СУСПІЛЬСТВО

Андрій Куликов: Усілякі спроби прикрасити дійсність, примножити успіхи й применшити невдачі – це дуже й дуже небезпечно

Днями у Бобринці і в Кіровограді побував Андрій Куликов – журналіст, редактор, радіо- та телеведучий, медіа-експерт, медіа-тренер. Він на запрошення відомого фермера й громадського активіста Олексія Цокалова проїхався місцями, де жив, творив і мріяв один із Небесної сотні Герой України Віктор Чміленко, побував у майстерні скульптора Григорія Савченка, де ознайомився зі скульптурним зображенням нашого славного земляка, прочитав лекцію про справжній Донбас майбутнім журналістам, а вже перед самим поверненням додому відповів на запитання нашого видання.

– Пане Андрію, ви не вперше в Кіровограді. Як вам наше місто?
– Я тут утретє, однак це короткотермінові зустрічі, тому особливих вражень обмаль.

– Ваша думка, куди котиться країна?
– У цьому сенсі я вам скажу не більше, аніж провінційний журналіст. Мене це питання не менше цікавить. Я можу пропонувати свій аналіз ситуації, але він важить стільки ж, стільки й ваш. Ми не є фахівці в цьому.

– Тим не менше ви частіше зустрічаєтеся з політиками високого рівня…
– Насправді, я вважаю, що важливіше для нас як журналістів зустрічатися зі звичайними простими людьми. Бо політики вкотре демонструють, що їм аж занадто багато хочеться говорити про політику, про перемоги і невдачі на виборах, і про те, щоб із них не так багато питали. А ми не раз уже переконувалися в український історії, і не лише в час останнього Майдану, а за всю нашу історію, що ініціатива знизу дозволяє просуватися українцям уперед, як спільноті. Й коли ця спільнота знизу буде краще організована, тоді вона й нагору висуватиме людей, більш здатних до розбудови нашої країни, ніж ті, хто зараз при кермі.

– Це правильні речі. Але останні вибори продемонстрували повернення Партії регіонів, представники котрої пройшли від інших партій. Політики демонструють, що нічого не змінилося в державі й після Революції Гідності.
– Я перепрошую, а провина чи причина в чому? У Партії регіонів чи в тих, хто так і не зумів краще побудувати наше життя? Я думаю, що результат, який показав Опоблок чи партії, в складі яких були помітні регіонали, – це не стільки їхній результат, як зворотній результат дій партії влади. І тому – це право виборця голосувати, в тому числі за вчорашніх регіоналів, бо їм не запропоновано жодної реальної альтернативи. Їм запропоновано лише альтернативу на словах. З різних причин. Ми не можемо скидати з рахунку й війну, що триває. Але й списувати на неї все, чого не змогла чинна влада, ми також не можемо. Тому я вважаю, що результат Опоблоку та їхніх потенційних союзників – не такий страшний, як декому здається. У Києві, до слова, вони взагалі не спрацювали. Та в деяких регіонах люди не побачили альтернативи регіоналам. Кіровоградщина тут посередині. Це нормально. Ми могли б дивуватися, коли б нова влада демонструвала дивовижні успіхи й дала б нам їх відчути.

– А відсутність реформ із того ж розряду?
– На собі я жодної досі не відчув.

– Це ж і є найбільший прорахунок…
– Власне про це ми й говоримо. Реальних успіхів, реформ, які можна побачити й відчути – немає. Але ми не будемо довго-довго чекати, поки за нас вирішать. Я наводжу простий приклад: співвласники багатоквартирних будинків, котрі об’єдналися в ОСББ. Поки люди самі не захотіли щось робити, поки не наважилися, доти справа не зрушувалася з мертвої точки. Доки люди в територіальних громадах не захочуть добровільно об’єднуватися, і брати відповідальність на себе, а іноді, може, – й відбирати ту відповідальність у центральних чи обласних органів влади, доти нічого хорошого не буде. Допоки журналісти самі для себе не визначать той рівень свободи слова, до якого кожен особисто готовий піднятися, доти нічого у ЗМІ хорошого не буде. А ми з вами будемо дискутувати, більше чи менше свободи слова стало в країні. Я думаю, що насправді кожен досягає особистого рівня і з суми всіх рівнів складається загальний рівень.
– Часто говорять про дострокові парламентські вибори. Є ще запас довіри до чинної влади?
– У мене є інтуїтивний запас. Тому що я її не абсолютизую… Тож як ми самі, на низинному рівні, вибудуємо своє життя, так і будемо жити. Зрештою, згадаймо кооперативний рух у Радянському Союзі. Ті, хто намагався, – часто домагався успіху й працював чесно. Сьогодні це десятки тисяч фермерських господарств, які успішно працюють. Така моя ідеологія: організовуватися знизу. За цим принципом ми, наприклад, створили громадське радіо трохи більше двох років тому. Починали з того, що власним коштом придбали пару диктофонів, а нині в нас власні передачі на радіо, є власні передавачі тощо.

– Насамкінець, пане Андрію, ваше враження від української журналістики в цілому. Вона рухається вперед?
– Я не нагорі. Я всередині, звідси мені здається, що вона рухається. Але суджу про тих, з ким я маю справу. Нещодавно я був членом журі премії «Телетріумф». Десь вона рухається, десь – ні. Знаючи колег, я бачу, що вони наполегливі, талановиті люди і якщо вони знаходять у собі сили протистояти обставинам, тоді ми рухаємося вперед. Якщо ні – якщо вважають, що нашу свободу дій обмежують – тоді ми тупцяємося на місці. Потрібні структурні реформи в медіагалузі. Це полегшить нам зростання професійних стандартів. Але це вже інше питання. Я давно вважаю, що в нашому житті має бути менше телебачення і більше радіо. Таким чином збільшується майданчик суспільної дискусії, залучаються до дискусії більше громадян. Дискусія у зв’язку з війною розглядається у розрізі: чи не зашкодить нашій справі правда? Я вважаю, що правда ніяк не зашкодить, а тільки допоможе. Тож усілякі спроби прикрасити дійсність, примножити успіхи й применшити невдачі – це дуже небезпечно. Навіть якщо сьогодні відбувається якийсь тактичний виграш за рахунок цього, то завтра це вдарить по нас дуже сильно.

Лариса РОМАНЮК, Валерій М'ЯТОВИЧ