СУСПІЛЬСТВО

Почесні громадяни міста: хто вони?

З листа до редакції

«Прочитав у газеті «З перших уст» звернення почесних громадян міста Кіровограда про повернення місту назви Єлисаветград і зацікавився, хто ж такі почесні громадяни й за які заслуги вони отримують це звання. Спробував згадати, де міг би познайомитися зі списком цих поважних людей, і не згадав. Може, варто було б на місці ліквідованої міської Дошки пошани зробити щось на зразок Дошки почесних громадян, а той увесь скверик віддати їм? Люди повинні знати тих, хто зробив великий внесок у процвітання міста.

Микола Ткаченко, пенсіонер»

Зі списком почесних громадян міста Кіровограда, як мені сказали в прес-службі ради, можна ознайомитися на офіційному сайті міської ради. У ньому – тридцять шість прізвищ. Характерна деталь: більшість почесних громадян – двадцять сім – отримали звання в дев’яності та двотисячні роки. Тобто в часи незалежності України.

Варто зазначити, що претендентів на звання почесного громадянина міста в цей період не бракувало, ображених – теж. Оскільки присвоєння звання відбувалося фактично за домовленістю впливових груп, окремі з новоспечених почесних громадян потрапляли під критику громадськості. Скажімо, й досі багатьох цікавить, за які заслуги отримав звання почесного громадянина Кіровограда ректор Київського інституту внутрішніх справ або ректор одного з кіровоградських вишів, у чиїх «послужних списках», доданих до фото, немає й натяку на те, що можна було б віднести до видатних особистих заслуг перед територіальною громадою міста (головна вимога в Положенні про звання), тільки перелік професійних і управлінських досягнень, що аж ніяк не може «тягнути» на таке високе пошанування.

Не виключено, що прагнення будь-що отримати звання «почесного» продиктоване й чисто меркантильним інтересом, адже його носіям передбачено пожиттєву щомісячну винагороду. Сьогодні це 700 гривень. Не багато, але тільки двоє з тридцяти шести – новообраний міський голова Андрій Райкович та підприємець Євген Бахмач – відмовилися від цих коштів на користь інтернатних закладів.

Узагалі-то немає логіки в тому, що визнання заслуг тієї чи іншої особи перед громадою має якось винагороджуватися. Праця на благо громади, як і пожертва їй частини власних статків – це одностороння, добровільна акція, яка свідчить, що для людини інтереси громади – понад усе, то про яку ж винагороду може йти мова? Але це, як мовиться, тема окремої розмови. Інша справа – жителі міста повинні знати своїх почесних громадян, а тому міській владі, мабуть, варто прислухатися до думки М. Ткаченка й віднайти спосіб представлення громаді цих людей, а не ховати їх на сайті, хай і офіційному, в розділі «Історія».

Валерій М'ЯТОВИЧ
P. S. А якої думки про звання почесного громадянина міста кіровоградці – чи обов’язково його присвоювати щороку, чи потрібно виплачувати його носіям грошову винагороду? Про це читайте в одному з наступних випусків газети.