З ПЕРШИХ УСТ | НОВИНИ КІРОВОГРАДЩИНИ

Наша землячка Людмила Сараскіна про екранізацію літературної класики

Всесвітньо відома дослідниця творчості Федора Достоєвського (мав українських предків з Вінничини) та Олександра Солженіцина (мати українка) Людмила Сараскіна народилася в сім’ї офіцера Балтійського флоту в Латвії.

Утім, повною мірою може вважатися нашою землячкою, оскільки спершу навчалася в середній школі №24 (випуск 1965 року) обласного центру, закінчила філологічний факультет Кіровоградського педінституту, а потім ще й працювала в ньому.

Власне, нещодавно ім’я доктора філологічних наук  нами згадувалося ще у зв’язку з випуском поетесою Тетяною Березняк альманаху «Бригантина» юности моей», в якому кілька сторінок присвячено й Людмилі Іванівні. Адже вона розпочинала свою творчу діяльність саме в літературному клубі «Бригантина», члени якого з 1962 до 1967 року збиралися при Кіровоградській юнацькій бібліотеці імені Тараса Шевченка (тепер Євгена Маланюка).

І ось щойно побачило світ нове дослідження письменниці й мистецтвознавиці Людмили Сараскіної «Литературная классика в соблазне экранизаций». Відомо, що відразу після винаходу братів Люм'єр літературні твори стали своєрідними «донорами крові» для кіно всього світу. Хоча стосунки двох мистецтв складалися непросто: літературний текст завжди вперто опирався екранізації. За підрахунками дослідниці загальна кінематографія, наприклад, «російського європейця» Івана Тургенєва нараховує понад 70 картин. Роман Льва Толстого «Анна Кареніна» екранізувався понад  30 разів, що є свого роду рекордом.

Але безперечним мазунчиком світового кіно був і лишається Федір Достоєвський. Людмила Сараскіна звертає увагу на те, що майстри кіно, ніби «відчуваючи кисневе голодування», повсякчас звертаються до літературної класики як до рятівного й поживного джерела. Ось чому щорічно бачимо нову кінокартину по Шекспіру, Чехову, Гоголю… Одначе вважає, що для деяких режисерів «вхід» до певних романів «зачинено». Як, зокрема, «Біси» – для Володимира Хотієнка. Та й взагалі, історію екранізацій саме цього роману автор вважає «хронікою невдач». Жорстко критикує спробу Микити Михалкова доступитися до оповідання Івана Буніна «Сонячний удар». Один з перших рецензентів «Литературной классики в соблазне экранизаций» Павло Басинський резюмує: «Дивною і найціннішою особливістю книги Людмили Сараскіної є те, що вона поєднує в собі дослідження історії екранізації класики з живою і навіть пристрастною критикою в найточнішому сенсі цього слова». 

Принагідно додам, що, коли вірити «Списку екранізованих творів українських письменників», уміщеному у Вікіпедії, то найкіношнішими є твори Володимира Винниченка, Івана Котляревського, Михайла Коцюбинського, Лесі Українки, Івана Франка, Миколи Хвильового, Тараса Шевченка та інших.

Федір Шепель