ЗДОРОВ'Я

Зустрічі з Миколою Цибульським: Після приїзду в село Круца всі хлопці кинулися «тягати залізо»

Мабуть, немає серед знайомих Миколи Григоровича тих, хто б не знав про його відданість важкій атлетиці. Захопившись «залізною грою» ще в школі, він ставав чемпіоном району, потім педагогічного інституту, в якому навчався, призером респуб-ліканських змагань.

І нині в його робочому кабінеті вдома на видному місці гантелі, які, звичайно ж, не припадають пилом. А ще тут є афіші, що сповіщають про виступи знаменитих богатирів минулого і сьогодення та велике зібрання книг, журналів, вирізок із газет, присвячених людям надзвичайної сили. Про богатирів він може розповідати годинами, дивуючи слухача невичерпністю інформації, з деякими з них йому пощастило зустрічатися. Але на початку нашої розмови я поцікавився, з чого почалося його захоплення важкою атлетикою.

Микола Цибульський: Після приїзду в село Круца всі хлопці кинулися «тягати залізо»

– У післявоєнні роки не було хлопця, який би не мріяв стати сильним, – каже Микола Григорович. – А в мене була ще одна причина – нікому було мене захищати, окрім матері й баби. До слова, це від них я й почув про силача Микиту Сокура, нашого односельця і нашого родича. Пізніше я довідався, що він брав участь в Олімпійських іграх. На той час я жодного разу його не бачив, бо до рідної Березівки він ще не повернувся. Це сталося згодом. А підштовхнув до тренування сили інший самородок – Іван Круц.

– Мені пощастило в дитинстві побачити його виступ перед колгоспниками – з жонглюванням гирями, переїздом через нього «полуторки». Пригадую, після того дорослі тільки й говорили про Круца…

– У нас, щоб когось похвалити за силу, казали: «Сильний, як Круц». Так ось, пішли чутки, що по області гастролює Іван Круц, неймовірної сили чоловік і тому подібне. Одного дня він приїздить і до нас. Я, здається, тоді ходив до восьмого класу. Клуб був малий, то виступ організували на вигоні. Показував він справжні чудеса. Клав, наприклад, залізну рейку собі на плечі, за неї чіплялося чоловік дванадцять, і він з ними танцював. А що він витворяв із гирями! Грався ними, ніби гумовими. Був у нього й номер, який я не чув, щоб хтось повторив: навішував на пальці правої руки чотири двопудові гирі і піднімав їх. Цю вправу він називав «букетом із двійників». «Двійник» – це двопудова гиря.

– Помітив його надзвичайні здібності той же Сокур?

– Так. У чотирнадцять років Іван подався із свого села, що в Голованівському районі, до Миколаєва на заробітки. Там уже мешкав Микита Сокур. Тренував здібну молодь. Івана він помітив у порту, коли тому вже виповнилося п'ятнадцять. Не помітити його було неможливо: при середньому зрості важив більше центнера, мав напрочуд широку спину і сильні руки. Виявився здібним учнем і вже за рік став борцем, якому рівних у Миколаєві не було. Дізнавшись, що в Одесі проходитиме чемпіонат борців, тренер та учень поїхали туди побачити відомих спортсменів. На чемпіонаті сталася пригода, про яку потім розповідав нам Сокур. Після параду-представлення борців арбітр за традицією звернувся до переповненого залу, хто, мовляв, хоче поборотися з відомими спортсменами. Вийшов Іван і швидко поклав на лопатки одного з борців-професіоналів. Публіці це сподобалося, і вона жадала продовження, а коли Іван переміг і ще одного, вимагала виходу на поміст шестиразового чемпіона світу, непереможного, як тоді казали, Івана Піддубного. Той відмовлявся боротися з підлітком, а потім усе-таки згодився. Півгодини знадобилося йому, щоб побороти Івана.

– Про Круца, як і про інших силачів, розповідали легенди. Не були вони вигадками?

– Гадаю, що ні. Я мав розмову із сестрою Івана Семеновича Ганною і його дочкою Тамарою, то почув від них підтвердження тих легенд. Наприклад, старі люди в селі й досі розповідають, як повернувшись після війни додому і заставши у розпачі матір і сестру, бо не було коней, щоб виорати город, він пішов у колгосп і приніс на плечах плуг та кінську упряж. Запрігся і давай орати. За плугом ходила друга дружина (перша від нього відмовилася, оскільки він залишився працювати в одеському цирку під час окупації). За півдня й упоралися. Біля городу чи не півсела зібралося, аби побачити, як Іван оре замість коня. До слова, про коня. У п’ятдесяті роки Ганна «гастролювала» з братом по області – варила йому їсти, оскільки Іван їв за кількох чоловік, – і була свідком його «жартів». Скажімо, їм виділяли в колгоспі коня, щоб відвезти реквізити до наступного села. За селом Іван випрягав тварину, підлазив під неї, піднімав і ніс назад. Ошелешеним людям казав, що йому така «шкапа» не потрібна. Правда й те, що свої дві двопудові гирі він носив у металевій валізі, обтягнутій шкірою. Зрозуміло, що підняти її ніхто не міг, і на цьому погорів один спритник. Помітивши на вокзалі в Гайвороні «нічийну» гарну валізу, він вирішив її поцупити. Яким же було його здивування, коли не зміг навіть відірвати від землі. За цим марним заняттям і застав його Круц. Він так потис чоловікові руку, що той аж присів від болю. Казали, що від того потиску в чоловіка з пальців кров виступила. Щоправда, блискавично по містечку рознеслася інша вість: Круц відірвав йому руку.

