21вересня2018

ГОЛОВНА Ще.. КОЛОНКИ Олені Журливій я читав свої вірші ще школярем…

З ПЕРШИХ УСТ | НОВИНИ КІРОВОГРАДЩИНИ

Олені Журливій я читав свої вірші ще школярем…

24 червня виповнилося 120 років від дня народження  Олени Журливої української поетеси, акторки, педагога, перекладача, літературознавця.

35971270 657057011296211 3756733002466459648 nЇї ховали з приміщення  міського Будинку вчителя спекотного червневого дня літа вже далекого 1971 року. Сумна траурна процесія прямувала колишньою вулицею Леніна до місця останнього притулку небіжчиці — Рівненського кладовища, а я, тодішній третьокурсник місцевого педінституту, пригадував, йдучи за труною, час першого знайомства з Оленою Костівною, яке відбулося завдяки порадам кіровоградських поетів Валерія Юр'єва та Володимира Базилевського, який мешкав по вулиці Фонтанній – на ній останні 20 років свого життя в чепурненькому будиночку на робітничій околиці — Новомиколаївці проживала зі своєю рідною сестрою — Катериною Костівною Вишницькою — відома українська поетеса.

А потім уже батько-журналіст дав мені почитати дещо з її творчого ужинку, надрукованого в першому номері альманаху «Степ» обласного літературного об'єднання за 1958 рік. В короткій передмові до надр поезій було зазначено, що у 1926 році Олена Журлива видає першу збірку поезій «Металом горно», а в 1930 році — другу збірку «Багряний цвіт». У журналах друкуються її літературно-критичні статті. Значну частину свого життя Олена Костівна віддала редакційній та педагогічній роботі. Протягом 1951-1956 років викладала українську мову та літературу в середній школі N3 м. Кіровограда.

На той час мій батько працював старшим редактором книжкового видавництва «Промінь» (середина 60-х років) і допомагав Катерині Костівні – молодшій сестрі  Олени Журливої упорядковувати до виходу з друку збірку поезій  «Червоне листя».

Одним словом, я взяв свої вірші — і ми пішли до оселі людини, поезії якої вже читав в альманасі «Степ» та в збірочці «Земля в цвіту», яку батько взяв у бібліотеці. Жили тоді ми по вулиці Володимирській, напроти парку Крючкова, а вулиця Фонтанна була розташована на один квартал вище — тож за 5 хвилин уже дісталися будиночку, де мешкали сестри. Найперше, що вразило –  квіти на подвір'ї – різнобарвні, пахучі, щойно политі. 

«То нам з Оленою Костівною учні третьої школи допомагають, спасибі їм за це», — повідомила її сестра Катерина, тим самим попередивши моє запитання про те, як вона встигає скрізь: і в городі попоратися, і за сестрою постійно доглядати, яку розбив параліч, відібравши мову, та не поборовши її розуму… 

І ось-зустріч, яка закарбувалася в моєму серці назавжди. Олена Журлива лежала у крихітній кімнатці з таким же  віконцем, в яке дивилася  на вулицю,  в акуратно зав'язаній хусточці, висушена невиліковною хворобою.

Згадую про це -  і в пам'яті зринають її рядки:
Хочу сміху, хочу світла,
Щоб залити душу вкрай...

Боже, як же їй хотілося отого світла, що опромінювало поетичну творчість протуберанцями сонця, про яке писалося в голові, а вже на папір вони лягали, зафіксовані рукою Катерини Костівни, вчительки за фахом,- за ледь помітним порухом  знекровлених губ тяжко хворої фізично та не душею людиною, що тягнулася до людей, до срібної роси, лук, трав і покосів:
Цілий день в мою кімнату
Сонце не дивилось,
а заходячи за хату,
на стіні відбилось.
Під ногами, заблищала,
Золота підлога,
В серці пісня залунала
не проста й не вбога.

Про що я передумав за ті кілька хвилин, упродовж яких знаходився в оселі української поетеси, вже й не пам'ятаю, як і те, які з своїх перших віршів почав читати враз здавленим і стишеним голосом – адже писав для себе, а в школі тільки й знали про мене, що «вдарився» в поезію...

Уже не пам'ятаю, які зі своїх перших віршів читав, однак хвилювався страшенно, спостерігаючи за її нерухомим обличчям, синіми, мов у дитини, очима, від яких йшло тепло. І здавалося тоді мені, що десь яснішало нерухоме обличчя поетеси, якщо подобався їй якийсь поетичний рядок, епітет чи там метафора. Після того я поцілував маленькі і геть висохлі руки Олени Журливої і, ледь стримуючи сльози, тихо вийшов з кімнати.

Про її поезії тепло відгукувалися перша вчителька – Леся Українка, з якою юна поетеса познайомилася в Києві, а пізніш  перекладала її твори  на російську мову разом із творами Василя Стефаника, драматург Іван Дніпровський – автор рецензії на першу книжку «Металом горно», яка вийшла друком у 1926 році з передмовою Марка Йогансена, пізніш – Олександр Копиленко, Олесь Донченко, Степан Васильченко, Павло Тичина, Володимир Сосюра.

