ЗДОРОВ'Я

Василь Переверзєв: Я «витягував» такі м'ячі, що аж судді з Кіровограда дивувалися

Останнім часом він тяжко хворів й у місто вибирався не так часто, як раніше. Раніше його бачили чи не на всіх спортивних змаганнях, бо спорт – це його життя.
Хто знайомий із колишнім багаторічним прес-аташе футбольного клубу «Зірка» Василем Переверзєвим (на знімку), не вірить, що днями йому виповниться вже сімдесят. В «Історичному календарі Кіровоградщини» на нинішній рік про життєві досягнення Василя Семеновича сказано коротко: захоплювався багатьма видами спорту, очолював спорткомітет Устинівського району, був директором ДЮК «Старт», понад тридцять років друкувався в місцевій пресі, член Національної спілки журналістів України тощо. А що стоїть за тим сухим переліком? Відповідь на це запитання спробуємо отримати в розмові з майбутнім ювіляром.

– Василю Семеновичу, ви відомі тим, що багато років вважалися найкращим знавцем спортивної статистики, особливо тієї, що стосувалася футбольної команди «Зірка». Дозвольте й собі продемонструвати деякі відомості. Про вас. Знаю, що ви мали розряди аж з дванадцяти видів спорту. Не помиляюся?

– Ні. Ще я був кандидатом у майстри спорту з шахів, а серед найвищих моїх спортивних досягнень – чемпіон області з шахів і чемпіон області з волейболу серед сільських спортсменів.

– Щодо шахів, то тут усе зрозуміло – ними всі захоплювалися, а як ви стали волейболістом?

– Ми жили в Губівці Компаніївського району, і там були два брати Пікаші, обидва кандидати в майстри спорту з волейболу. Вони навчалися, один – у Харкові, другий – у Києві, але коли приїздили на канікули, в селі починався волейбольний бум. І дорослі, й ми, школярі, щодня тренувалися по кілька годин. Благо, мали для цього два майданчики. Одного разу тут навіть відбувся півфінал першості товариства «Колос», за яким спостерігала вся Губівка. В десятому класі я вже грав за дорослу збірну району, і через це мене не допускали до участі в шкільних спартакіадах, вишукуючи для того різні причини.

– Василю Семеновичу, але зріст у вас не волейболіста!

– Так, я не високий, але згадані вже брати Пікаші підготували з мене доброго розпасовщика – я з будь-якого номера виходив до сітки й давав пас тому, хто був у найвигіднішій позиції. Незамінним був і в захисті, оскільки міг стрибнути з місця на кілька метрів. «Витягував» такі м‘ячі, що аж судді з Кіровограда дивувалися. Це завдяки тривалим й інтенсивним тренуванням.

– Заради справедливості треба відзначити, що в шістдесяті-сімдесяти роки спорт на селі був розвиненіший, ніж нині.

– Тут і порівнювати немає що. Тоді нашими кумирами були видатні спортсмени, ми прагли досягти вершин їхньої слави. Багато для цього робило товариство «Колос». Крім того, кожен колгосп мав оплачуваного інструктора по спорту, на якого покладалася організація секцій, змагань. Скажімо в нашому колгоспі імені Свердлова на кожній із чотирьох тракторних бригад були свої волейбольні майданчики, де до початку й по закінченні робочого дня кипіли неабиякі пристрасті. А ще керівники господарств пишалися здобутками своїх спортсменів й не жаліли коштів на спортивну форму, інвентар, на участь у змаганнях. Пригадую, як одного разу наша футбольна команда (я в ній теж грав) мала їхати в інше село, а виділена машина вийшла з ладу, й тоді голова колгоспу віддає нам свого «газика», аби ми тільки не спізнилися. Нагадаю, що «газик» – це чотиримісний легковий автомобіль, і ось нас втискується туди дванадцять чоловік. Той матч ми виграли – не могли ж підвести свого голову!

– Тодішні керівники розуміли, що не хлібом єдиним має жити селянин?

– Значною мірою так. Мені навіть важко уявити, на що спрямовували б свою енергію молоді люди, якби не спорт. Це була добра віддушина для них й спосіб самовираження.

– В Устинівці ви майже вісім років очолювали районний спорткомітет…

– О, то був цікавий період у моєму житті. По спорту район завжди плівся в хвості інших, а тут починає бити грандів. Наприклад, по волейболу в своїй групі з восьми районів ми стали лідерами. Тоді побудували хороший стадіон, з‘явилися численні спортивні секції.

– Прес-аташе провідної футбольної команди області – це було цікаво?

– Звичайно. Цікаво й відповідально. Я настільки переймався своїми обов’язками, що навіть уночі прокидався й складав план на наступний день.

– Знаю, що вам вдалося побороти тяжку хворобу. Як самопочуття нині?

– Почуваюся добре, й, користуючись нагодою, хочу подякувати всім, хто мене підтримував матеріально і морально в скрутну хвилину. Висновок, до якого я дійшов, – неможна байдуже ставитися до свого здоров‘я, навіть якщо ти колишній спортсмен. Треба завжди вести здоровий спосіб життя, що я нині й роблю.

– Ну що ж, бажаю більше не хворіти.
– Дякую.
Валерій М‘ЯТОВИЧ