СУСПІЛЬСТВО

Лілія Бондаренко: Не було страшно, але дуже боляче, коли на ранок на задньому подвір'ї Михайлівського ми побачили накритих ковдрами загиблих

Наприкінці листопада в Київському національному академічному театрі оперети відбулася VIII церемонія нагородження Всеукраїнської премії «Жінка III тисячоліття». Можливо, ця подія пройшла б для кіровоградців непоміченою, оскільки в ЗМІ про неї згадувалося побіжно, якби серед лауреатів вони не впізнали свою землячку Лілю Бондаренко. Вже за кілька днів у редакції пролунав дзвінок від одного з читачів: «А ви знаєте, чия вона дочка?»

Ми не знали. Тоді читач повідомив: Михайла Пилиповича Громового, отого, в якого ви кілька місяців тому брали інтерв’ю. Чесно зізнаюсь, це зацікавило. Відразу телефоную колишньому голові обл-держадміністрації.

– Було таке, – підтверджує Михайло Пилипович, – Лілю відзначили як волонтерку.
Це ще більше заінтригувало, однак на прохання розповісти про волонтерську діяльність дочки Михайло Пилипович сказав:
– А ви з нею поговоріть.
Лілія мешкає в столиці, тож оперативно зв’язатися з нею можна було тільки по телефону, що я й зробив. Ініціативу взяти в неї інтерв’ю вона сприйняла без захоплення, і це спочатку видалося мені трохи дивним – хто сьогодні відмовляється від визнання його заслуг? Зрозумів, чому жінці не хотілося говорити про пережите, коли читав її відповіді на мої запитання, що надходили електронною поштою. Та перш ніж перейти до них, нагадаю, що Всеукраїнською премією «Жінка III тисячоліття» традиційно нагороджуються видатні українки, які гармонійно поєднують успіхи в особистому, суспільному і професійному житті, які мають досягнення в науці, мистецтві, спорті та в інших сферах. Реалії останніх років внесли корективи в цей перелік досягнень, а тому разом з народними артистками України Ольгою Сумською, Наталею Шелепницькою, Русланою Лижичко та іншими відомими особистостями цього разу премію отримали й жінки-волонтери – Лілія Бондаренко, Оксана Чебанова, Олена Гуменюк-Торган, Юлія Сегеда.

Як з'ясувалося, волонтерство Лілії Михайлівни почалося ще наприкінці 2013-го на Майдані. Спонукала до нього участь сина Павла, студента Києво-Могилясько академії, в студентському страйку, спричененому відмовою влади підписати угоду про євроінтеграцію. Зрозуміло, що хотілося б дізнатися про пережите, так би мовити, з перших уст, про що й попросив у листі. Сподівався, отримаю захопливу розповідь про героїчні події, натомість – та ж стриманість і скромність.

З листа Лілії Бондаренко:
«Дякую за пропозицію висловити свої думки і почуття, які стосуються подій цих двох років. Скажу, як є: я відмовляюсь від великої кількості телешоу, інтерв'ю і т. п. з однієї простої причини – моє волонтерство – це процес деякою мірою інтимний, і, коли ви просите мене швидко відповісти, для мене це (не сприйміть за неповагу) неприйнятно. Я ще не все усвідомлюю, а то й навмисне забуваю важкі моменти життя, інакше б мені постійно снилися ті, кого рятували в Профспілках, і ті, кого не врятували в шпиталі. Повірте, є деякі речі, які мені так просто не даються.
Вибачте, якщо Вас ще цікавить щось про мене, пропоную якось змінити процес написання цієї статті.
Дякую за розуміння.»

Діватись нікуди, я пристаю на пропозицію й надсилаю кілька запитань: що спонукало прийти на Майдан, з чого починалося волонтерство тощо.

