СУСПІЛЬСТВО

Олексій Цокалов: На наше запитання, якою він бачить Україну, Любомир Гузар відповів: «Такою, яку самі її побудуємо»

Ось уже невдовзі мине два роки, як відомий бобринецький громадський активіст Олексій Цокалов «поміняв» своє фермерство на волонтерство. Колись історики ще напишуть, що саме такі, як він, допомогли українським воякам вистояти в боротьбі із сепаратистами та російськими військами, а поки що пан Олексій творить свою історію, що складається з двох простих пунктів: знати, чого потребують хлопці на фронті, та забезпечувати їх усим необхідним.

При цьому він не забуває і про свого вірного побратима, з яким пройшли випробування Революцією Гідності, – Віктора Чміленка. Дбає, аби про подвиг земляка пам’ятали не тільки на малій батьківщині. Про нього ж говорив і на зустрічі 27 листопада з блаженнійшим Любомиром Гузарем, предстоятелем Української греко-католицької церкви з 2005 по 2011 роки, одним з моральних авторитетів нашої країни. Сама ж розмова вийшла за межі визначеного часу і торкалася багатьох інших питань.

Разом з Олексієм на зустрічі побували його син Михайло (на нього й поклав відповідальність за господарство Цокалов-старший), вірний товариш та невтомний волонтер Анатолій Борщенко, журналіст Ігор Токар, а також адвокати родин Героїв Небесної Сотні Віталій Тітич та Роман Маселко.

– Ініціював цю зустріч я, – каже пан Цокалов, – і спонукали до того спогади про побратима Віктора. Разом з ним у 2012 році ми зустрічалися з блаженнійшим в інституті філософії, і тепер для мене важливо було почути думку цієї авторитетної людини про Віктора, отримати його благословення. І, звісно ж, хотілося поговорити про події на Майдані. Я зв’язався з прес-службою пана Любомира і передав своє прохання про зустріч. Нам призначили її на 27 листопада. За протоколом, зустріч мала тривати не більше тридцяти хвилин, але нам випало щастя спілкуватися з кардиналом Любомиром Гузарем півтори години, за що ми всі були неймовірно йому вдячні.

Готуючись до зустрічі, довго думав над тим, що подарувати його преосвященству. Йти з порожніми руками – якось не гарно. Зрештою зупинився на тому, що треба піднести блаженнійшому хліб. На бобринецькому хлібозаводі спекли гарний коровай – символ щедрості українського степу. Хто бачив, казав: «Яке диво!». В захопленні був і блаженнійший: «Який же дорогий подарунок ви мені привезли! Це частинка волі, частинка України, Кіровоградщини». Він бідкався, що ми добиралися здалеку, а ми казали, що то для нас – велика честь, запевняли, що готові ще раз приїхати, коли така мудра людина виявить бажання і віднайде час поговорити з нами. І, здається, наша пропозиція була почута.

Дуже приємно, що та велика людина знає, що Кіровоградщина – то центр України. Він розповідав про Революцію Гідності, про рівень жертовності нашого народу, нашої молоді. Зізнався, що йому розповідали, як загинув Віктор, поспішаючи на допомогу своєму побратимові. Його преосвященство говорив нам, що радий тому, що життя звело його з Віктором Чміленком. «На жаль, я погано бачу, і не буду обманювати – я не пам'ятаю ту зустріч, але мені багато розповідали про неї, тому я вірю і дуже пишаюся, що я зустрічався з такою гідною та світлою людиною», – зізнався блаженнійший.

Син мій потім дуже дивувався, що жодних догм у нашій зустрічі не відстежувалося (ми самі, можливо, дещо надумали ті умовності поводження зі священниками: де стати, якою рукою свічку ставити, як перехреститися, в якій церкві). А тут перед тобою людина, котра весь час повторює : «Це моя філософія. Я так думаю. Мені так здається»… Поряд з ним не відчуваєш жодного тиску, нав’язування думок, відтак – немає жодного супротиву… Він так спокійно про все розповідав, а потім спокійно слухав інших.
Коли я сказав: «Ми – фермери», блаженнійший делікатно зауважив: «Та це дещо слово таке… закордонне». Я поспішив виправитися: «Ну, селяни, хлібороби». «Оце т-а-а-ак», – тут же задоволено гучно протягнув. Навіть за цими простими словами відчувалися такий великий розум, така велика мудрість, такий глибокий патріотизм.

