ЗДОРОВ'Я

Володимир Яриніч: Про «македонські висоти» я, зрозуміло, не мріяв, хотів бути просто лікарем

Незабаром Володимиру Іларіоновичу Яринічу виповниться сімдесят п’ять. Можна було б почати по-іншому: заслуженому лікарю України, кавалеру орденів – радянських і українських, почесному громадянину Кіровограда, неодноразовому депутату обласної ради і прочая і прочая... Але він іконостасної оправи не потребує. Яриніч – ім’я, і цим сказано все.

Ми знайомі з ним уже багато років і давно перейшли на «ти». Познайомилися під час поїздки до Волгограда з обмінним візитом за програмою обласної організації Радянського фонду миру. Був свого часу такий. Фонд збирав кошти, організовував поїздки місцями бойової слави, влаштовував всесоюзні і міжнародні конференції. Словом, повсякдень боровся за мир у всьому світі. А тим часом радянські танки обстрілювали Герат і Термез. В ім’я миру, звичайно. Як свого часу – вулиці і площі Будапешту, Золотої Праги...

Ми, діти війни, і досі сприймаємо події більш ніж сімдесятирічної давності не по дотичній. Перед нами у пам’яті стоять материнські очі, які з тривогою і надією дивляться на поштарку: що вона принесла сьогодні? Не доведи, Господи, похоронку. Хату Яринічів похоронка не оминула. Володимир Іларіонович лише через багато років дізнався, де поховано його батька, – на Хмельниччині, разом з іншими загиблими у бою червоноармійцями...

Тоді, у Волгограді, ми щиро вклонилися тим, хто захищав це місто – мертвим і живим, і чиє ім’я – Подвиг. Здається, сказане скидається на патетику. Хоча її, можливо, зараз якраз і бракує, а з нею – й одностайної мобілізації честі та відваги багатьом із нас. Адже знову рвуться снаряди і знову гинуть люди. Сказано ж бо – «Спочатку було слово».

– Колись, здається у Пом’яловського, я прочитав щось на зразок «Багато хто, починаючи життя, мріяв завершити його як Олександр Македонський, а закінчував титулярним радником». Не кожному у житті вдається здолати намічену планку. Ти сягнув вікових, громадських і професійних висот. А з якими планами і надіями входив у доросле життя?

– У всякому разі, без романтики. Повоєнне дитинство примушувало думати прагматично. Мати виховувала нас сама. Доводилося працювати вже підлітком, заробляти трудодні: у жнива вивозив на підводі жінок у поле, доставляв їм воду. Приймав молоко на молокопункті, там платили «живі» гроші. Між іншим, на перші зароблені карбованці купив «ходики» (був такий настінний годинник), щоб не спізнюватися на уроки. Нас, школярів, залучали до громадської праці: ми ловили жуків-довгоносиків, проривали буряки, саджали лісосмуги... Знаєш, мені часом сумно від того, що нинішня дітвора такого не знає. Я тепер далеко не марксист, але у Маркса є чудова думка: дітей треба залучати до посильної праці вже з чотирьох років. Практичною людиною був автор «Капіталу». А про «македонські висоти» я, зрозуміло, не мріяв, хотів бути просто лікарем. Це бажання мені прищепив рідний дядько, головний лікар Бобринецької лікарні Іван Герасимович Примушко, котрий опікувався нами і часто приїздив до нас на Чернігівщину, а я на канікулах кілька разів побував у нього на Кіровоградщині. Поталанило мені на дядька, як не раз таланило на хороших людей потім. Визначенням свого життєвого шляху я завдячую саме йому.

З вибором професії доля Яриніча «поцілила у десятку». Він не сподівався, що колись стане не просто лікарем, а й очолить один із найавторитетніших лікувальних закладів області. Мріяв стати хірургом, але хірургом високого класу – бути посередністю не у його характері. І тепер, коли озирнутися на пройдений шлях, то він устелений наполегливим навчанням, постійним удосконаленням себе як професіонала – література, курси, семінари, симпозіуми, конференції, знайомство з відомими спеціалістами і методами їхньої роботи, власний пошук. Одним із найщасливіших для себе вважає операційний день у Кіровоградській районній лікарні, коли на нього залишили операційну: «Тоді я зрозумів, що став повноцінним хірургом». Мрія збулася. Усе, що було потім, – шлях по висхідній. І очевидно, призначення Яриніча на посаду головного лікаря обласного онкологічного диспансеру виявилося цілком закономірним – заклад потребував досвідченого хірурга, людини відповідальної і з добрими організаційними задатками. Йому було лише тридцять три. А можливо – вже тридцять три. Йому повірили, хоча справа для Яриніча виявилася багато в чому новою. Брав приклад, сприймав настанови головного лікаря обласної лікарні Михайла М’ягкого, завідуючих обласним відділом охорони здоров’я Олега Нікіфорова та Юрія Кисєльова, багатьох інших. Учився. У нових колег, на досвіді генерального директора Всесоюзного онкологічного центру академіка Блохіна, Миколи Трапезникова, Ігоря Шевченка, до речі, нашого земляка... Потім почали навчатися у нього. Володимир Іларіонович здійснив безліч операцій, ініціював упровадження нової комплексної методики лікування раку шлунка із застосуванням доопераційної променевої терапії та післяопераційної поліхіміотерапії, широко використовує плазмовий скальпель, який дозволяє проводити оперативні втручання на печінці з видаленням метастазів, що подовжує життя хворих та ін. Втім, це – специфіка професії. Ми ж говоримо про людину, лікаря, організатора.

