СУСПІЛЬСТВО

Тут мешкають «автор» Книги Рекордів Гіннесса та інші хороші люди

Веселокутський психоневрологічний інтернат, що в Новоукраїнському районі, став для майже ста сорока чоловік рідною домівкою завдяки старанням дружного колективу працівників на чолі з Едуардом Бабенком. За неповних два роки тут зроблено дуже багато, щоб підопічні жили в нормальних умовах, відчували справжню турботу про них.

Переконатися в цьому змогла, завітавши сюди разом із директором районного центру соціальних служб Наталією Чорній. Приємне враження залишило знайомство із закладом і його мешканцями.

Частина нинішніх підопічних потрапила до Веселого Кута зі сходу країни, де фактично триває війна, – одних привезли з Попаснянського психоневрологічного інтернату, інших доправили рідні з Маріуполя та Краматорська. На їхнє утримання обласна рада виділила додаткові кошти. Було оснащено кухню необхідною технікою, придбано УВЧ для кабінету фізпроцедур тощо. У день наших відвідин сюди доставили металопластикові вікна. Директор інтернату пояснив: це останнє, що залишилося їм зробити, аби в приміщеннях було тепло й комфортно, і подякував добровільним помічникам, які не залишають їх без підтримки. Це керівники сільгосппідприємств Володимир Арсірій, Станіслав Рибак, Володимир Заголюк та Володимир Ігнатенко.

Підопічні інтернату – дуже специфічні люди, з різними психологічними розладами, й обслуговуючому персоналу доводиться докладати багато зусиль, щоб тут панувала атмосфера спокою й доброзичливості. Сприяє цьому й підтримання захоплень мешканців закладу. Вони займаються оригамі, в’язанням, музикою, рукоділлям, читанням книг, грають у теніс. До їх послуг і кімната-капличка з духовною літературою. Звичайно ж, не обходиться й без атрибутів сучасності – телефонів чи комп’ютерів, які підопічні купують на ту частину пенсії (25 відсотків), що отримують на руки. А ще, згідно з угодою, яку підписують при поселенні в інтернаті, допомагають по господарству, і роблять це часто залюбки, аби бути корисними для загальної справи. Про це нам так і сказав сорокарічний чоловік на ймення Василь:

– Ми це робимо для себе.
У минулому він працював на будівництві, але цим його біографія не вичерпується. «По секрету» він зізнається, що є майстром спорту з тенісу і автором книги Рекордів Гіннесса, яку писав п‘ятнадцять років.

Таких «казкарів» тут чимало, деякі з них пишуть листи навіть у Кабінет Міністрів, не говорячи про інші державні установи, і що цікаво, кажуть працівники інтернату, ті листи розглядаються в першу чергу.

У кожного з них своя історія, як вони потрапили до психоневрологічного інтернату. Нічого втішного чи захоплюючого. Колишній шахтар Єгор на виробництві отримав травму, після чого змушений був вийти на пільгову пенсію. А потім рідні сказали, що чоловік став агресивним і він, інвалід ІІ групи з діагнозом «трудове каліцтво», оселився в Маріупольській лікарні, де провів два роки. Тепер його життя проходить у Веселокутському інтернаті. Без жодних претензій до рідні, чоловік не звинувачує нікого, його задовольняє все.

– Нас одягають, годують. Тут тепло і ситно, а нам більше нічого й не треба, – каже він.
Єгор – не виняток, ким відмовилися опікуватися рідні. Декого з них навмисне «посватали в дурники», тобто зробили психічно хворими, аби перекласти турботу про них на державу. Доклали до цього руки й чиновники, для яких важливе заповнення спецзакладів, інакше їх закриють, а вони самі залишаться без роботи. І що сумно, свою безвихідь розуміють чимало з нинішніх мешканців інтернату й не заперечують, що вони мають психічні розлади.

– Я пам’ятаю себе з десяти років, – розповідає вісімнадцятирічний Артур. – Матір свою не бачив ніколи, лише знаю, що звати її Оксаною Гвардіон і вона від мене відмовилась. Тож я сирота. Був в Олександрійському дитячому будинку, потім навчався у Новомиргородській спецшколі, потім у Рівному. А після Кіровоградського училища №8, де навчався на маляра-штукатура, мене направили до лікарні у селище Нове, звідки я й потрапив сюди.
Найяскравішими митями свого життя він називає перебування на морі.

– Я там був аж двічі, коли ще навчався в Новомиргороді.

– Ти хочеш побачити маму? – запитуємо.

– Маму? Так. Але найбільше хочу потрапити до Димитровського психоневрологічного інтернату – там мої друзі, з якими я навчався у Новомиргороді, – каже юнак.

Очевидно, здійснити мрію Артура не так уже й складно, і він зможе зустрітися зі своїми друзями, якщо цьому посприяють ті, від кого залежить вирішення подібних питань.

Гарні враження справило на нас і відвідання кухні, де під наглядом медсестри з дієтичного харчування Наталії Ворони готуються обіди з урахуванням потреб кожного підопічного інтернату. М'ясо, риба, печиво, цукерки, овочі фрукти, сир, інші молочні продукти – ось неповний перелік того, що входить до щоденного меню.

Про що все це свідчить? Про те, що можна навіть у такому закладі підтримувати порядок на належному рівні, створювати комфортне життя для людей, які, в більшості випадків, не зі своєї волі змушені бути під постійною опікою держави.

Олена КОМІСАРЕНКО
Фото автора