16грудня2018

ГАРЯЧІ
ГОЛОВНА Ще.. КОЛОНКИ Кропивницький театральний фестиваль або Ода театральній програмці

З ПЕРШИХ УСТ | НОВИНИ КІРОВОГРАДЩИНИ

Кропивницький театральний фестиваль або Ода театральній програмці

13252012

Прошу не плутати з «Кропфестом». Мова піде про фестиваль, що в останні роки проходить в рамках свята «Вересневі самоцвіти».

Точно не пам’ятаю, з якого часу цей фестиваль проводиться регулярно, але присягаюсь, жоден із них я не пропустила. На пам'ять про деякі вистави залишились театральні програмки, котрі я з задоволенням час від часу переглядаю. Звісно, я б їх всі залишила, але деякі театри з тієї чи іншої причини програмки ігнорують. (Про це ми ще скажемо). Це прикро. 

Розумію, деяким глядачам абсолютно байдуже, але я завжди хочу знати, хто дарує нам своє священнодійство. Театральні програмки допомагають повернути прекрасні миті, які, можливо, закарбувалися в пам’яті. І, гортаючи програмки театрів, що побували в нашому місті під час «Вересневих самоцвітів», я відмічаю їх широку географію: від Львова до Маріуполя. 

До речі, Львівський театр імені Марії Заньковецької на чолі з відомим українським актором народним артистом України Федором Стригуном був одним із перших учасників фестивалю. Зате театр із Маріуполя  став учасником нинішнього театрального форуму. Але про це трохи згодом. 
Мушу зізнатися, що на відміну від минулих років, довелося відвідати далеко не всі театральні постановки. А тому поділюся враженнями лиш про деякі з них.

291 183553

Відкривав фестивальний огляд Дніпропетровський театр імені Шевченка виставою «Один день із тисячі ночей». Це сучасний мюзикл Анатолія Крима з музикою Володимира Назарова. Останній – і режисер цієї вистави. В основі сюжету мюзикла твори Леоніда Соловйова про героя східного фольклору Ходжу Насреддіна, мудрого, веселого, справедливого захисника знедоленого народу, якого часто називають східним Робін Гудом. Вистава дніпровців вражає публіку насамперед зоровим образом. При нинішніх обставинах, коли театрам, як і всім нам, грішним, виживати непросто, сценографія викликає захоплення багатством і пишністю аксесуарів, прикрас, костюмів. Але не тільки цим. І тут варто сказати кілька слів про драматурга Крима, котрий завжди тримав руку на пульсі часу. Згадайте його виставу «Екстрим для двох», поставлену свого часу кропивничанами чи «Нелегалку», показану на одному з минулих вересневих фестивалів театром імені Миколи Садовського з Білої Церкви. Ви скажете, а до чого тут Бухарський емірат і анекдоти про Насреддіна? А це просто треба почути і зреагувати на ті нюанси, які використовує Крим у своєму лексиконі, типу того, що суди не продаються або дружньої поради звіздарю: «Прикинься ідіотом». А на запитання для чого,  відповідає: «І станеш міністром» . Ну що, знайоме? Просто пост із фейсбука. Все тече і нічого не міняється!

Отже ми домовились. Зоровий образ вистави викликає захват і гучні оплески. На добре слово заслуговує і пластичний малюнок вистави (балетмейстер Олексій Коваленко) з обов’язковим танцем живота! 

Але я, як шанувальниця театру «зі стажем», зізнаюсь, яким би цікавим не було першоджерело, а режисерське прочитання навіть геніальним, для мене завжди на першому плані його величність актор. Чи повинен режисер вмирати в акторі, стверджувати не берусь, але від майстерності актора залежить значна частина успіху вистави. Хорошого актора ми завжди хочемо запам’ятати.  І це ще одна причина необхідності театральних програмок. 

Я зраділа, коли симпатична білетерка театру Кропивницького, котра щовечора беззмінно зустрічає публіку привітною посмішкою, запропонувала мені програмку вистави «Один день із тисячі ночей». Та, як згодом  з’ясувалося, раділа передчасно. Справа у тому, що у виставі, як буває переважно, два склади виконавців, а відмітити, хто грав цього вечора чомусь забули. Втішає те, що кожен виконавець був на своєму місці. Приємне враження справляв веселий і мудрий Насреддін з його притчами, анекдотами, каламбурами, викликав відторгнення огидний лихвар Джафар, викликало знайомі асоціації тупувате обличчя еміра. І все ж шкода, що ми не дізналися, хто є хто з виконавців. Пощастило лише виконавиці ролі Зулейки, найстаршої дружини еміра, – заслуженій артистці Оксані Петровській. Зіграний нею епізод просто блискучий, втім, цю роль такої собі «бой-баби», перед якою і емір дрижить, теж грають у чергу дві актриси. Але Оксана Петровська ще й директор та художній керівник театру. Диплом за участь у фестивалі приймала вона і дякувала від імені трупи також вона! Публіка була у захваті.