Поетеса зізнавалася у тому, що букети троянд їй частенько дарував Олександр Олесь – лірик. У цьому не було нічого дивного, бо ж Олена Журлива (Котова) від природи була наділена вродою, мала музичний хист, чудово співала, була солісткою у студентському хорі, успішно виступала спочатку з концертами у Харківській опері, а вже наприкінці 20-х років як поетеса-співачка гастролювала по Україні. І скільки потім не доводилося бувати мені в  скромній оселі Журливої, де зберігалися листи Павла Тичини до поетеси (він дуже високо цінував мелодійну співучість ЇЇ поетичних творів, і ця творча дружба тривала між ними понад сорока років), завжди вражався творчому пориву поетеси. А ще мужністю жінки, яка пережила не лише безпідставний арешт в Москві та судовий процес, який визначив їй міру покарання кількарічним перебуванням у виправно-трудових таборах далеко від її рідної України, а й зберегла жагучу любов до життя.

Мені подобається рання творчість поетеси, позначена романтичним світосприйманням, напоєна народно - поетичною образністю, музичним ладом народної пісні. Глибоким сумом та печаллю про смерть свого кумира в житті та літературі пройнятий диптих «Пам'яті Лесі Українки», який був надрукований в раритетному альманасі «Степ» Кіровоградського обласного літоб'єднання за січень 1958 року ( до слова, Олена ще не знала, які випробування долі ій доведеться й самій пережити)
Хіба ж не сум в труну ховать
Чудову квітку в повнім цвіті.
Того, хто міг би ще співать
Свої пісні талановиті,
Того, чий образ рідний був.
Як образ дивної картини...
Хто каже: вмерла? Хто почув
Цей крик з незнаної країни?

Якщо в першій збірці поезій «Металом горно» наскрізною є тема мирної праці та оновлення життя в усіх його проявах, то вже друга збірка «Багряний світ»  засвідчила появу у літературі ще одного лірика з пориваннями до любові, ідеалу, душевної краси, гармонії. Однак як часто поетеса розпинає себе на хресті сумнівів і особистих розчарувань. Дійсність повсякчасно вносила дисгармонію і в її особисте життя, і в сповідувані ідеали, задля яких вона творила і жила. Треба було мати велику мужність, громадянську відвагу, щоб написати такі рядки:
Борись, уславлений герою!
Тебе злий ворог не зборов
Підступністю своєї влади.
За що ж тебе кривавий суд
В'ялить в тюрмі?

У  свої двадцять вісім років – період  розквіту вроди та молодості  Олена написала пророчі поетичні рядки:
Не журбою – боротьбою завоюю щастя я,
Поховаю всі тривоги, не спинюсь на півдорозі,
Бо назло своїй недолі – хочу долі.

Так і сталося в її трагічному житті, сповненого людського сенсу.

Кращі твори з написаних нею творів  увійшли до збірки   «Вибране» у 1958 році. Серед них є чимало ліричних.   Згадуються  її зболені рядки; Ах, серце людське! Скільки в нім лежить багатств у юні роки, аж поки  доля не нашле на нього злі свої навроки». 

Олена Журлива дуже любила дітей і написала збірки поезій для дітей: «У нашої Наталі», «Голуби», «На зеленому городі», «Ой літечко,літо» та ін.

Двадцять років тому, у 1988 році, світ побачила книжка спогадів про поетесу і вчительку Олену Журливу з назвою «Я одна…», до якої увійшов і мій теплий спомин про неї. Її зберігаю як дороговказ у житті.

Часто навідувалися до оселі на Фонтанній мій інститутський викладач та письменник Микола Смоленчук, який був її справжнім другом і товаришем,  вчителька Лариса Пігарєва, відомі в Україні літератори, які перш ніж їхати до обкому партії на зустріч з високопосадовцями, першими навідувалися до Олени Журливої.

Пригадується один з червневих днів 1966 року. Так людно було на вулиці Фонтанній, 57,  бо ж прихильники поетичної творчості О. Журливої зібралися на її обійсті поздоровити іменинницю з ще однією датою — сорокаріччям творчого шляху. Нові поезії читали Леонід Народовий, Валерій Гончаренко, Валерій Юр'єв, інші місцеві літератори. Студенти Кіровоградського педінституту подарували поетесі погруддя Великого Кобзаря, творчість якого понад усе цінувала Олена Костянтинівна.

А ТИМ ЧАСОМ

 36228705 657056784629567 7072430931591561216 o

Напередодні ювілею відомої української поетеси в загальноосвітній  школі №3  імені Олени Журливої відзначено 120-у річницю від дня її народження. Шість років вона працювала в цій школі вчителем української мови та літератури, про що свідчить меморіальна дошка на фасаді навчального закладу. І знову лунали її віршовані рядки,  пісні на музику Олега Попова у виконанні учнів школи, ділилися спогадами про цю мужню вчительку поети, журналісти, науковці,   випускники школи. І ще довго не розходилися присутні, не хотіли переривати ще одну радість зустрічі з людиною « з роду гордих українок».

Користуючись нагодою хочу подякувати директору школи Світлані Бик, заступнику з виховної роботи Світлані Новік та педагогічному колективу школи за організацію і проведення урочистостей з нагоди вшанування пам'яті колишньої вчительки,відомої української поетеси Олени Костівни Журливої(Котової).

Анатолій Саржевський,

колишній директор школи