СУСПІЛЬСТВО
Микола Тернавський: На моєму весіллі гуляли гості з чотирьох сіл, і кожен приніс із собою курку
- Останнє оновлення: 10 лютого 2016
Микола Тернавський, директор державного обласного навчально-курсового комбінату, заслужений працівник транспорту України, належить до покоління, більшість представників якого прохолодно ставляться до Дня закоханих. Не виділяється у цьому сенсі з-поміж них і сам Микола Гаврилович, адже у свою молодість про це свято нічого не чув, а уподібнюватися у поважному віці до юнацтва – не в його правилах. І все ж Тернавський днями підніме келих за кохання. Привід буде вагомий – 50 років подружнього життя.
– Як, запитуєш, я познайомився з Галею? – так почав розповідати історію свого кохання Микола Тернавський. – На той час я, відслуживши в армії, навчався у Кіровоградському філіалі Харківського політехнічного інституту. Мешкав у старшої сестри Люби, вона вже тривалий час жила в місті. А самі ми – букварські (Букварка – село в Олександрівському районі – Авт.). Поки я парубкував, мій товариш Валера Цвєтков (я з ним і тепер дружу, ми – куми) задумав одружитися. Шафером він узяв мене. На його весіллі я й помітив серед гостей білявеньку дівчину. Я потанцював з нею, дізнався, що звуть її Галею, що вона два місяці тому закінчила інтернат і працює на «Червоній зірці» водієм кара. Після Валериного весілля минув тиждень. Сидів я допізна над кресленнями, аж набридло. А сестра саме на третю зміну на «Червону зірку» збиралася. Я й кажу їй: «Сходжу, мабуть, до дівчини». У мене тоді була подруга. І раптом згадав про Галю, з якою познайомився на Валериному весіллі. «Там у вас на заводі, – сказав я Любі, – на карі працює дівчина білява. Скажи їй, що чекатиму її завтра о шостій вечора біля поштамту – сходимо разом до Валерки і його жінки». Давши таке завдання сестрі, я вже передумав іти до подруги. А увечері наступного дня вирушив до поштамту. Пригадую, як Галя, непомітно підійшовши ззаду, сказала: «Коля!..». Пригадую, як зиркнувши на неї, відмітив про себе: ні взутися в дівчини нема в що, ні вдягтися. Тоді всі бідно жили. А вона ж – інтернатська. Галині батьки, як я потім довідався, розлучилися і роз’їхалися по різних містах, розділивши дітей між собою. Галя дісталася батькові, він і влаштував її в інтернат. Та про це я дізнався згодом. Як і про те, що перед тим, як піти до поштамту на зустріч зі мною, Галя трохи повагалася: а чи варто? Виявляється, на той вечір їй призначив побачення ще один залицяльник. Та Галя надала перевагу мені. Бо вирішила, що я – серйозніший…
Як розповів Тернавський далі, після тих спільних з Галиною гостин у молодожонів він провів її додому. Тобто до будиночку на Садовій, де дівчина квартирувала. Потім були побачення допізна. Після трьох тижнів таких залицянь Микола заявив дівчині, що треба удвох показатися його батькам. І, не зважаючи на зиму, вирушили закохані у Букварку, до якої від Кіровограда – майже сорок кілометрів.