IMG 0759

Друга вистава, яку мені довелося побачити, –  це історія про доброго і мудрого Тевє-молочника за мотивами творів видатного єврейського письменника Шолом-Алейхема. До речі, основою постановки Миколаївського художнього російського драматичного театру стала  відома ще з останньої чверті минулого століття п’єса Григорія Горіна «Поминальна молитва». Свого часу її грали більшість театрі Радянського Союзу, у тому числі і Київський театр імені Івана Франка, де роль оптиміста і балагура Тевьє-молочника виконував незрівнянний Богдан Ступка. «Поминальну молитву» в нашому місті грали театри з Черкас, Дніпра. Тепер її привіз художній російський театр з Миколаєва. 

Простенькі декорації Тетяни Чухрай, як на мене абсолютно не поступаються пишності дніпровської вистави. Театр не випадково має на своєму прапорі слово «художній», увага концентрується на житті людського духу. Режисеру Сергію Чверкалюку – респект, він створив хороший акторський ансамбль. На жаль, миколаївці позбавили нас можливості відзначити того, хто найбільше сподобався, оскільки програмки у театру не було зовсім. Хоч певно ситуацію вибачає те, що вистава грається вперше. 

Прем’єра в Миколаєві відбулася тільки 5 жовтня. Отож ми були першими глядачами трагікомедії про життя українського містечка, де до часу дружно жили люди різних національностей: працювали, торгували, танцювали, випивали, дочок заміж віддавали. Ну і, звісно, не забували житейських принципів: хочеш жити – вмій  вертітися. І вертілися, як скажімо Менахем-Мендл, оптиміст і пронира, що промишляє сватовством, як увесь простий і чесний народ, що за висловом Шолом-Алейхема «був прикрасою свого народного письменника». 
Вище ми говорили про ансамблевість вистави, але це не означає, що в ансамблі немає солістів. Просто час від часу вони різні. Спокійна, турботлива берегиня Голда, благородний Лейзер Вольф і студент Перчик і кравець Мотл і колоритний урядник. У кожного з них своя тема і всі вони несуть світло цієї доброї, яскравої вистави.

R2M4SsArzjpIw2WUffT5120TJ

Ну і нарешті остання вистава, яку мені випало подивитися на нинішньому фестивалі – «Енеїда» за Іваном Котляревським у постановці Донецького обласного драматичного театру з Маріуполя. Чесно кажучи, спочатку  особливого бажання переглянути виставу не було, оскільки в пам’яті ще жила блискуча постановка Полтавського театру імені Гоголя з Енеєм Владилена Попудренка, актором, якого кіровоградські театрали вважали «нашим», хоч він на кропивничанській сцені тільки починав своє велике творче життя. А минуло з того часу, як полтавці давали «Енеїду» майже півстоліття, а то й більше! До речі, в той час інсценізація епічної поеми Котляревського була дуже популярною, навіть «модною». Перед постановкою не встояли навіть франківці, хоч головним персонажем у них був не моторний парубок Еней, а сам автор Іван Котляревський у виконанні… Богдана Ступки. Забігаючи дещо наперед скажу, що й у виставі маріупольців увага публіки фіксується насамперед на виконавці ролі автора. 

І тут знову та ж ситуація – відсутність театральних програмок. І тому доведеться обійтися лиш загальними фразами. Я не знаю, чому саме зараз театр вирішив звернутися до поеми Котляревського ( прем’єра відбулася у лютому 2018 року), але вистава Анатолія Левченка справила враження на публіку, зарядила енергією і оптимізмом. Я так думаю, що після перегляду дехто обов’язково потягнеться до томика Котляревського, а там, дивись, і до Вергілія дійде. 

Сьогодні нерідко можна почути, що люди мало читають. Про це в якомусь інтерв’ю говорив і головний режисер театру постановник «Енеїди» Анатолій  Левченко. Яскрава, самобутня постановка «Енеїди» не відторгне від вас бажання зануритися в атмосферу «козацьких пригод троянців». Місце дії у виставі узагальнене: тут і Олімп, тут і пекло, тут і битви, і гуляння.  Боги і люди живуть поряд і мало чим відрізняються. Суча дочка Юнона» Лається як перекупка з одеського Привозу. Досить цікавий епізод подорожі Енея в пекло. Я не зовсім сприйняла бутафорію скульптур «Робітник і колгоспниця» і «Статуя Свободи», хоч, треба зізнатися, психологічно деталь містка. Іронія Котляревського збережена і іноді виходить за рамки позаминулого століття. Правда, деяка коньюктурність виставі заважає. Та це вже деталі. Не дуже захоплюють танці  ( за винятком «Гопака!), а ось співають гарно. 

Загалом, знайомство з маріупольським театром відбулося. І тут я вам повідаю ще один нюанс.  Думаю, це не зайве. Колись в нашому місті успішно працював російський драматичний театр, потім із якоїсь причини його вирішили позбутися. Дехто з акторів залишився працювати в театрі імені Кропивницького, але більша частина трупи переїхала до Жданова, як на той час називався Маріуполь, де саме проходила реорганізація місцевого театру. Я все думала, той це чи не той театр. На жаль, ведучі фестивального вечора молоді кропивничанські актори нічого про це не сказали. У фіналі вніс ясність Анатолій Левченко, нагадавши  про  спільні витоки. Той це театр!

Такими ось були мої враження від вересневого фестивалю. Шкода що вони неповні. Зате щирі і радісні, адже ми відкрили нові сторінки театральної України.

Валентина Левочко