СУСПІЛЬСТВО
Руслан Стадніченко: Якщо не відкласти перейменування Кіровограда, породимо проблему на кілька років, а може, й на кілька поколінь
- Останнє оновлення: 22 березня 2016
Минулий тиждень пройшов у Кіровограді під знаком боротьби із «сепаратистами», котрі в свій спосіб повернули місту його першоназву Єлисаветград, вивісивши відповідний банер. Їхні опоненти підняли на ноги правоохоронні органи, ті в свою чергу кинулися тиснути на міського голову Андрія Райковича, аби «через загрозу терористичного акту» скасував громадські слухання, на яких мали ще раз обговорити можливий варіант назви. Та за кілька днів Верховна Рада перейменує Кіровоград, бо того вимагає закон про декомунізацію.
– Отже, фактично безплідна епопея з обранням нової назви для нашого міста добігає кінця, – звертаюся до соціолога, кандидата політичних наук Руслана Стадніченка, – які враження від неї залишилися у вас?
– Мені дивно, що декомунізацією займаються вчорашні комсомольці і комуністи. Це суттєво, адже в їхніх головах склалася певна конструкція: шляхом насаджування своєї і неврахування громадської думки можна змінювати будь-які назви, в будь-який термін і в будь-якій, я б навіть сказав, формі. Тому це перша проблема, через яку фактично виник конфлікт між центральним органом влади, в даному випадку Верховною Радою, і кіровоградською громадою, котра в більшості своїй просто не хоче перейменування. Насамперед через те, що перейменування може потягти за собою деякі фінансові витрати і так зубожілого народу. Є, звичайно, інший момент, пов'язаний з тим, що закон про декомунізацію прописав дуже чіткі як процедурні, так і понятійні рамки, як можна змінювати назву. І коли постало питання про повернення назви Єлисаветград, виявилося, що вона не суперечить закону. Однак Інститут національної пам’яті оголосив свій «вирок»: цього робити не можна. Виникла ситуація, що надзвичайно дратує наших європейських колег, – коли ми прописуємо одну процедуру під прапором «революційної доцільності» чи під прапором реальних справ в Україні – економічної кризи та військових дій на сході. Вони не розуміють, як можна підміняти процедуру різноманітними формами додаткових обґрунтувань, що виходять за рамки закону. Очевидно, це треба було включати в закон, на підставі чого, припустимо, ви не дозволите перейменувати на Єлисаветград. І тоді просто питання знялося б. А так виходить, що значна кількість громади підтримує цю назву, але рішення нав’язують згори. Відтак маємо надзвичайно гостру ситуацію, бо люди вже визначилися, однак їх не чують.
– Можливо, коли одночасно з місцевими виборами проводилося опитування, влада повинна була значно серйозніше поставитися до нього, щоб ні в кого не було претензій?
– Та претензії будуть завжди. Радикальні групи ніколи не визнають соціології. Вони не знають навіть що це таке. Тому як тут можна говорити, що вони змінять свою позицію? Вони її не змінять.
– Як відомо, назви Єлисавеград та Інгульськ відпадають, Верховна Рада їх не розглядатиме. Отже, мова йде про третій варіант?
– Третій варіант – це не дуже добре. Це закінчиться погано, тому що при зміні політичної ситуації прихильники інших назв намагатимуться повертатися до перейменування. Не можна не враховувати думку громади, як і перекладати витрати, пов’язані з перейменуванням, на плечі простих людей.
– Тобто ви не виключаєте, що через якийсь час знову постане питання про перейменування нашого міста?
– Однозначно воно постане, коли в країні зміниться розстановка політичних сил. І це може бути безкінечний процес. Ті політики, якщо їм не вдасться вирішувати першочергові завдання, вони будуть повертатися до маніпуляційних питань. Завжди подібні процеси, як декомунізація, перейменування, є для них в короткотерміновому проміжку вигідними, оскільки відволікають народ від інших проблем – заробітної плати, забезпечення справедливості, боротьби з корупцією.
– Кіровоград тричі перейменовувався комуністами виходячи з політичної ситуації. Ми йдемо тим же шляхом?
– Звичайно, цю сумнозвісну традицію треба зупинити. Яким способом? Тільки демократичним, тобто через більшість, використовуючи громадські слухання, обмін думками в ЗМІ тощо. Тут не повинно бути якихось політичних замовлень, бо, як показує практика, ні до чого хорошого вони не приводять.
– Яким вам бачиться вихід? Що робити?
– Найкраще – відкласти виконання закону. Якщо цього не зробимо, породимо проблему на кілька років, а може, й на кілька поколінь.
Валерій М‘ЯТОВИЧ
