СУСПІЛЬСТВО

Микола Барабуля: Більш ніж сорок років тому я поклявся собі, що виступаючи Дідом Морозом, у рот не візьму спиртного

Уже не одне десятиліття, як тільки наближається Новий Рік, кіровоградець Микола Барабуля (на знімку) (тепер він – художній керівник БК «Авіатор», та багатьом пам’ятається за попередньою роботою – начальником відділу культури міськради) приміряє вбрання Діда Мороза. Припускаючи, що у цій діяльності Миколи Івановича не обійшлося без кумедних випадків, наш кореспондент попросив його згадати такі історії і почув дуже душевну сповідь людини, яка використовує ватяну бороду і червоний жупан, аби, вибачте за пафос, зробити цей світ кращим.

Як розповів Микола Іванович, свою «дідівську» кар’єру він почав рано, у шістнадцять років, причому з прикрого для себе випадку. Якось наприкінці шістдесятих до Миколи, студента Дніпропетровського театрального училища, звернувся місцевий старший товариш, котрий уже мав чималий досвід «дідування», з пропозицією підмінити його.

– Я спробував опиратися, – згадує Барабуля, – казав йому: «Ну який з мене Дід Мороз?». Я ж худий був, не те що нині. Але товариш таки умовив мене. Мовляв, головне у Дідові Морозові голос, а він у мене і тоді низький був. До того ж, товариш дуже спокусливо розповів про наїдки, якими я мав насолодитися у разі згоди. Так, мене чекав вечір у товаристві не простої публіки – працівників об’єднання закладів громадського харчування, а у цій сфері продовольчого дефіциту не відчувалося. Отже, я погодився. Перед тим, як вирушити розважати трудівників ресторанів і кафе, я умисно не зайшов до їдальні, де зазвичай харчувався. Планував «відірватися» уже на новорічному вечорі…

Далі, за словами Барабулі, усе було так. Прибувши у потрібний заклад, переодягшись там у Діда Мороза та вийшовши до поважної публіки, він раптом відчув, що дуже хвилюється – до такої міри сильно, що не може впоратися з собою. Тому й не відмовився, коли хтось зі словами «Може, винця?» протягнув йому чарочку. Барабуля підніс її до рота і перехилив. І відразу ж відчув, що то – не вино. Але виплюнути горілку не наважився – Дідові Морозові таке не личить.

– Це тепер у восьмому класі хлопці кидають курити, – пояснює Микола Іванович. – А я у свої шістнадцять не знав, що таке цигарка, що таке спиртне. Отже, з незвички та на голодний шлунок мені отих ста грамів горілки вистачило, щоб сп’яніти. Cів я поряд зі Снігуркою, хотів закусити, але куди там – штучні борода і вуса заважають. Поклав до рота цукерку, смокчу. А мене розбирає далі. Згодом мені ще налили шампанського, я випив грамів з п’ятдесят і «поплив». І так мені недобре! Потім я за чиєюсь порадою зняв костюм Діда Мороза, трохи поїв, та це мені не допомогло…

Словом, учасники тієї гулянки обійшлися без повноцінного Діда. А Микола наступного ранку поклявся собі: якщо ще доведеться грати цього персонажа, то в рот не візьме спиртного у цій ролі.

– І я дотримався обіцянки, – продовжує Барабуля. – Пити Дідові Морозові неприпустимо. Наприклад, якщо батько дитини випиває, вона боїться самого запаху перегару. Зрозуміло, як вона відреагує на Діда Мороза, від якого несе випивкою. Дітей треба поважати. От я певний час курив, і багато – по дві пачки на день скурював. Та перед тим, як вирушити на новорічний ранок, по кілька годин тримався без жодної затяжки.

