СУСПІЛЬСТВО

Микола Тищенко: Іноді мені треба добряче придивитися до фото, щоб розрізнити, де – я, а де – брат

Щороку 7 серпня усе, як колись казали, прогресивне людство відзначає День близнюків. Скориставшись цим приводом, кореспондент нашої газети зустрівся з начальником Кіровоградського обласного навчально-методичного центру цивільного захисту та безпеки життєдіяльності Миколою Тищенком (у недалекому минулому – місцевим військовим комісаром), брат якого Володимир, житель столиці, – не тільки однаковий із ним зовні, а й теж пов’язав своє життя з військовою справою і також дослужився до полковника.

– І все-таки, хто з вас старший? – запитую кіровоградського Тищенка.
– Народилися ми першого квітня 1958 року у Суботцях Знам'янського району. Першим з’явився на світ Володя. На п’ять хвилин раніше від мене. Та у військовій кар’єрі я завжди йшов трохи попереду Володі. А ми ж змалку навчені, що першим народився Володимир. І якось я запитав у мами: «Ма, а може, все-таки я, а не Вовка, з’явився першим? Може, бирки переплутали після пологів?» А мама мені: «Я душею відчуваю, що Володя – перший».

– Мабуть, вас і брата у дитинстві, як і багатьох дітей-близнюків, однаково одягали. А до однакового способу життя привчали?
– Справді, одягали нас однаково. А однакових звичок мати в нас спеціально не формувала (батько нас покинув, коли ми ще і в школу не ходили; потім намагалися його розшукати, та не вдалося). Ми просто робили все разом. Їсти – разом, уроки робити – разом, відпочивати – разом, спортом займатися – теж. Ми росли слухняними хлопцями. Не йшли всупереч волі ні вчителя, ні кого-небудь зі старших. Допомагали мамі, вона працювала на тяжких роботах – то кочегаром, то різноробочою. Її уже немає, понад десять років тому поховали.

– У школі вас із братом, мабуть, плутали?

– Розрізняли лише тоді, якщо ми знаходилися поряд. Бо Володя був вищий за мене на два сантиметри. Та більше різнилися ми за своїми нахилами, уподобаннями. Володю вабили гуманітарні науки, мене – точні. Щоправда, і я, як Володя, любив малювати, грати на баяні, гітарі. Та у нього це краще виходило.

– Отже, поодинці вас розрізнити ніхто не міг. Невже не доводилося зловживати цією схожістю?

– У наших комсомольських квитках були вклеєні фото з Володі.

– Значить, зекономили на фотоательє. А ви завжди можете відрізнити себе від Володимира на фото?

– Буває, треба добряче придивлятися, щоб розрізнити. Ми прослужили багато років разом, за цей час зібралося чимало фотографій, деякі з них були в одному примірнику. Ми й не докумекали, що колись наші життєві шляхи можуть розійтися. І коли це сталося, то довелося ділитися фотокартками. У поспіху деякі мої зображення взяв Володя, а деякі фото з нього
залишилися в мене.

– Вас у дитинстві не дратувала схожість із братом? Кажуть, з підлітками-близнюками таке буває.

– Чого не було – того не було. Навпаки, ми завжди пишалися тим, що близнюки.

– А чому вирішили стати військовими?

– До цього нас спонукав старший брат Валерій. Повернувшись з армії, він сказав нам: «Братове, якщо ви не вступите у військове училище, я вас знати не знатиму». Навчалися ми у Полтавському вищому зенітно-ракетному командному училищі. Коли тільки поступили туди – такими слабаками були! Мій зріст був метр п’ядесят шість сантиметрів, Володин – метр п’ятдесят вісім. Та до третього курсу кожен із нас вигнався до метра вісімдесяти двох. Мабуть, Бог допоміг нам вирости. Але й ми не лінувалися, навантажували себе фізичними вправами! Після відбою всі спати полягають, ми ж із братом – до турніка. До речі, в училищі кожного з нас називали так: «Брат». Це було одне прізвисько на нас двох. Трималися ми разом. На відміну від більшості курсантів, не курили і не вживали спиртного. І до цих пір не палимо й не п’ємо.

– Як склалися ваші долі після училища? Здається, радянська влада не сприяла тому, щоб родичі служили разом.

– Ні, що стосується братів-близнюків, ви помиляєтеся. Тоді діяла постанова, яка передбачала: якщо близнюки хочуть служити разом, треба їхнє це бажання задовольнити. Про цю норму ми довідалися ще в училищі. І пізніше не раз користувалися нею. Після училища нас направили у Забайкалля, в один полк. Через якийсь час надійшло розпорядження про переведення Володимира в НДР. Володя, дізнавшись про це, пішов до кадровика і сказав, що поїде в Німеччину тільки разом з братом-близнюком. І його не відправили в Німеччину. А потім, коли постало питання про переведення мене в ЧССР, я заявив, що хочу служити з Володею, і нас послали в Чехословаччину разом.

– Коли ж вас розвело життя?

– У кінці вісімдесятих, коли кожен із нас дослужився до майора. Ми на той час уже повернулися із закордону і закінчили академію протиповітряної оборони. Хотіли продовжити службу в одній частині, там нам було повідомлено, що родичі не можуть служити в підпорядкуванні один в одного. Мене направили у Луганськ, Володю – в Білу Церкву. Потім він потрапив у Вірменію, де саме землетрус стався. Надивився Володя там жахів!.. Продовжив службу в Україні. Зараз Володимир – киянин, служить у головному управлінні військової розвідки. Він – також полковник. Я осів у Кіровограді.

– І як вам поодинці?

– На перших порах, як тільки нас розлучили, важко доводилося. Кожному із нас не вистачало поряд брата. Бо ж стільки років були разом!

– Часто бачитеся?
– Можна було б частіше – скільки тут до Києва! Можливо, ми ледачіші стали. Може, один від одного відвикли. Може, у кожного вистачає власних проблем…

– Мабуть, у вашому житті було чимало комічних ситуацій, спричинених схожістю з братом.

– Та було. Пригадую, якось наприкінці вісімдесятих я приїхав до Володі в гості, він тоді в Білій Церкві військовою частиною командував. Зайшов я на територію тієї в/ч і, помітивши невеличкий непорядок, одразу ж строго вичитав винуватця. Потім я дізнався, що той сприйняв мене за Володимира і дуже здивувався про себе: «Що це з командиром?». Бо мій брат – м’якший від мене, хоча теж безпорядків не терпить… Після тридцяти п’яти різниця між нами – все відчутніша. Та, буває, плутають нас і тепер. Наприклад, коли приїжджаю до Києва, Володині знайомі приймають мене за нього. Та що там знайомі! Он Володин внук, коли я якось приїхав до них у гості, побачив мене і: «Дєдушка!» А моя донька, коли малою була, плутала нас, не могла зрозуміти, де батько, а де дядько.

Розпитував Віктор КРУПСЬКИЙ

На знімку з родинного архіву Миколи Тищенка: він із братом Володимиром під час служби в Забайкаллі.