– Дорогою співали, – згадав Микола Гаврилович. – Ні часу, ні кілометрів не рахували. Добралися у Букварку увечері. Мої вже готувалися спати, сиділи на лежанці. Завів я Галю в хату і кажу: «Це буде моя жінка». Батько наче аж злякався... Мати і Галя наробили пельменів. Повечеряли ми, переночували. А вранці я і Галя – на Кіровоград. Звичайно ж, пішки. Невдовзі після того мати дізналася від моєї сестри про мої походеньки з Галею нічними вулицями і вирішила, що це небезпечно. Мовляв, нехай уже женяться. Саме наближалося 14 лютого – початок пос-ту. Про одруження у піст тоді й мови не могло йти, тож ми вирішили не зволікати. Весілля гуляли в Букварці. Прийшли родичі і друзі й з Тарасівки, Лисого Хутора, Роздолля. Кожен із гостей приніс із собою курку. Галя і моя мати тих курей і патрали, і смажили. На весіллі була гармошка. Крім того, мій міський племінник дав комбайн – радіолу та магнітофон в одному апараті. Товариші, які влаштовували танці в парку Леніна, позичили підсилювач та динамік-«дзвін». У що, питаєш, я і Галя були вбрані? Уже й не пригадаю, що за костюм на мені був. Зате добре пам’ятаю, що Галі спеціально на весілля пошили два плаття шерстяних. Біле – на перший день. Синє – на другий. Зі своєї стипендії гроші я на них заощадив. А стипендії було тридцять чотири карбованці.
Своє сімейне життя Тернавські почали в домі Миколиної сестри. А коли в листопаді 1966 року народилася перша донечка, Микола відправив дружину з дитиною до своїх батьків у Букварку. Сам перевівся на заочне навчання, влаш-тувався на роботу слюсарем. Регулярно ходив у Букварку. Якось у хурделицю ледь не минув місце, де треба повертати на рідне село.
– Ох і лаяла мене мати за те, що вирушив у негоду, – згадав Микола Гаврилович. – А як зайду на наше подвір’я, то в хату не поспішаю. Постою кілька хвилин біля вікна, подивлюся на батьків, на Галю, на Свєту маленьку…
Згодом Микола забрав у Кіровоград дружину з дитиною, а потім – і батьків. Жили усі гуртом у флігелі, який Микола саме купив на Новомиколаївці (довелося влізти в борги, а щоб розрахуватися, батьки продали хату в Букварці).
– Жили ми в тісняві, але мирно й дружно, – запевнив Микола Гаврилович. – Тим часом я і батько заходилися зводити новий будинок. Уяви собі: я навчаюся, працюю і будуюся. У 1971 році будинок був готовий. Практично все зробили я і батько. Правда, й букварські земляки добре допомогли. Приїхали чоловік із сімдесят і за кілька годин вигнали стіни із саману заввишки аж три двадцять. Це була остання толока в Кіровограді. Того ж 1971 року у нас народилася Таня. А я влаштувався в навчально-курсовий комбінат, який тепер очолюю. Потім народився Микола, йому зараз тридцять шість. Галя тривалий час працювала на АРЗ, паяла схеми. Алергія на хімікати змусила її змінити місце роботи. Влаштувавшись на «Гідросилі», Галя опанувала там верстати. Вона в мене кмітлива! Зараз Галя – на пенсії. Та роботи в неї вистачає. Їй же щодня треба приготувати вечерю на тринадцять чоловік. На кого саме? На всю нашу родину. Так, ми вечеряємо з дітьми і їхніми сім’ями разом. Так, щовечора. І нехай хто спробує не прийти! Знав би ти, який Галя смачний борщ готує! А коли ми тільки побралися були, то супу не вміла зварити. В інтернаті ж цьому не навчали. Від свекрухи перейняла!
А ще, як розповів Тернавський, його дружина впродовж кількох десятиліть обробляє з ним величезний город у Букварці, який успадкував від діда й баби.
– Раніше усі шістдесят соток засаджували! – похвалився Тернавський. – Останніми роками – менше, бо немає такого здоров’я, як колись.
На запитання, чи свариться він іноді з дружиною, Микола Гаврилович відповів:
– У моєї Галі – золотий характер. Вона зі свекрухою прожила поруч 27 років, і жодного серйозного конфлікту між ними не сталося. Я і Галя сваримося зрідка, але через такі дрібниці, що про них не варто й говорити. Буває, п’ятнадцять хвилин не балакаємо один з одним. Більше не витримуємо.
Андрій ТІНІЧЕНКО