– А якось на одному з таких ранків, що проводився у клубі імені Компанійця для вихованців якогось дитсадка, – Микола Іванович згадав конкретний випадок, – підходить до мене хлопчик і каже: «Хочу, щоб у мене завтра під подушкою з’явилися цукерки «Золотий ключик». Дідусю, зроби так!». Тоді, у вісімдесяті роки, це були одні з найдешевших і найсмачніших цукерок. Не знайшовши у залі матері хлопчика, вона не прийшла, я дав п’ятірку виховательці і сказав, щоб вона купила тому хлопчику на всі ці гроші «Золотого ключика». Мене так зворушив той випадок! Адже зазвичай діти просять у Діда Мороза іграшки, часто – дорогі.
А іншого разу Миколі Барабулі довелося соромити цілком благополучних мам і бабусь дітей, яких він розважав як Дід Мороз.
– Це було у дев’яності, якщо не пізніше, – уже й не пам’ятає точно Микола Іванович. – Я проводжу ранок у дитсадку. Дитина прочитала віршик, а ніхто з присутніх батьків не аплодує. Тоді я кажу: «Ну, все, я пішов. Бо не цікаво». Проходячи повз мам, тат, бабусь, дідусів дітей, сказав їм тихо: «У вас совість є? Діти ж стараються, а вам плеснути в долоні важко?» Бачу, наче дійшли мої слова до них. І вже на повний голос кажу малечі: «Мабуть, ваші мами, тата, дідусі і бабусі не розчули віршик, який щойно лунав!» Такі тоді оплески піднялися, ніби Алла Пугачова проспівала. А в дітей загорілися очі.

– Чи потрібен Дід Мороз дітям, які вже не вірять у нього? – продовжує розмірковувати Микола Барабуля. – Розкажу таку історію. Попросили якось мене – це було у вісімдесятих роках – зіграти Діда Мороза у школі номер вісім. Зустрівся я з малюками, далі – виступ перед одинадцятикласниками. Іду я туди в супроводі двох старшокласниць, а одна й каже іншій (ніби мене поряд немає): «От цього року справжній Дід у нас, не те що минулого». «А як було минулого?» – не втримався я. І почув, що попереднього разу у них Дідом Морозом жінка була. Виходить, що у школі не знайшлося фізрука чи трудовика, і вони вирядили Дідом Морозом… «бабу»! Отак собі роздумуючи, я зайшов до старшокласників і заявляю їм з порога: «Хто не вірить у Діда Мороза, тому треба лікуватися в селищі Новому, хто вірить – також. Дід Мороз – це символ свята, а без символу свята не буває. І якщо хто повірить у свято, то все в його житті зміниться на краще. От хто доторкнеться до мене, Діда Мороза, у того збудуться всі бажання. Й іспити складуться добре, і хлопчик повернеться до дівчинки, від якої несправедливо відвернувся, а дівчинка – до хлопчика…» Що тоді зчинилося! Ті старшокласники мене й обіймали, і щипали! Вони повірили в мене, це була для мене велика нагорода.

– Коли я працював уже у міськраді, – Микола Барабуля повернув розмову до більш пізніх часів, – родичка попросила мене побути Дідом Морозом у дитсадку, де вона працює. «Залюбки б, – відповів я, – тільки мене ж можуть будь-якої миті викликати у службових питаннях. Не можу, вибач». Тоді її чоловік: «Буду я Дідом, нічого там хитрого нема». Зустрівся я з ним після того, на Старий Новий рік. Кажу: «Ну як?» А він: «Не питай. Я краще б вагони з вугіллям розвантажував, ніж ті три ранки провів. Це так важко! Ніколи більше не погоджуся». Це не кожному дано – бути Дідом Морозом.

– Торік я також виступав Дідом, – сказав на закінчення розмови Микола Іванович. – Чи буду цьогоріч? Я волів би домовитися наперед із батьками дітей про подарунки, які вони зроблять своїм малим. І якщо дитина зажадає від мене, Діда Мороза, не машинку, яку уже підготували батьки, а, наприклад, велосипед, то я уже умовлю її, що велосипед буде наступного року, а нинішнього можлива тільки машинка. Любіть дітей, шановні батьки, це вам повернеться.

Віктор КРУПСЬКИЙ