З листа Лілії Бондаренко:
«Дякую, мені здається, так буде краще. Я можу допомогти лише тезово.
Підтримала сина-студента Могилянки в протестному русі під час студентського страйку. Після побиття студентів (у той момент сина там, на щастя, не було) вийшла, як і тисячі киян, на Михайлівську площу. Потім була допомога Майдану в усіх проявах, частіше – на кухні Профспілок: робили канапки і чай, розносили по Майдану. На той час я вважала, що не можу надавати медичну допомогу, бо давно не працювала за фахом.
Оскільки студентський кампус був поруч, біля Поштамту, перебувати в Профспілках було оптимально. 19 січня вперше почала працювати лікарем, 18 лютого пішла в Профспілки, де на той час розташовувався і штаб медичної служби Майдану. Мій перший робочий стіл у коридорі на третьому поверсі деякий час був терапевтичним, але невдовзі його використовували й для надання хірургічної допомоги.
Евакуювалися з Профспілок, коли почалася пожежа. Вночі перейшли в Михайлівський собор, у Трапезній розгорнули хірургічний комплекс. Працювали 32 години без сну. У соборі перебували до 1 березня, потім перевезли обладнання в шпиталь на Трьохсвятительскій, де надавали допомогу до кінця квітня. Наприкінці травня, коли вже йшли бої на Донбасі, зі мною зв'язалися знайомі зі штабу медслужби й повідомили про надходження у шпиталь поранених. З другого червня 2014 й донині я є волонтером Київського центрального військового шпиталю. Відзначена премією «Жінка III тисячоліття» і, як один із волонтерів, премією Євромайдан SOS. Оце нібито й усе.
Ще раз дякую за розуміння.»

Переконливо прошу пані Лілію відповісти на ще деякі запитання, а головне – згадати про все трохи детальніше, адже розумію: за отими короткими фразами про участь у доленосних для країни подіях криється значно більше, те, що варто зафіксувати для нащадків. І нарешті отримую листа, про якого мріяв на початку спілкування:

«Син Павло був одним з активістів Могилянки, які оголосили в Києві студентський страйк. То був абсолютно мирний протест, і я тоді приходила просто підтримати сина та його друзів.

Страшно мені було тільки в ніч з 10 на 11 грудня, коли була перша зачистка Майдану. Син категорично заборонив мені їхати туди, я залишилась один на один з монітором комп'ютера, до ранку вдивляючись у стріми «Громадського», і це було страшніше, ніж я б перебувала там, на Майдані.

18-го лютого, коли протистояння досягло піку, не було емоцій, кожен із нас робив свою справу. То було абсолютно свідомо – син був у «полях», а я не мала ні хвилини на роздуми про страх. У коридорах не було вікон, єдине вік-но було на складі ліків, куди ми періодично забігали за медикаментами. Я бачила палаючий Майдан, стіни здригалися від вибухів, двічі були газові атаки (щось сльозогінне), але нам було не до емоцій: надходило дуже багато поранених.

Не було страшно, але дуже боляче, коли на ранок на задньому подвір'ї Михайлівського ми побачили накритих ковдрами загиблих...

Про Волонтерство. Волонтери – це справжній феномен України. Це ті, хто може домовитися практично про все і дістати будь-що завдяки величезній кількості друзів (часто віртуальних), які часто працюють не «завдяки чомусь», а «наперекір усьому». Це дуже різні за фінансовими можливостями люди, але їх об'єднує висока соціальна свідомість і небайдужість. Неймовірна кількість людей щоденно допомагає країні, їх не знає загал – хтось плете маскувальні сітки і «кікімори», хтось сушить борщі, шиє балаклави, шкарпетки і маскхалати, ще хтось відвідує хворих в шпиталях, підтримує сім'ї поранених і загиблих, допомагає їм коштами, а хтось просто молиться за Україну.
Пишаюся тим, що і син Павло долучився до «військового» волонтерства, він допомагав з перших кроків у проекті Patriot Defence – це гуманітарна ініціатива Світового Конгресу Українців із впровадження аптечок, тактичної медицини та медичної евакуації за стандартами НАТО.

Сьогодні функція волонтерів шпиталю – максимально підтримати поранених. Від простого матеріального (одяг, взуття, їжа, ліки на період лікування вдома тощо) до вирішення складних юридичних питань, надання психологічної допомоги та й просто охопити бійців дружнім колом. Є тільки один момент, який може викликати сльози цих мужніх чоловіків: коли їм дякують, коли вони розуміють, що все це не дарма, що їх цінують!

З повагою Лілія.»

Ось так – просто і скромно – про самопожертву як звичайну річ можуть говорити тільки ті, для кого вона, та самопожертва, є частинкою їх суті, їх буття.

Щиро дякуємо Лілії Михайлівні за можливість долучитися до висвітлення діяльності українських волонтерів, ще раз перегорнути одну із найтяжчих сторінок нашого становлення як цивілізованої нації. Заодно пишаємося, що маємо таку землячку, й бажаємо їй багато нових гарних справ на благо України.

Валерій М'ЯТОВИЧ