СУСПІЛЬСТВО

Кому хрестини, а кому – крещение

Це я знову про перейменування обласного центру. Повертатися до нього вже й не збирався, як і йти на референдум, від якого не буде жодного толку, тільки 600 тисяч гривень загримлять у «чорну діру».

Але два епізоди змусили. Перший – коли випадково почув з уст вальяжного чоловіка: «Интеллигенция города – за Елисаветград». І другий, коли натрапив у своїй поштовій скриньці на листівку «За Єлисаветград!», прочитав її, а потім дізнався, що цей текст звернуто не тільки до мешканців міста, а й адресовано президенту України у вигляді електронної петиції. Тож є сенс поговорити ще раз про Єлисаветград і єлисаветградіаду, широко розгорнуту останнім часом чинними і благочинними прихильниками цієї назви.

Спочатку – про інтелігенцію. Я знаю багатьох без сумніву інтелігентних людей, які не сприймають так звану історичну назву. При цьому вони не виступають від імені усієї інтелігенції, а оперують аргументами від свого імені. А от коли обґрунтування сумнівні, то доводиться кивати на маси, при цьому патетика нерідко розходиться з логікою. Взяти хоча б депутата Кіровоградської міської ради Артема Стрижакова, який на одній і тій же сторінці пише: «Я знаю, что большинство кировоградцев против переименования вообще» и «Большинство кировоградцев за возвращение исторического христианского названия». То за що усе ж, пане Стрижаков, більшість кіровоградців? За «Борулю» чи «Берулю»?

Аргументи, висловлені у зверненні/петиції теж хибують на алогізми. Почнемо з того, що «становлення міста, розвиток культури, освіти нерозривно пов’язані з Єлисаветградом». Якої культури, якої освіти? Тих, що розвивалися під парасолями Валуєвського циркуляру і Емського указу, забороняли все українське і втратили чинність тільки у 1905 році, коли через оті «культуру і освіту» місто вже було вкрай зрусифіковане? Але ж у так звану «золоту добу» росіяни складали лише третину його населення, решта були українці і євреї (сьогодні українці в Кіровограді складають близько 86 відсотків).

Та й за байки про «золоту добу» (у зверненні це називається розквітом) маємо насамперед завдячувати книжці міського голови Олександра Пашутіна «Исторический очерк Елисаветграда». Пашутін і справді був не найгіршим головою, але його посадова діяльність тісно перепліталася з власними комерційними інтересами. А місто розвивалося, як і весь південь імперії в період зародження в ній капіталізму, за природними законами. Було в ньому всього – перший електричний трамвай, телефонна станція, телеграф, водогін... Та були й зарослі бур'янами береги, баюри на вулицях, хати під соломою майже у центрі міста і колективні нужники у дворах. І був перший в Україні єврейський погром, організатору якого (щонайменше – натхненнику) сьогодні стоїть пам’ятник біля міської ради.

Хтось колись пожартував, ніби іноземці називали наше місто маленьким Парижем. Сьогодні це вже всерйоз повторюють місцеві засоби масової інформації, мовляв, ось як ми жили за батюшки-царя! А відомий нам московський колекціонер Віктор Петраков навіть книжку видав «Маленький Париж. Елисаветград в старой открытке». Уважно придивіться до тих карток, чи викличуть вони у вас асоціації з французькою столицею, бодай побаченою у кіно чи по телевізору? То чи не краще послухати свідків тієї доби – наших знаменитих земляків. Зокрема Генріха Нейгауза, котрим ми, безумовно, пишаємося. Після того, як побував на Байройтському фестивалі (1902 рік) і зміг побачити Європу, він охарактеризував Єлисаветград як «одне з найпрозаїчніших міст у світі, позбавлене не тільки будь-яких художніх і архітектурних красот, але майже без зелені, розташоване в улоговині, що її перерізала річка Інгул, і взагалі для людини не позбавленої уяви, являло найсумніше видовище і було найпотворнішим місцем перебування».

Що ж до розвитку і становлення економічного, промислового потенціалу, культури, освіти (розбудова «Червоної зірки», поява «Радію», «Гідросили», м’ясокомбінату «Ятрань», обласної лікарні, обласного онкодиспансеру, відкриття педагогічного інституту та інституту машинобудування, створення стаціонарного театру тощо), то, вибачте, вони припали вже на наступну добу – кіровоградську, до якої Сергій Миронович має таке ж відношення, як і Свята Єлизавета до появи в місті першого електричного трамваю. Сьогодні в умах українців відбувається процес не тільки декомунізації, а й деколонізації. Не у всіх. Здавалося б, чому? Адже з Росією вже все ясно. Але ще живий на наших теренах комплекс меншовартості, зворотний бік якого – містечкова амбітність. Декому борщ здається смачнішим, коли він у меню називається «русским борщем», а хрестини урочистішими, коли їх називають «крещением». Комусь постійно бракує чогось «благородного». Не було в Єлисаветграді палацу, а так хотілося свого Версалю, тож і назвали палацом казарму для офіцерів. А потім і вулицю до неї – Дворцовою. Чим не «маленький Париж»? Нагадаю, ті шанувальники українського теат-ру, які сьогодні апелюють до імен Кропивницького та братів Тобілевичів, ні словом не обмовилися за його топографічне увічнення, коли міняли назву вулиці Леніна, хоч не раз і не два публічно пропонувалося назвати її Театральною. Не той шик. Тепер їм бракує аристократичного блиску в назві самого міста. Воно, звичайно, не «град Петров», але все-таки «град». І це правда, що серед «єлисаветградців» більшість складає постколоніальна інтелігенція, про яку Махатма Ганді свого часу сказав: «Інтелігенція, вихована колонізаторами, є найбільшим ворогом свого народу». Ця більшість мені нагадує товариство, з яким зустрівся герой Лермонтова у П’ятигорську по дорозі до Єлизаветинського (це ж треба!) джерела: «Они исповедуют глубокое презрение к провинциальным домам и вздыхают о столичних аристократических гостинных, куда их не пускают».

Лермонтова я люблю. Але це не означає, що маю відмовлятися від самого себе.

Броніслав КУМАНСЬКИЙ