З ПЕРШИХ УСТ | НОВИНИ КІРОВОГРАДЩИНИ

Про літературне різнобарв’я Кропивниччини (ФОТО)

Так уже трапилося, що останні прочитані мною книжки, як зазвичай, не класиками минулого написані, а, благословенні у світ місцевими сьогоднішніми авторами. 

Ось кілька вражень від них. 

Українська поетеса, літературознавиця, педагогиня й модераторка багатьох знакових заходів, що проводить місцева книгарня «Є», Надія Гармазій є авторкою збірки віршів «Попелище для феніксів». Як мовиться в анонсі до книжки, «символічна назва провокує вдумливого читача до міркувань про відродження слова й відродження через слово». Що ж, так воно і є. Втім, читаючи поезії уродженки Світловодська, а зараз кропивничанки, мій «внутрішній ренесанс», відразу зорієнтувався не на узагальнюючих філософських міркуваннях, а на особистих спогадах… І дійсно, вони відразу почали оживати як міфічний птах Фенікс. Ще вчора думалося, ніби «позаду лишилося те, що колись надихало…». Але ж ні. Читаю у поетеси, наприклад, як «відцвітає буркун у безлюдному дикому полі» і з уже далеких  десятиліть минулого століття виринає моя маленька батьківщина, що між Кривим Рогом і Дніпром, де минуло справді босоноге дитинство. Де «вечір пахне бабусиною хусткою». Це при тому, що поетеса пройнята «галасом містечок», і навіть «торкається їх чола». А ще на світ «дивиться поглядом жінки», у котрої серед образів і натурщиці, і  «макіяж в пастельних тонах», і самотні кондукторки, і, навіть, «скіфська жінка», і… «слова-як дівчата». І хоча в інтерв’ю Василеві Бондареві пані Надія не згадує мого улюбленого Мігеля де Сервантеса. Втім, я вдячний їй, адже в книзі завдяки поезії «Ходімте будувати вітряки – у цьому місті вимерли поети» все ж є нагадування про «Дон Кіхота». А ще за її переконання, що вірші – це насправді не лише пошук метафор. А мова насамперед про речі, які знайомо озвуться кожному.

***

Образ чарівного птаха, який, за уявленням стародавніх народів, відроджувався молодим з попелу, є і в символіці християнства, зокрема в українському іконописі. Фенікс, як символ Христа означає тріумф вічного життя, воскресіння, віру, постійність. Здається,  саме в розвиток цієї теми написані «міні-повісті» кропивницькою «поеткою-прозаїком» Оксаною Буяновою (Корнієнко). Їх вміщено в книзі «Віра й чотири хризантеми». Цікаво, що серед тих, кому авторка дякує за моральну підтримку, є й отець Євгеній (Жабковський), котрий і в еволюції мого духовного життя відіграв не останню роль. Твір, який дав назву усій книзі, приємно здивував, бо чимось нагадав і класичну новелістику далекого вже Гі де Мопассана, і твори нашого сучасника-земляка Олександра Жовни. Втім, він відвертіше пройнятий християнською мораллю. Як і всі наступні оповідання – «Скарб під маскою», «Митар, фарисей, розбійник», «Батьків не вибирають». Цікаво, що, читаючи Оксану Буянову (Корнієнко), знайшлося ще одне порівняння. З «Містечковими історіями» Анатолія Дімарова. Можливо, що ця прозора поетична проза перетвориться колись на реалізовані кіносценарії.

***

Як не прикро, але у більшості випадків знаємо, здавалося б, знайомих людей лише з якогось одного боку. Уродженець Олександрії Сергій Полулях для мене завжди був цікавий як «вправний і популярний журналіст». І лише нещодавно пізнав його ще й як письменника, котрого цікаво читати. Сталося це тоді, коли на очі потрапила книга оповідань «Українська Колима (записки старателя)». Тут знову згадався образ Фенікса. Так, пройдешні роки добряче спопелили неповторні дитячі й навіть студентські враження від творчості Джека Лондона. Враження від отих трагічно-гумористичних сцен золотої лихоманки на Алясці зі збірника оповідань «Любов до життя»… Отого «Поклику предків» чи «Білого ікла». Здавалося, що може бути захопливішим, ніж розповіді про нелегке життя старателів на Клондайку! Виявляється, що не менш захопливо сприймаються майже документальні розповіді про українців-золотодобувачів, в тому числі й з Кіровоградщини, старателів на Колимі радянської доби. Написані вони соковитою й образною мовою. Інколи здається, що Джек Лондон – у порівнянні з нашим земляком Сергієм Полуляхом, котрий, особисто пропрацював там кілька років в жахливих умовах і описав пережите, –  просто відпочиває!  

***

Цьогорічне наукове видання професора Центральноукраїнського державного педуніверситету Григорія Клочека «Ранній Павло Тичина» для мене не стало несподіванкою. Адже й раніше неодноразово доводилося чути захопливий голос пана Григорія на різних заходах, присвячених поету, творчість якого дехто поспішив викинути на смітник історії літератури як виключно прорадянського.

«Існує величезна різниця між двома поетами. Перший з них уже звично іменується як «ранній Павло Тичина». Другий – «відомий радянський поет…»… Перший з них – геніальний поет, автор знаменитої поетичної збірки «Сонячні кларнети», яка й досі лишається глибоко новаційною…», – пояснює Григорій Клочек.

Якщо литовець Мікалоюс Чюрльоніс малював картини, що були сповнені музики, то Павло Тичина повінчав слово і музику, звук і колір. У наш час відновлення державності важливо, що книжка «Ранній Павло Тичина» допомагає читачу відкрити для себе феноменальне явище  в історії української поезії саме доби Української Народної Республіки. Дізнатися про відгуки відомих діячів культури на це вражаюче явище. Познайомитися з сучасними інтерпретаціями віршів поета. «Учімося розуміти Тичину!», – емоційно звертається до нас автор. І як тут знову не згадати про чарівного Фенікса…

***

Додамо, що всі згадані книжки побачили світ у видавництвах Кропивницького та Харкова в різні роки: від 2012 до 2021-го…

Федір Шепель,

фото автора