СУСПІЛЬСТВО

Сергій Чуб: Україна почала воювати з минулого року, а окупована територія – вже давно

Понад рік минув із того часу, як на сході України розпочався конфлікт, який досі називають АТО. Щастя, Слов’янськ, Рубіжне, Сєвєродонецьк, Лисичанськ – ці та інші назви жителям нашої області, як і усієї України, стали якщо не рідними, то до болю знайомими. Тисячі наших земляків і сьогодні знаходяться на сході, десятки там загинули…

Чим живуть звільнені міста Луганщини і що довелося пережити місцевому населенню, наш кореспондент з’ясовував безпосередньо на місці. 

Найскладніше сьогодні у Луганській області з переселенцями. Якщо на Кіровоградщині їх до 10 тисяч, то у найсхіднішій області країни – близько 200 тисяч. За словами заступника голови Луганської ОДА з питань житлово-комунального господарства та розвитку агропромислового комплексу Олександра Голуба, законодавчо досі не врегульовано питання з компенсацією цим людям втраченого житла та майна. Значна частина потребує працевлаштування, житла, психологічної підтримки.
Сергій Чуб (на знімку ліворуч) із селища Первомайського разом із сім’єю покинув домівку наприкінці січня 2015 року. Спочатку родина жила на дачі, потім у родичів у селищі Золотому. Та зрештою Чуби оселились у Сєвєродонецьку на зйомній квартирі. Нині родина Сергія отримує допомогу від держави, недержавних фондів та організацій. Голова сім’ї намагається займатися підприємницькою діяльністю, його дружина на роботу змушена їздити в інше місто, син 1 вересня вперше пішов до школи.

– Дають в основному стандартні пакети по 15 кілограмів. Цукор, крупи, тушонки пару банок, рибні консерви, – розповідає Чуб та зазначає, що на харчування не скаржиться і що «від каш з голоду не помреш».

Зі знайомими на окупованих територіях стосунки напружені.

– Важко з ними підтримувати зв’язок. Зашугані вони якісь. Цікавишся, як справи, а вони: «Та у нас все добре». Як же ж все добре, коли вчора бомбили? – говорить переселенець.
За словами Сергія, матеріальний стан людей на окупованих територіях, зокрема пенсіонерів, підтримується за рахунок того, що вони отримують пенсію з обох сторін збройного конфлікту. Молодим значно важче, адже зарплати невеликі, а ціни на товари першої необхідності досить високі.

– Дехто просто не має можливості звідти виїхати. От я спілкувався зі знайомим. У нього нема родичів у «великій» Україні і коштів, щоб поїхати і десь придбати або зняти житло, теж немає. І от він із дружиною та маленькою дитиною змушений залишатись у Первомайську, – розповідає Сергій.

Його самого виїхати змусили обставини:

– У будинок, де я жив, було п’ять прямих влучень важкої артилерії. У дев’яностоквартирному будинку на сьогодні залишились жити десь п’ять людей. Це пенсіонери або тяжкохворі. Перші два під’їзди зруйновано повністю.

За словами Сергія, з 40 тисяч населення Первомайська на сьогодні лишилося тисяч 10. Половину житлового фонду фактично зруйновано. Сам чоловік не впевнений, що скоро повернеться до рідного міста.

– Повертатися в місто, просякнуте кров’ю, болем, я напевно не зможу. Десятиріччя пройдуть, поки це все загоїться, – каже співрозмовник.

Окупація

Сергій Чуб впевнений, що окупація України розпочалася задовго до офіційного початку військових дій на сході чи окупації
Кримського півострова.

– Воювати Україна почала з минулого року, а окупована територія – вже давно. Наприклад, я працював на підприємстві, яке захоплене тим же «Єнакієвським ОПГ» ще у 2010 році. І зараз усі кажуть, що прийшла демократична влада. Та нічого не змінилось. От у нас тут вугільні підприємства так само контролюються цією бандою.

Не погоджується чоловік і з загальноприйнятою тезою про те, що на Донбасі місцеве населення не протистояло окупації. Більше того, запевняє, що саме представники української влади всебічно сприяли сепаратизму.

– Усе це почалося ще з 1 березня. Сепаратисти, які організовували всі ці референдуми, мітинги. Кажуть, що ніхто тому не протистояв. Нічого подібного, ми зверталися до Первомайської міськради, міліції, СБУ, до Луганська їздили. Робили все можливе, щоб це все зупинити. Жодної реакції на наші звернення з боку влади не було.

Ще в Первомайську чоловіка викликали на допит до нових «правоохоронців». Традиційно звинувачували у приналежності до «Правого сектору» та нелюбові до нової влади.

– Приїхали до мене додому автоматники. Зайшов чоловік в цивільному. Я попросив, щоб люди зі зброєю лишилися за дверима, адже в домі мала дитина. Відвезли у військкомат, де розташувалась комендатура і три години мене допитували. Розпитували, автомати наставляли, коліно обіцяли прострелити. Запитували, чому я «правосєк» і «чому ти проти нас?».
Сергій розповідає, що його не били, однак не всім пощастило вийти з подібних допитів на волю. Дехто опинявся в камерах та підвалах, і там втрачав здоров’я та навіть життя.

І ми поцікавились у Сергія, чи можна пробачити тих, хто чинив насилля відносно мирного населення.

– Половина тих, хто в силовий спосіб пробував захоплювати владу – вони м’ясники і жити нормально вже не будуть. І якщо їх амністують, вони продовжуватимуть вбивати, грабувати та ґвалтувати. Навіть зараз, їдучи до Росії, ці люди організовують там якісь злочинні угрупування та займаються пограбуваннями. Їм дозволили грабувати, вони тим легко скористалися й інакше напевно не зможуть жити. Це ситуація, коли людям, які в переважній більшості не наділені ні інтелектом, ні «гальмами», дали зброю і дозволили все.

Переселенці

Питання ставлення до переселенців актуальне і для Луганщини. Як ставляться до цих людей у Сєвєродонецьку, на власному досвіді відчув Сергій Чуб.

– Більшість ставиться нормально. А сепаратисти зараз мовчать. Але досить багато тут проросійськи налаштованих людей. Недарма в народі «Сєвєродонецьк» називають Сєпародонецьк…

Патріотизм

Сергій Чуб розповів про своє бачення сьогоднішньої ситуації щодо настроїв місцевого населення Сєвєродонецька в плані патріотизму та сепаратизму.

– Є частина людей, яка видає себе за патріотів. Але є й махрові сепаратисти, які лише чекають «наших рєбят», оскільки досить багато сєвєродонеччан нині воюють у ЛНР. Навіть у першому козачому полку імені Платова мабуть половина із Сєвєродонецька. Вони потрапили під цю хвилю пограбувань, тож у них іншого виходу зараз просто немає.

Валерій ЛЕБІДЬ.
Фото автора

(Матеріал підготовлено за проектом, що реалізується ГО «Телекритика» у партнерстві з Товариством польських журналістів у рамках Польсько-Канадської програми підтримки демократії за підтримки програми польської співпраці на користь розвитку Міністерства закордонних справ Республіки Польща та канадського Міністерства закордонних справ, торгівлі та розвитку (DFATD ).