СУСПІЛЬСТВО

Віктор Сорочан: У Донецьку від місцевого професіонала почув: «Був би ти місцевим, мільйонером став би. А якщо приїжджий, то й убити можуть»

Упродовж сорока років – із шістдесятих до початку двотисячних тримав марку першого кіровоградського більярдиста Віктор Сорочан (на знімку). Кореспондент «З перших уст» поцікавився у ветерана, як він зійшов на цей «п’єдестал», як йому вдалося стільки часу там протриматися і що то за явище було – більярд радянського періоду.

– У мої шкільні п’ятдесяті роки на розі вулиць Компанійця (тепер – Пашутінська – Авт.) і Гагаріна знаходився Будинок будівельника, – так розпочав Сорочан. – На його першому поверсі була більярдна, і я, малий мешканець одного із розташованих неподалік будинків, полюбляв заглядати у її вікна. Тодішні правила не дозволяли дітям віком до шістнадцяти навіть заходити у зали для гри в більярд. А коли я вже досяг такого віку, то почав вчащати у більярдну в Будинку будівельника. Дядя Ваня, який порядкував там, іноді давав мені можливість «постукати» (на сленгу більярдистів – пограти у більярд. – Авт.) хвилин зо двадцять за так, точніше – за невеличкі послуги. Наприклад, доручав мені наносити води. Година гри офіційно коштувала шістдесят копійок. Та звідки у мене навіть такі гроші!? Мати ледве кінці з кінцями зводила, аби прогодувати нас, п’ятьох дітей.

За словами Віктора Сорочана, там, у більярдній на Компанійця, він, школяр, і взяв перші серйозні уроки з гри, яка стала його пристрастю на все життя. Дали йому їх двоє студентів педінституту. А згодом Віктор став завсідником престижнішої більярдної у Будинку офіцерів по вулиці Шевченка й увійшов до п’ятірки кращих гравців Кіровограда. – Це був тисяча дев’ятсот шістдесят третій рік, – уточнив ветеран. – Я ще навчався в школі.

Як розповів Віктор Олександрович, він тоді нарівні змагався з досвідченими більярдистами, старшими від нього на 15-20 років.
– Це і Віктор Расевич, і Анатолій Компанієць, – Сорочан згадав декого зі своїх тодішніх суперників поіменно. – Їх уже немає на цьому світі.

Свій стрімкий успіх у більярді пан Віктор пояснює передусім природним даром.
– Що б там не казали про важливість роботи над собою, а як тобі не дано Богом таланту до якоїсь справи, то багато в ній не досягнеш, – переконаний чоловік.

– У радянські часи досвідчені гравці не ділилися з іншими секретами своєї майстерності, – продовжив Сорочан. – Наприклад, маркер (людина, яка порядкує в більярдній. – Авт.) у Будинку офіцерів майже нікому не показував книгу зі спортивного більярду, єдиний примірник на весь Кіровоград. А якщо й давав кому, то на три хвилини, не більше.
Навіть служачи в армії Вікторові вдавалося знайти можливість, аби віддатися улюбленій грі.

– Служив я в Києві, – згадав він. – Як відпустять у звільнення, я – на Хрещатик, у більярдну. І сам «постукаю», й на інших подивлюся.

Протягом наступних кількох десятиліть, до самого виходу на пенсію, Віктор Сорочан працював лаборантом у кіровоградській школі вищої льотної підготовки – вищому льотному училищі цивільної авіації – льотній академії. У вільний від роботи час не пропускав можливості пограти у більярд. Улюбленим місцем була більярдна у Будинку офіцерів. Грали у радянські часи Сорочана у нашому місті тільки у велику піраміду.

– «Американка», «сімдесят одне очко» в СРСР не були поширені, – пояснив Віктор Сорочан. – Про снукер мало хто й чув.
За словами Сорочана, завсідниками кіровоградських більярдних радянської доби були в основному представники інтелігенції – лікарі, вчителі, і т. п. Добре пам’ятаються ветеранові кілька артистів муздрамтеатру, які вчащали у Будинок офіцерів. Іноді заходили туди й працівники могутньої служби «БХСС» («борьба с хищениями социалистической собственности») – щоб перевірити, чи не приховують там від держави кошти, отримані у вигляді плати за ігри, чи не грають там на гроші.
На запитання, як йому вдавалося протягом чотирьох десятиліть тримати марку найкращого в Кіровограді більярдиста, Віктор Олександрович відповів так:

– Серйозних суперників не було. Хоча професіонали були і в нас, чоловік із сім.

