перемогли на цьому фестивалі позаторік із виставою «Моїй мамі сто років» – тоді наша Тамара Олександрівна Лаптєва отримала головну премію Заньковецької за кращу жіночу роль. На цей раз наші здобутки трохи скромніші, однак без нагород не залишилися – журі відзначило нашу Надію Юріївну Мартовську (роль другого плану) за вірність традиціям психологічних традицій українського театру.
– Головний приз – у харків’ян. Заслужено?
– Звичайно. Харківська школа сьогодні дуже сильна, там працюють шість державних і двадцять приватних театрів. Там є конкуренція, там зовсім інший творчий контекст для акторів, що однак не означає, що ми – слабші.
– Спілкуючись із колегами, ви, очевидно, робили для себе якісь висновки. На вашу думку, український театр змінюється?
– Змінюється бурхливо, драматично, структурно. Запропоновану реформу багато хто сварить, але вона необхідна й нарешті набуває якихось реальних форм. Скажімо, перехід на контрактну основу всього творчого складу театру підстьобне багатьох, почнеться реальне втілення заповіді Станіславського про те, що артист усе життя має працювати над собою. Бо коли не висить нагадування, що з тобою можуть попрощатися, то люди й не стараються. Але хочу всіх заспокоїти: ні я, ні директор не ставимо собі за мету з кимось попрощатися. До слова, контрактна форма стосується й мене. Я коли йшов на цю посаду, теж підписував контракт і готував концепцію порятунку театру, тепер готуватиму концепцію розвитку, під яку доведеться формувати трупу. І той, хто працює, на кого ходить глядач, повинен виграти від цього, інакше навіщо реформи, що вони несуть?
– Контрактна форма – це не щось нове в театральній сфері, артисти в усьому світі так працюють.
– Ми всі маємо усвідомити, що мистецтво не може стояти на одному місці, бути до чогось прив’язаним.
– Ви сказали, що наші артисти не слабші за інших…
– Лідерами цьогорічного фестивалю були Харківський, Чернігівський і наш театри. І це не моя думка, це думка журі фестивалю на чолі з Аллою Підлужною, театральним критиком, відомою своєю принциповістю. Вона вважає, що ці три театри є сьогодні «тенденційно-цікавими». Про себе ми говоримо: так, поки що ми не театр експерименту, іншої сучасної форми, сучасної яскравої провокації, ми поки що працюємо над якістю, над методом, над збереженням методу музично-драматичного, мелодраматичного, і це видно – актори якісні, цікаві, є системна робота. Одним словом, ми теж розвиваємося.
– Не закрадається думка щось кардинально змінити?
– Кардинально змінювати не варто, і знаєте чому? Найстрашніше для театру – коли він починає пропонувати глядачам продукт, який глядачами ж і не сприймається. Треба чути глядача, уважно дослухатися до нього, знати, чого він чекає від театру. Але й глядач має не забувати, що від нього теж залежить, яким буде театр, його репертуар. Я маю на увазі насамперед глядача відданого театральному мистецтву, а не того, кого цікавить тільки внутрішній інтер‘єр театру. Коли ми відкрилися після ремонту, касові збори були на рівні столиці, а потім різко впали, й це цілком зрозуміло: справжніх шанувальників театрального мистецтва, творчості того чи іншого актора
не так уже й багато.
– Можливо, популяризувати театр допомагали б місцеві театральні критики? Колись вони були дуже активними, часто виступали в пресі з аналізом постановок кропивничан…
– Я не хочу нікого з них образити, але помічено, що сучасні критики недостатньо розуміються на тенденціях сучасного театру. Адже сучасний театр не просто став демократичним, він інакше говорить, він твориться не на рівні втілення якихось догм, він апелює до асоціативного мислення глядача. Його завдання полягає в тому, щоб глядач бачив на сцені інтерпретовану історію, а не чесно переказаний літературний твір. За великим рахунком, театральна критика в нас відсутня як явище, її замінила театральна журналістика, яка описує, розповідає. Ось і виходить, що театри самі працюють з глядачем, борються за касу, і в цьому вони об’єктивно сильніші і правіші, вже немає того моменту, коли б хтось сказав: це – добре, а це – погано.
– Як ви оцінюєте творчий потенціал вашої трупи? Ви задоволені ним?
– Нам потрібна свіжа акторська кров. Нам катастрофічно бракує чоловіків-акторів, а ролі ж переважно пишуться для чоловіків, чоловічих ролей завжди більше.
– А хто любить театр більше?
– Жінки! Це теж, між іншим, підказка, для кого треба робити театр. Жінки частіше ходять на спектаклі, і вони ще інколи із собою приводять чоловіків… Повертаючись до браку чоловіків-артистів, варто зазначити: відчувається вона у кожному амплуа – чи то герой соціальний, чи то комік – всюди в нас є позиції, де хотілося б мати ще кілька акторів.
– Підвищення мінімальної заробітної плати з першого січня наступного року сприятиме підвищенню самовіддачі працівників театру?
– Якщо буде пропорційне підвищення заробітної плати всім, то так. Не дай, Боже, щоб технічка й актор отримували однаково.
– На що запрошуєте глядача уже найближчим часом?
– Третього та четвертого грудня відбудеться прем’єра вистави за п’єсою Івана Франка «Украдене щастя». Це буде незвичайна постановка, це буде сучасний театр в мові, в лексиці. Кожен знає сюжет «Украденого щастя», про що там мова, тому інтригу там не вибудуєш, там головне – як ти про це розкажеш. Власне, сучасне театральне мистецтво і є «як?», бо «що» вже сказано до нас. Ми запросили режисера Олеся Павлютіна з Черкас. Він сповнений сучасних театральних устремлінь і це дуже цінно, і ми чекаємо, що в нас буде нова цікава вистава. На новий рік готуємо «Лускунчика» Гофмана, це буде така собі новорічна феєрія. Потім з‘явиться «Ктуба», п’єса ізраїльського автора, яка дослівно перекладається як «Свідоцтво про шлюб». Ми в цій комедії намагаємося використати елементи брехтівського театру, опановуємо елементи відповідної акторської техніки, насичуємо її музичним матеріалом, співзвучним із змістом. Тож, користуючись нагодою, запрошую мешканців міста й області на наші нові постановки – сумувати не доведеться.
– Мені залишається ще раз привітати вас з присвоєнням почесного звання й побажати успіхів.
– Дякую.
Валерій М‘ЯТОВИЧ