СУСПІЛЬСТВО

Бійтеся дарувальників

Коли в травні нинішнього року в квартирі кіровоградців Галини і Петра Майстренків (усі прізвища в цій публікації змінено, аби нікому з реальних героїв не завдати додаткових прикрощів) пролунав дзвінок із Бобринця, вони й уявити не могли, початком якої неприємності для них він є.

А тоді вони просто зраділи, що несподівано, через десятки років мовчання, дав про себе знати двоюрідний брат Петра Івановича. Без кількох місяців дев’яностолітній чоловік благав брата терміново приїхати, бо його хочуть «звести зі світу дружина та її донька». Петро Іванович два роки тому переніс інсульт, наслідки якого не вдалося побороти повністю (частково не діють права нога й права рука), а відтак рятувати родича він поїхав із дружиною Галиною Михайлівною. До Бобринця їх завіз своїм авто племінник Віктор. Був з ними і їхній син Андрій.

Геннадій Ілліч Голий зустрів їх у повному, як мовиться, здравії і повідав жахливі речі. За його словами, дружина Наталка знущалася з нього, отримуючи його пенсію, не давала гроші соціальній працівниці Олі на продукти для нього, він був голодний, холодний, не пригадує, коли востаннє мився. Сам себе обходити він не може, бо майже осліп.

Змальована старим жахлива картина не могла залишити байдужим подружжя Майстренків, людей співчутливих і порядних, що підтвердять усі, хто їх знає. Чоловік і жінка погодилися залишитися на деякий час, поки якось розв'яжеться конфлікт. Навели лад як у будинку, так і в дворі, готували обіди, прали, прибирали після господаря, який через незрячість не користувався надвірним туалетом, доглядали город, навіть полагодили старенькі меблі, дах, який протікав, коли йшов дощ. Геннадій Ілліч був задоволений, казав, що ніби на світ удруге народився.

Зовсім інакше почувалася його дружина Наталка. Заявившись якогось дня, вона вимагала віддати їй диван, стіл, стільці, посуд. Геннадій Ілліч не заперечував: може забрати все, що хоче, аби тільки ноги її тут більше не було ніколи. Це все чула соціальний працівник Оля, вона навіть допомагала жінці забирати речі. Ні в кого не було сумніву, що між жінкою і чоловіком виросла прірва, яку їм уже ніколи не здолати. Так тоді здавалося.

А невдовзі в Геннадія Ілліча народилася думка, яку він поспішив оголосити: він хоче подарувати братові будинок і все, що є на обійсті. На запитання Петра Івановича навіщо, пояснив: «Я не хочу, щоб моя дружина та її донька, які з мене знущалися, отримали після моєї смерті будинок. Я хочу подарувати його тобі і спокійно доживати віку». Тоді він не сумнівався в братові, якого знав лише з позитивного боку. Попросив перевірити, чи на місці документи на будинок, чи не скоїла якусь підлість Наталка. Документи виявилися в порядку, не було лише технічного паспорта на споруду.

Петро Іванович, ніби щось передчуваючи, не поспішав радіти несподіваному щастю, тобто спадку. Сказав, що він людина хвора, що якщо брат дійсно хоче подарувати будинок, то хай він це зробить його дочці, тобто своїй племінниці й хрещениці Ірині, котра мешкає в столиці. Геннадій Ілліч погодився й тут же попросив зв’язати його з тією, кого хотів ощасливити. Повідомив їй про своє рішення й запросив приїздити, аби оформити договір дарування в нотаріуса.

Про своє бажання подарувати будинок племінниці Геннадій Ілліч сказав і працівникам інвентарбюро, куди прийшов із своїми добровільними опікунами. Вони ж і гроші заплатили за виготовлення нового технічного паспорта – 1000 гривень. Оформлювати договір дарування Геннадій Ілліч запропонував не в Бобринці – щоб дружина і її донька не дізналися та не погрожували йому. Погодився їхати в Кіровоград, де на них мала чекати Ірина. Петра Івановича залишили на господарстві, знову ж таки – через підступну жінку Наталю.

У нотаріуса Геннадій Ілліч знову скаржився на дружину, й на запитання нотаріуса, чому не оформили договір дарування в Бобринці, повторив те, що казав і раніше – не хоче, щоб дізналася дружина. Тут же з'ясувалося, що, оскільки земля не приватизована, Геннадій Ілліч не може подарувати будинок тільки одній племінниці, і як варіант було запропоновано подарувати його рівними частинами Ірині та її матері Галині Михайлівні. «Я згоден, – відповів чоловік. – Мені все одно, хай буде так». Кожен документ читали вголос по кілька разів, Геннадія Ілліча перепитували, чи все він розуміє. Тривала ця процедура близько двох годин. Нарешті дарувальник поставив свій підпис, а Майстренки сплатили разом понад вісім тисяч гривень. Усі були задоволені, особливо дарувальник. Усю дорогу назад жартував, потім запропонував оглянути гуртом його маєтність.

У Бобринці Майстренки прожили ще кілька днів, а потім поїхали в Кіровоград на хрестини правнука. Домовилися, що за Геннадієм Іллічем поки що доглядатиме вже згадана Оля.

Коли повернулися, господар не пустив їх у двір, сказав, що він їх не знає. Нагодилася й жінка Наталка, яка почала кричати, кликати на допомогу сусідів. Геннадій Ілліч викликав міліцію, яка порадила Майстренкам, аби не складали протокол, залишити господаря в спокої. Ніби й не доглядали вони його три місяці, ніби й не він був ініціатором дарування будинку.

Шоковані тим, що сталося, Майстренки повернулися до Кіровограда, а за місяць прийшов виклик до суду: Геннадій Ілліч вимагає визнати договір дарування таким, що вчинений шляхом обману, мовляв, він вважав, що підписує договір довічного утримання, а йому підсунули договір дарування. Фактично він звинувачує своїх родичів, яких сам і розшукав, та нотаріуса в шахрайстві, і тепер Майстренки мають довести, що вони не злочинці. Навіть від будинку готові відмовитися – хай тільки Геннадій Ілліч поверне їм витрати, до яких же сам і спричинив. Але домовитися з ним не вдається, бо він уже слухає інших, зокрема, дружину, яка знову до нього навідується і чиєї присутності в його домі він не бажав. Усім належить брати участь у судових засіданнях, терпіти незручності, а Майстренкам ще й приниження через звинувачення в тому, в чому вони не винні.

Воістину мудро сказано: бійся данайців, котрі дари приносять. У нашому випадку: бійся дарувальників, якщо цінуєш власний спокій і те, що маєш.

Олена КАПЕЛЮШНА