– Невже нікому-нікому ви не програли за сорок сороків? – допитуюся.

– З місцевих – нікому. А іногороднім доводилося програвати. Я, до речі, як в іншому місті опинявся, обов’язково цікавився тамтешніми більярдними. Пригадую, як я, двадцятип’ятилітній, програв у Донецьку місцевому професіоналу. Після гри взяли по сто грамів коньяку, балакаємо. І хоча я був у програші, почув: «Був би ти місцевим, мільйонером став би. А якщо приїжджий, то й убити можуть». Добре пам’ятаю також, як, відпочиваючи в молодості у Криму, програв маститому чоловікові. Потім він запросив мене в ресторан, повернув там усі виграні гроші і пояснив це так: «Синок, я насолодився грою з тобою».

У Кіровограді ж радянської доби, за словами Віктора Сорочана, якщо й грали на гроші, то невеликі – від карбованця до десяти. Дехто – на пляшку коньяку.

– А у, здається, сімдесят п’ятому році, більярдну в Будинку офіцерів закрили, – сказав Сорочан. – Не знаю, чи варто про це говорити...

– Розкажіть, – прошу у передчутті почути цікаву історію.

– Військовий лейтенант програв там дев’ять тисяч карбованців, на які можна було двоє «Жигулів» купити, – повів Сорочан далі. – І не розрахувався він. Ще й хвалився, що його дядько-генерал з ген-штабу допоможе. Потім, коли лід розтав, його знайшли у річці. Відкрили більярдну у Будинку офіцерів аж на початку дев’яностих. Настали зовсім інші для нас часи. Більярду було надано статус спорту, йому вже навчали у вишах, проводилися змагання.

За словами Сорочана, визнання на теренах колишнього СРСР більярду як спорту спричинила появу багатьох талановитих гравців, зокрема серед підростаючого покоління. У Кіровограді – також. І Віктору Сорочану близько десяти років тому довелося зійти з п’єдесталу найкращого місцевого більярдиста. Та він це сприймає як належне:

– Мені ж майже сімдесят, треба молоді дорогу давати.

Хоча відносно недавно, у 2008 році, Віктор Олександрович показав високий клас гри на змаганнях міжнародного рівня.
– У Кіровограді проходив чемпіонат Європи, – розповів ветеран. – Чому в Кіровограді? Заради мене, бо мені за станом здоров’я не можна далеко від дому від'їжджати. І я взяв «срібло».

А кілька років тому Віктор Сорочан обіграв приїжджого з Москви вірменина, якому захотілося позмагатися з гідним суперником.
– Віддаючи гроші, він сказав мені, що не шкодує про них, бо програв дуже гарному гравцеві, – згадав про той випадок Сорочан.
Звісно, Сорочанові прикро від того, що його улюблену гру стільки часу не визнавали як спорт. Хтозна, яких би висот він досяг, якби більярд у радянські часи мав теперішній статус. Та, на відміну від радянських асів більярду, Сорочан не таїть секретів майстерності від бажаючих навчитися цьому надзвичайно красивому, за його ж визначенням, спорту.

– Он маленький хлопчик, а вже – триразовий чемпіон України, – Віктор Олександрович показує на тринадцятирічного Андрія Тихого (ця розмова відбулася у кіровоградському клубі «Биток», де саме тренувалися вихованці Олександра Сінякевича).– Та мені є що йому порадити. У мене ж практика велика. Все-таки п’ятдесят три роки займаюся цим.

Під кінець нашої розмови Сорочан зізнався:
– Щовечора, перед тим як заснути, думаю про більярд: аналізую, що так зробив у зіграній удень партії, а що – не так…

Віктор КРУПСЬКИЙ