– Ще якихось десять років тому, – каже Яриніч, – до нас не їздили за наукою, тепер нас відвідують дуже часто. Диспансер став своєрідним брендом області. Нещодавно на його базі створено Український центр томотерапії. Він спеціалізується на профілактиці, ранній діагностиці та лікуванні раку. Це – перший в Україні проект державно-приватного партнерства в онкологічній галузі, являє собою європейську модель розвитку медицини, що поєднує інтереси пацієнта, держави та інвестора. Оснащений за прикладом найкращих онкоцентрів світу і зможе прийняти до двох тисяч хворих на рік. Повір, задля цього варто було жити.

– Але ж лікування у ньому по кишені далеко не кожному.

– Так, заклад поки що дорогий. Держава не в змозі інвестувати величезні кошти у розбудову медичних закладів, а відтак і розширювати їхню мережу. Але якщо ми платитимемо за медичну послугу, такі проекти почнуть з’являтися по всій країні. Я взагалі не розумію, чому й досі з Конституції не прибрано 49-у статтю. Кого ми дуримо, адже всі знають, що медицина у нас не безкоштовна, держава здатна оплачувати тільки деякі послуги. Та існує така закономірність, що з часом багато що змінюється. Прийде час і для справжнього реформування медицини, вона наблизиться до хворого і стане доступною практично кожному. Та й поняття про вартість з роками міняється.
– Це так. Півтора століття тому імператор Наполеон Третій пригощав високих гостей на державних прийомах з алюмінієвого посуду, а в роки моєї армійської служби алюмінієвими вже були всі солдатські миски, ложки та кухлі. Дешевшають технології, доступнішими стають і речі та послуги.

– А зараз у центрі томотерапії безкоштовно лікуватимуться тільки кіровоградські діти з виявленою патологією. Це – рішення інвесторів.

Яриніч не вважає захворювання на рак вироком. Сьогодні ця недуга в багатьох випадках є виліковною. Особливо при ранньому виявленні. Діагностика в профілактиці захворювань відіграє чи не найголовнішу роль, вважає Володимир Іларіонович, і наполягає на її якнайширшому впровадженні вже на первинних ділянках. Як депутат обласної ради кількох скликань, постійно порушував питання удосконалення профілактичної роботи в районних лікарнях і ФАПах, розширення їхньої матеріальної бази та поліпшення рівня фахівців. У тому, що сільська медицина на Кіровоградщині не розвалилася до кінця у роки бездумних експериментів, є і його безумовна заслуга.

На думку нинішнього ювіляра, керівник, громадський діяч мають бути одночасно і високими професіоналами. Наша біда, вважає він, полягає в тому, що на керівні посади часто призначають людей некомпетентних. Або ж позбавлених організаторських здібностей. Відкрити їх у собі судилося не кожному. «Я не думав, що колись керуватиму таким складним, специфічним закладом, як онкодиспансер», – зізнається мій співрозмовник. І тут доля Яриніча знову влучила у «десятку»: понад сорок років на посаді головного лікаря – на таке вистачить не кожного.

– Ти сказав, що в молоді роки мріяв просто бути хірургом. З часом і обставини, і наші амбіції (у хорошому розумінні цього слова) міняються, набувають більшого наповнення. Як ти вважаєш, досягнув того, до чого прагнув протягом життя?
– Мої амбіції полягали у тому, щоб стати гарним професіоналом і лікувати хворих. Думаю, що ним я став. Думаю, що плідними були і роки мого керівництва обласним онкодиспансером. А наскільки реалізував своє призначення до кінця – це можуть сказати лише люди. Вважаю, що прожив усі ці роки недарма. Втім, те достеменно відомо хіба що Богу.

Яриніч виконав три головні заповіді: збудував дім – сучасний лікувальний комплекс європейського типу. Народив сина, Костянтина, якому передав не тільки свою професію, а й посаду головного лікаря, нині він – народний депутат, переймається у Верховній Раді питаннями охорони здоров’я. Має прекрасне продовження роду – внуків, не приховує, що найбільше любить Володимира. Посадив не одне дерево в саду і доглядає Древо роду людського.

Броніслав КУМАНСЬКИЙ