СУСПІЛЬСТВО

Славному українцеві – 90

Вшанувати ветерана Української повстанської армії… Ні, це не помилка – Повстанської, не Червоної чи Радянської, що для нас звичніше. Народженого не в Галичині чи на Волині, а в південних степах, у межиріччі Ятрані й Південного Бугу. І сотня Сталевого, до якої входив юний повстанець, чинила збройний опір німецьким поневолювачам та совєтським енкаведистам не в Карпатах чи на Буковині, а на терені Гайворона-Умані-Гайсина-Голованівська.

Вшанувати ветерана… Підкажіть його ім’я, земляки-степовики? Сьогодні він один такий у нашім краї – останній, як кажуть, із могікан. 2 березня йому сповнилось 90 років.

Це – Володимир Караташ.
Йому було 17 років, коли він став членом Організації українських націоналістів. Ішов 1943-ій рік. Мине не більше кількох місяців, як на береги Дніпра від Волги та Дону повернуться сталінські визволителі, і всіх ровесників Караташа, тисячі тисяч українських юнаків мобілізують необмундированими до червоного війська, запишуть рядовими, не видавши навіть гвинтівки чи карабіна – і більшість їх покладе свої буйні голови якщо не за городами своїх сіл та передмість, то не вибираючись із України. Перегляньте сьогодні меморіальні плити загиблих у роки Другої світової війни у скверах пам’яті по всій Правобережній Україні – на них рябіє в очах від цифри 1944, року смерті.

Володимир Караташ пішов в Українську повстанську армію.
«Мій батько і я були засуд-жені гестапівцями до розстрілу. Батька німці розстріляли в Голованівську на польському цвинтарі, мене ж їм не вдалося упіймати, і я залишився живий. Та пізніше був арештований московською владою, контррозвідкою СМЕРШу і заочно засуджений ОСО на 8 років позбавлення волі, тюрем і концтаборів «за актівноє участіє в націоналістічєском двіженії на Украіне» – це перший абзац автобіографії, якою відкривається публіцистично-мемуарна книга Володимира Караташа «На барикадах Кенгіра» (2008). В іншій би країні за сюжетом цієї драматичної історії, яка сталася в казахстанському посьолку Кенгір у травні-червні 1954 року, давно створили б апофеозний кіносеріал про повстання 12 тисяч політв’язнів, сотні і сотні яких загинули під гусеницями танків. Володимир Караташ був там серед найактивніших. Там, на барикадах, зустрів свою долю – галичанку Анну Людкевич, із якою прожив тривале, сповнене тривог і надій, щасливе життя.

Двічі, німцями й москалями, засудженого до смерті, доля водила його в заґратованих вагонах просторами останньої в світі імперії аж до Якутська, аж до Колими. А в душі його серед снігів і «тайожних» вітрів квітла, пахла і жила Україна, кликала до себе. Він повернувся до неї, у свій рідний Роздол, у містечко Побузьке нескореним, незломленим, сповненим жаги жити й працювати для народу. Закінчив стаціонарно Одеський університет, 25 літ викладав англійську мову в середній школі Голованівського району, в пору горбачовської «пєрєстройки» був рухівським активістом, який піднімав рідний народ на мирну боротьбу за державну незалежність. Він, 90-річний, і сьогодні в строю: кавалер ордена «За мужність» ІІІ ступеня, автор трьох книг споминів, лауреат літературної премії імені Євгена Маланюка.

Гордосте й гідносте наша степова, дорогий Володимире Михайловичу, з роси і з води Вам! Живемо до столітнього ювілею!
З великою повагою Василь Бондар, Сергій Запорожан, Григорій Клочек, Володимир Кобзар, Броніслав Куманський, Ірина Малик, Валерій М’ятович, Світлана Орел, Володимир Панченко, Сергій Піддубний, Віктор Полтавець, Олександр Ратушняк, Лариса Романюк, Анатолій Рябоконь, Семен Сорока, Федір Шепель.