На наше запитання, якою він бачить Україну, Любомир Гузар відповів: «Такою, яку самі побудуємо. Не треба соромитися її розбудовувати. Господь дав своє благословіння нашій державі, тому не потрібно бути байдужими, а будувати краще майбутнє не покладаючи рук. Ніхто за нас цього не зробить. Нам готові допомогти, готові руку допомоги протягнути, але тільки тоді, коли ми будемо активні, якщо ми поборемо корупцію, що роз’їдає нас зсередини».

Згодом говорили й про те, як добре пройтися босоніж по росі. «О, – каже блаженнійший, – я зараз ніби повернувся в дитинство, де співали півні, де всі діти бігали босоніж. Яке то щастя було!» І згадав: коли його в 1944 році виселяли за межі України, на пропускному пункті плакав. Так само плакав, коли повертався в Україну. «Бо то ж – найвище щастя знов опинитися на рідній, Богом даній, землі.Тому любіть її та цінуйте», – говорив із сльозими на очах Любомир Гузар.

Під час розмови і я сам, і молодь, котра була зі мною на зустрічі, отримали ще одне підтвердження – цього разу з уст такої великої людини, як Любомир Гузар, – що ми – господарі рідної землі, рідної країни, що в нас є на це право. Питання лише в тому, чи готові ми брати на себе таку відповідальність. А ще в нас є обов’язки, і кожен має врівноважити їх у собі: скільки прав – стільки ж і обов’язків. Прописні істини говорила нам мудра людина, при цьому нічого не нав’язуючи – спокійно та переконливо. Ми були з ним ніби на рівних. Відчувалося, як нам бракує оцього: «Я так думаю», «Мені так здається». У нашому житті занадто багато категоричності, а її слід уникати, наскільки це можливо. Ми часто замість когось хочемо щось вирішити, не задумуючись, а чи хоче цього та людина. Вона теж має повне право жити так, як хоче. Важливо вміти сказати: «Гаразд, мої права закінчуються виключно там, де починаються права іншої людини». У жодному разі не можна нав’язувати власних думок, своїх життєвих пріоритетів іншим. Тож ця зустріч була для нас насамперед прозрінням, як маємо поводитися з іншими.

Блаженнійший Любомир Гузар – це для мене не просто знакова фігура, це велет свого часу, нашого часу, котрий ще раз підтвердив, що сучасні процеси в суспільстві незворотні, і дуже важливо долучитися до них з користю.

До слова, Роман Маселко, котрий працюватиме в Антикорупційному бюро, попросив благословення блаженнійшого, аби воно допомогло йому краще виконувати покладені на нього службові обов’язки. Таке благословення він отримав, при цьому кардинал похвалив його за обрану можливість прислужитися Україні і сказав, що все йому вдасться найкращим чином.

Ми поспілкувалися ніби з людиною з іншого життя. Любомир Гузар спокійний, урівноважений, уважний до чужої думки, завжди готовий до діалогу. Говорить дуже глибоко й змістовно, зачіпає ті струни душі, якими ми зазвичай не користуємося або ж користуємося дуже рідко. А то інший рівень, інше життя, і я дуже радий, що на ті півтори години зміг стати частинкою того іншого, долучився до нього.

Потім ще довго думав, чомусь ми часто не впевнені у власних силах. Може, це й природній процес. Часом ми боїмося когось образити, комусь зробити зауваження, а ця байдужість, яку, до слова, іноді іменуємо толерантністю, заважає нам рухатися вперед. Втрачається час, втрачаються цілі покоління, нерозв’язані проблеми залишаємо дітям і внукам. І ця хвиля нарощується, мені так здається. Позиція «моя хата скраю» сьогодні, коли так багато подразників – війна на сході, постійні вибори, в яких молодь неохоче бере участь, натомість старші покоління голосують швидше за минуле, ніж за майбутнє, – стократ жахливіша, ніж може здатися. Тож, чи не досить бути такими нерішучими?

Переконаний, про все це треба говорити. Говорити публічно і при цьому дослухатися до слова, до думки таких моральних авторитетів суспільства, як Любомир Гузар.
Коли ми йшли на зустріч, була на вулиці сльота, туман, а вийшли від блаженнійшого – а там сонячно-сонячно! День став ніби весняним. Так, мабуть, співпало, але поки ми розмовляли, поки нас «просвітляли» – виглянуло сонце. Де і хмари поділися. На це звернули увагу всі учасники зустрічі. Мо, то підказка згори, що і з Україною так буде?

Записала Лариса РОМАНЮК