СУСПІЛЬСТВО

Володимир Пісковий: Преса має служити громадянському суспільству, інакше змін на краще Україна ніколи не дочекається

Ідея реформування комунальних та державних друкованих засобів масової інформації обговорювалася в нашій країні (особливо гостро – в період парламентських та президентських виборів) майже два десятиріччя, й нарешті наприкінці минулого року знайшла своє втілення у відповідному законі.

Цього тільки й чекали певні політичні сили, представлені у місцевій владі. Навіть не дочекавшись офіційного початку процесу, вони кинулися прибирати до рук комунальні газети шляхом призначення на посаду редакторів лояльних до них людей. І якщо на рівні області це відбулося нібито з дотриманням вимог законодавства, то в районах цим мало переймаються, про що свідчать події, зокрема, в Новомиргородському районі. В попередньому випуску ми опублікували заяву правління обласного осередку Національної спілки журналістів України, в якій засуджується безпідставне, з порушенням правових нормативних актів обрання районною радою нового редактора, не звільнення в законний спосіб попереднього – Володимира Піскового. До слова, таке з відомим журналістом і принциповим керівником однієї з найуспішніших районних газет області трапилося вже вдруге, тож ми зустрілися з ним, аби з перших уст почути про те, як усе відбувалося.

– Володимире, то виходить, справді історія вчить тому, що вона нічому не вчить? Адже, пригадується, в майже такий же спосіб діяли депутати, здається, і в 2007-2008 роках, і керувалися вони тоді не інтересами своїх виборців, а ваших передплатників, що дуже швидко стало очевидним.

– У наших чиновників є така традиція – наступати двічі, а то й тричі на одні й ті ж граблі. У 2008-му тодішня влада дійсно ліквідувала місцеву телестудію, яка не тільки взялася видавати районний часопис, а й розрахувалася з чималими боргами попередників, розігнала нашу редакцію, заснувала нову газету і призначила свого редактора, який до цього жодного разу не пробував себе навіть у ролі громадського кореспондента. Ми, вигнанці і безробітні, через два місяці теж заснували ЗМІ, і відтоді три з половиною роки в районі функціонували дві газети – комунальна «Новомиргородщина» і приватна «Новомиргородщина з Пісковим і Вороніною». Остання, між іншим, вже тоді наочно продемонструвала, що роздержавлення – не такий страшний чорт, як його малюють. Ті роки були найкращими в нашій з Тамілою Вороніною журналістській біографії! Наприкінці 2011-го ми повернулися, як кажуть, у рідні пенати з надією, що в країні нарешті розпочнуться справжні реформи, але ви знаєте, що насправді сталося. Країні було не до роздержавлення ЗМІ, але ми до нього готувалися – і приміщення відремонтували, і з майна дещо прикупили, а головне – «Новомиргородщину» зробили популярною і тиражною як для районної преси газету, прибутковою, про що розповідалося навіть на сторінках журналу «Журналіст України».

– Враховуючи, що на посаду редактора районні депутати повернули будівельника за освітою Юрія Стоянова (не плутати з російським комічним актором, народженим в Україні), напрошується припущення, що організатори і того попереднього «перевороту», і нинішнього – одні і ті ж особи…

– Так, тоді головою комісії з ліквідації телестудії був Сергій Совенко, нині він очолює райраду. Є ще з п'яток депутатів-«ліквідаторів» п’ятого скликання, які і в сьомому діють усупереч здоровому глузду та тільки за їм одним відомими мотивами. І це не перебільшення, адже як інакше можна назвати те, що за шість днів до вступу в силу закону про реформування ЗМІ в редакцію газети заводиться людина малокомпетентна і далека від журналістики (хвалити Бога, що завели її наші «слуги народу» не в хірургію чи гінекологію). Засновники не надто переймалися здоровим глуздом, логікою, законом і майбутнім редакції. Для них це речі, мабуть, не принципові. Особливо потішив сам процес обрання. Думаю, що в Україні досі не було прецеденту, щоб редактора районного друкованого видання обирали тритуровим таємним голосуванням.

– А як визначає цю процедуру Статут редакції?

