ЗДОРОВ'Я

Нам треба докорінно змінювати стратегію охорони здоров’я

Чому ми запроваджуємо цю рубрику? Для того є кілька підстав. По-перше, в результаті різних новацій, особливо так званої оптимізації, значна частина населення позбавлена можливості отримувати вчасну і якісну медичну допомогу. По-друге, багато говориться про необхідність реформування галузі, однак і досі широкому загалу невідомо, в чому воно полягатиме, що матимемо в кінцевому підсумку. І по-третє, вже тривалий час посада міністра залишається вакантною, тож ніхто не образиться, якщо в когось виникне бажання уявити себе очільником відомства.

На наше переконання, нинішні недоліки охорони здоров‘я є наслідком запровадження змін без глибокого аналізу стану справ на місцях і без урахування думки тих, хто щоденно надає медичну допомогу. Аби хоч частково виправити цю прогалину, запрошуємо керівників медичних закладів, лікарів до участі в обговоренні важливого для суспільства питання. Всі публікації під рубрикою «Якби я був міністром охорони здоров‘я» будуть надіслані штабу реформ при Кабміні та Комітету Верховної ради з питань охорони здоров‘я. 

Сьогодні своїм баченням подальшого розвитку галузі ділиться багаторічний керівник Маловисківської районної центральної лікарні, кандидат медичних наук Костянтин ЧУРПІЙ (на знімку).

Пропозицію газети уявити себе міністром сприймаю цілком серйозно, адже це нагода висловити те, що наболіло, що вважаю необхідним для змін на краще.

Нинішня влада нагорі намагається вирішувати проблеми охорони здоров‘я через її оптимізацію, що часто рівнозначно скороченню й ліквідації. Мета зрозуміла: треба вкластися в 3 % ВВП, що виділяються галузі. Але таке фінансування не покриває її реальні потреби й не забезпечує гарантовані державою обсяги медичної допомоги населенню. Нагадаю: згідно з чинним законодавством, бюджетні видатки на охорону здоров‘я повинні бути не менше 10 % ВВП, а згідно з вимогами ВООЗ – не менше 6,5 %. Якщо фінансування «недотягує» до цих показників, система не може функціонувати нормально.

Те, що галузь потрібно реформувати, гадаю, ні в кого не викликає сумніву. Питання в іншому – як реформувати? Але спочатку – коли? Відповідаю: після закінчення адміністративної реформи. У нас чомусь це робиться навпаки, а відтак як можна визначити потребу в медичних закладах, не знаючи, скільки людей проживатиме на тій чи іншій адміністративній території, рівень їхньої захворюваності, вік, щільність тощо? Однозначно: медичну реформу неможна проводити без урахування як вимог законодавства, так і місцевих особливостей, а що маємо на практиці? Наприклад, у Києві вирішили, що в нашій області має бути всього три медичних госпітальних округи. Ніби їм там видніше, який у нас транспортний зв'язок, які дороги і чи можна за
20 хвилин доїхати до важкохворого або вагітної у найвіддаленіший населений пункт.

Такий підхід веде до остаточного знищення села. Ніхто з лікарів, окрім, можливо, терапевтів та й то далеко не всіх, не захоче працювати в лікарні, де він не зможе реалізувати себе як фахівець, де відсутня перспектива кар’єрного росту. Хіба варто вчитися на хірурга дев‘ять років, щоб потім усе життя в поліклініці розкривати чиряки або в стаціонарі раз на тиждень прооперувати грижу? Якою буде його кваліфікація за кілька років? Та й як ставитиметься населення до лікувального закладу і лікарів, які там працюють, коли, наприклад, у терапевтичному стаціонарі потрібна консультація хірурга, а її можна отримати тільки в обласному центрі або в госпітальному окрузі за тридев‘ять земель?

Планується, що в одному пологовому будинку прийматиметься не менше 1000 пологів на рік. Такий підхід має плюси і мінуси. Плюси – для влади (дещо зменшаться витрати на утримання пологових відділень або будинків), мінуси – для населення і породіль. Лише в двох сільських районах і в Кіровограді будуть пологові стаціонари. У кінцевому підсумку в багатьох районах не залишиться жодного акушер-гінеколога, а відтак зменшиться й доступність акушерсько-гінекологічної допомоги жіночому населенню села. Ще один мінус – концентрація великої кількості пологів в одному стаціонарі небезпечна виникненням септичних ускладнень для жінок і дітей.

Коли іти шляхом створення госпітальних округів, то варто керуватися європейськими нормативами. Вони розраховані на те, що на території госпітального округу мешкає не менше 150 тис. чоловік. Це забезпечує повну завантаженість матеріальних і кадрових ресурсів, необхідних для лікування основних нозологій. Ще один критерій – відстань. До центру округу вона не перевищує 50 кілометрів (у нас вона буде значно більшою).
Якщо говорити про реформування галузі, то треба вирішити ряд кардинальних питань. Насамперед – суттєво скоротити штат міністерства. МОЗ має визначати стратегічні напрямки розвитку охорони здоров’я і в жодному випадку не займатися невластивими йому функціями. Такими, наприклад, як закупівлі. Сьогодні міністерство часто закуповує апаратуру для лікувальних закладів в регіонах, не знаючи, яка потрібна в першу чергу. Кошти треба передати на місця. Це забезпечить значно ефективніше їх використання й підвищить відповідальність керівників.