У його силі мав можливість переконатися і мій дядько, двометрового зросту, дуже сильний за нашими мірками чоловік. Сталося це під час першого приїзду до нас Круца. Дядько, стоячи біля помосту, на якому виступав богатир, запитав: «А поборотися з вами можна?». Круц удав, що не почув. Тоді дядько знову повторює своє запитання. Круц запрошує його на поміст, бере за руку й водить сюди-туди. Дядько хитався, мов гілка на вітрі, неспроможний опиратися. Круц його запитує: «Може поборемося завтра?». Дядько киває: «Завтра». Але, вже стоячи у гурті односельчан, виправдовуючись, мовив: «Його щастя, що я не розсердився».

– Дочка Круца успадкувала від батька силу?

– Звичайно, якби в Івана Семеновича був син, то він би з нього виховав справжнього богатиря, але й дочку він долучив до «залізної гри», і вона якийсь час, будучи підлітком, гастролювала з ним. Силу вона успадкувала чималу і швидко навчилася добре боротися. Коли десь виступали, батько звертався до публіки: «Хто хоче зі мною поборотися?». Зрозуміло, що ніхто не хотів бути осоромленим, тоді він казав: «Якщо зі мною боротися не хочете, то хоч з дівчиною спробуйте». Знаходилися сміливці, але Тамара їх клала на лопатки, бо володіла борцівськими прийомами. Згодом, будучи суддею змагань і бачачи, як невдало виконано борцями той чи інший прийом, не могла втриматися, щоб не продемонструвати, як правильно їх треба виконувати.

Гастролював із Круцом ще такий собі Коля Кулик, його сусід. Дорослим він став гарним гімнастом, а в дитячі роки Іван Семенович випадково побачив, як той ходить по канату, і запропонував йому їхати з ним виступати. Через інших дітей передав матері хлопця, щоб не хвилювалася, що той повернеться з грошима. Коля вискочив на віз і поїхав. Повернувся аж через тиждень. Заробіток його справді був непоганий, якщо врахувати, що колгоспникам грошей майже не видавали.

– Отже, приїзд Круца в село спонукав вас тренуватися?

– Після його приїзду серед хлопців почався справжній бум – усі кинулися «тягати залізо». Щоправда, моєю першою штангою стали камені від жорен і вісь від воза. Вісь була чотиригранна, незручна, але я все одно піднімав. Згодом я «вдосконалив» штангу – замість каменів використав балансири від комбайнів. Приходили хлопці, і ми змагалися, хто більше підніме. Мати й баба проклинали те наше захоплення, бо коли ти вдало піднімаєш штангу, тобі на радощах хочеться якнайгучніше кинути її на землю, а їм здавалося, що від того хата може завалитися. Потім колгосп купив справжні штангу, гирі. Організували гурток. Бажаючих тренуватися було не менше, ніж тих, хто ходив до клуба на танці. Результати вражали всіх. Мене неабияк тішило, що я піднімав більше за інших. Навчаючись в інституті, продовжував тренуватися. Не забував про штангу й коли вже працював. Ще донедавна, поки не травмував руку, регулярно піднімав штангу в себе на балконі. Тепер вирішив подарувати її нашому технічному університету, де в мене багато друзів на спортивній кафедрі.

– Чим можете пояснити свою таку тривалу вірність важкій атлетиці?

– Спочатку справді хотілося досягти якихось спортивних вершин, потім «тягав залізо», бо не міг без фізичних навантажень. Зрештою, в житті це мені добре прислужилося. І мова тут не тільки про якусь важку роботу. Дружба зі штангою та гирями гартувала мій характер, додавала впевненості, допомагала долати труднощі. За щоб я не брався, знав, що обов’язково зроблю.

– Ви особисто знали й іншу знаменитість – Микиту Сокура, котрого ще на початку минулого століття вважали найперспективнішим і найкращим на той час борцем. З ним боялися боротися деякі борці-велетні, а він був усього лиш середньоваговиком.

– Не даремно його відрядили на Олімпійські ігри 1912 року. І я дякую долі, що вона подарувала мені зустрічі з ним. Це була людина-легенда, а ти мав можливість з нею розмовляти, вчитися в неї…

Валерій М‘ЯТОВИЧ

Закінчення в наступному випуску