– У Статуті (п. 8.2), затвердженому рішенням ради і зареєстрованим державним реєстратором, зазначається, що «головний редактор призначається районною радою не пізніше як на другій сесії нового скликання за поданням голови ради та голови районної державної адміністрації». Я навмисне наголошую на поданні двох осіб, бо цього разу від них ні в усній, ні в письмовій формі його не було. Більше того, під час розгляду питання голова райдержадміністрації був відсутній, і позиція другого засновника, тобто райдержадміністрації, стосовно кандидатури керівника редакції депутатам доведена не була. Таким чином (свідомо чи не свідомо) порушено не тільки пункт 8.2. Статуту, а й право та обов’язок одного із співзасновників видання на подання кандидатури на посаду головного редактора.

– Виходить, що депутати перевищили свої повноваження, а дехто з посадовців проявив службову недбалість?

– Виходить, що так. Але вони й не намагалися діяти в рамках права. Не оголосили повноцінного конкурсу, натомість обмежилися дивним оголошенням, опублікованим у газеті за тиждень до сесії: «бажаючим працювати на посаді головного редактора… звертатися за адресою…». Питання не обговорювала навіть профільна депутатська комісія, вже не кажучи про те, щоб поцікавитися думкою фахівців, передплатників. Не випадковою була й пропозиція одного з депутатів «обирати редактора в таємному режимі», хоч ні законом про друковані ЗМІ, ні Статутом редакції, ні регламентом райради (саме щодо редактора) таке голосування не передбачено. Тільки за третім разом, повністю проігнорувавши думку понад двох тисяч жителів району, які заплатили саме за таку газету кругленьку суму в гривнях, всього 18-ма голосами обрали-призначили на посаду головреда заступника голови райради попереднього скликання.

– Працевлаштували чоловіка…

– Не тільки. Розпочинається реформування ЗМІ, між іншим, з ініціативи центральної влади, яке дехто з влади районної розуміє як приватизацію. Їм конче потрібно взяти під контроль газету, щоб у майбутньому маніпулювати громадською думкою в своїх інтересах. Не останнє значення має і те, що наша газета прибуткова, зараз на її рахунку є близько 290 тисяч гривень. Ну, й ще одне – у деяких «любих друзів» теж є принципи: після всеукраїнського ганебного шоу з ліквідації «40-го каналу» у 2008-му і нашого повернення до рідних стін у 2012-му, вони довгих три з половиною роки марили реваншем. Після 25 грудня серйозно повірили, що його отримали, та я б сказав словами героя фільму «Весілля в Малинівці»: «Нє спєші»!..

– А як сприйняли зміну редактора у вашому колективі, передплатники?

– Перші, колеги, сприйняли як тимчасове непорозуміння. За других – 2158 чоловік – не візьмуся «розписуватися», але чимало з них мені в ці новорічні дні телефонували і запевняли: вони відмовляться від передплати, якщо залишиться новий редактор, бо їм же відомо, на що він спроможний у журналістиці.

– Тим більше, Володимире, ти не повинен миритися з тим, що сталося.

– А я й не збираюся цього робити. Я віддав цій газеті 35 років свого життя, разом із колегами зробили її прибутковою, з комфортними умовами для журналістської праці, земляки нам повірили, тож не гоже, щоб видання всупереч ідеям Революції Гідності і політиці президента залишалося, як висловився на сесії один із депутатів, їхнім рупором. З якого такого дива? Газета не повинна прислужувати ні першій, ні другій, ні третій гілкам влади. Преса має служити громадянському суспільству, інакше змін на краще Україна ніколи не дочекається.

Валерій М‘ЯТОВИЧ
P. S. У телефонній розмові голова Новомиргородської райдержадміністрації Олександр Сенченко свою відсутність на сесії, коли розглядалося питання призначення головного редактора, пояснив невідкладними виробничими справами, водночас дав зрозуміти, що повністю покладається на депутатів, а тому він не проти їхнього вибору. Неподання ним конкретної кандидатури, як записано те в Статуті редакції, затвердженому, до слова, районною радою і райдержадміністрацією, не вважає порушенням. На його погляд, районна рада вчинила демократично, обравши керівника газети з трьох кандидатур. Не бачить нічого погано в тому й новий головний редактор Юрій Стоянов, і радить читати його статті в газеті, якщо виникають сумніви щодо його фаховості. Тобто, як не складно здогадатися, іншого результату на сесії райради годі було й очікувати…
В. М.