Щодо ліків. Треба негайно перейти від розмов про зниження їх вартості до реальних кроків. Нині ціни на ліки є непідйомними для більшості наших громадян, через що вони відмовляються звертатися до лікаря та лікуватися. Націнка від виробника до кінцевого споживача не повинна перевищувати 15 %. Важливо також робити ставку на максимальне забезпечення ліками вітчизняного виробництва.

Потребує перегляду й організація реабілітації хворих на місцях. Навіщо нам інвестувати в іноземну медицину, коли для цього маємо непогані можливості? Особ-ливо це стосується реабілітації учасників АТО. Наприклад, Львівський військовий госпіталь забезпечує результати не гірші, ніж іноземні партнери, а вартість лікування там набагато нижча.

Гостро постає й питання створення центру з пересадки кісткового мозку. Значна частина наших громадян, зокрема, дітей потребують його послуг, але ми змушені звертатися до іноземних фахівців. Знову ж таки, чи розумно фінансувати їх замість того, щоб розвивати своє?

Про підготовку кадрів. Вона потребує кардинальних змін, особливо – післядипломна. Практична частина підготовки в інтернатурі має проходити в тій центральній районній лікарні (звичайно, за наявності там відповідної бази), де працюватиме випускник. Проходячи інтернатуру на базі обласних лікарень або великих міських лікарень, інтерни не інтегруються в систему охорони здоров’я сільського району, більше того, знаходять собі роботу в місті й там залишаються. Кращою має бути й сама підготовка майбутніх лікарів. Як свідчить практика, нерідко вони не володіють найпростішими хірургічними прийомами.

Коригування потребує також використання середніх медичних працівників. Йдеться не тільки про додаткові функції для них, а про відповідність світовим стандартам. Іншими словами, сьогодні нам потрібні медсестри нового зразка, а не механічні виконавці призначень лікаря. Медичні сестри мають бути повноцінними учасниками діагностичного і лікувального процесу, що особливо важливо для сільської місцевості, де вони перебувають найближче до хворих і часто виконують роль лікаря на первинній ланці. Разом з тим я за зменшення навантаження медичних сестер, як і лікарів, паперовою роботою, для чого треба провести повну комп’ютеризацію лікувальних закладів.

Підготовка лікарів є як ніколи актуальною. Сьогодні в Кіровоградській області їх бракує майже 1,3 тисячі чоловік. А якщо врахувати лікарів пенсійного віку, то ця цифра буде значно більшою. Така ситуація є загрозливою для здоров‘я нації.

Розв‘язання кадрової проблеми, особливо на селі, можливе лише за умови надання лікарям благоустроєного житла, але вирішувати його і нести відповідальність за дане питання мають не головні лікарі лікувальних закладів, а влада на місцях.
Лікарі потребують також належної оплати праці, адже нині вона в них найнижча серед усіх галузей в Україні, вже не кажучи про Європу. Щоб вижити, лікарі змушені працювати на 1,5 ставки в одному або в кількох закладах. Нам кажуть: немає коштів. Але ж реформатори мають усвідомити й таке: достойна оплата праці лікарів у кінцевому підсумку обернеться скороченням витрат держави на лікування та поліпшенням демографічної ситуації. До слова, матеріальна винагорода медичних працівників має залежати від результатів їхньої праці, для оцінки яких потрібно розробити відповідні критерії.

Кілька слів про оплату медичних послуг. Згідно зі статтею 49 Конституції України, медична допомога надається безкоштовно. Але ж медична допомога ніколи не була безкоштовною. Вона фінансувалася за рахунок податків, а сьогодні в основному за рахунок самих пацієнтів. Однак частина медичних послуг таки повинна надаватися безкоштовно. Це допомога дітям, вагітним, онкохворим, хворим на туберкульоз, ВІЛ/СНІД, пенсіонерам, чия пенсія не перевищує прожитковий мінімум у
5 разів, інвалідам ВВВ і учасникам АТО, а також екстрена медична допомога.

І на останок. Нам треба докорінно змінювати стратегію охорони здоров’я, а саме: більше уваги приділяти керуванню здоров'ям і пропаганді здорового способу життя. Переорієнтувавши свідомість людей на профілактику захворювань і збереження здоров’я, зможемо вплинути на рівень захворюваності і смертності. На жаль, ні Національна академія медичних наук, ні міністерство охорони здоров’я не надають пріоритету профілактиці. В навчальних програмах вищих медичних закладів доцільно розширити питання профілактики захворювань і вивченню здорового способу життя. Кошти, які виділяються на медичну галузь, мають спрямовуватися не лише для хворих, а й для практично здорових пацієнтів.

Костянтин ЧУРПІЙ, заслужений лікар України