СУСПІЛЬСТВО

Дід Ланецький згадує…

Скільки б дід Ланецький не вдивлявся, стоячи обіпершись на ворота, його очі вже не побачать ні дорогого його серцю краєвиду села, ні рідних та онуків. Уже майже десять років, як зовсім втратив зір, тож тепер перед очима у нього пропливають лише спогади. Тільки й може старий Фадейович, що взяти вас за руку і напівшепотом повести в далеку мандрівку в своє минуле…

– Я народився давно, у 1918 році, тут же в Григорівці, – розповідає чоловік. – Добре пам’ятаю, що всі поневіряння нашої родини почалися, коли оголосили колективізацію. Усе нажите батьками протягом багатьох років непосильної праці треба було здавати в спільне користування. У кожну хату з сільради приносили папірець, на якому значилося, скільки маєш здати збіжжя, яєць, інших продуктів. І нікого не цікавило, тримаєш ти тих курей чи ні, вродила в тебе пшениця чи ні, чи взагалі ти її сіяв. Кожна вкрита залізом хата була як своєрідний орієнтир – там, за тодішніми мірками, мали жити одні куркулі.

У родині Ланецьких було четверо дітей, однак ніхто не звертав на цю обставину уваги. Батька примусово відправили на будівництво Дніпрогесу, а мати тяжко захворіла, і її забрали до лікарні, діти ж лишилися самі.

Леонід Фадейович пам’я-тає, як усіх людей – і дорослих, і малих, і немічних, і старих – зганяли в одну велику хату. Жінки голосили, діти з переляку теж несамовито кричали, а старий дід тоді промовив: «Це, мабуть, і є те гоніння народу, коли люди на ходу будуть помирати, про яке йдеться в Євангелії». Та дід помилився. Усе лише починалося. Поки люди були закриті в приміщенні, по хатах ходили комсомольці і виносили звідти все, що вважали за необхідне – їм уже ніхто на заваді не стояв.

Чоловік пригадує, як він із меншими братиками і сестрами сховались під піч, бо ж хату вже повністю розкрили, і їм на голови йшов дощ. Але й звідти, розламавши піч та розбивши горщик вареної кукурудзи, бригадир Балагура їх витурив у курник. Там, на соломі, вони й жили. Харчувалися тим, що могли знайти і що давали добрі люди. Деякий час у будинку Ланецьких квартирували два робітники з млина. Чоловіки пам’ятали гарне ставлення до себе, тож, у свою чергу, намагалися допомогти дітям. Леонід прокрадався до млина, і вони насипали йому в холошу штанів або в пазуху трохи борошна, яке діти потім розводили водою і пили. Та одного разу Леонід таки попався з тим борошном, й дорогу до млина довелося забути.

Так би й померли вони голодною смертю, якби не колишній директор сільської школи Михайло Фомич Соломаха. Навідавшись до дітей у курник, він дав Леоніду листа і сказав переписати своєю рукою. Лист був адресований «дедушке Калинину». У ньому детально розповідалося про їхні дитячі поневіряння, про те, що нині вони живуть у курнику, що батька нема, мати захворіла, до школи їх не беруть, бо вони куркульські діти, одяг і харчі в них відібрали. Вже за тиждень і діти, і їх сільське керівництво, в тому числі і начальник штабу по заготівлях, отримали лист. Відповідь Калініна була категорична – повернути все назад, і не допускати подібного в подальшому. А через кілька днів прийшов і другий лист, у якому ще в більш суворій формі йшлося про те, що дітей необхідно терміново одягнути, взути, нагодувати, забезпечити умовами проживання і відправити до школи. Траплялися й такі ось несподіванки в ті нелюдські часи.

Сам голова сільради допоміг малим перебратись у нову хату. Правда, вона була не така вже й нова, значно гірша за власну, але діти й тому були раді. Голі й босі прийшли вони до чужої оселі. Голова дав 80 карбованців на одяг, що його можна було купити біля сільради, куди звозили усе, що відбирали в людей.

Жити стало трохи краще, коли пішли до школи. Там щодня давали гарячі сніданки, а потім і весна прийшла. Тоді і діти, і дорослі, як гусінь, об’їдали молоді гілочки, скубли травичку, розгрібали мишачі нірки – так і вижили в голодні роки. Не вижив тільки батько, захворівши на будівництві. Відпустили його ледь живого додому, де він і помер за два тижні.

П’ятий клас Льоня закінчив у 1933 році і пішов працювати, щоб допомагати матері ставити на ноги менших дітей. В армію його призвали у 1940 році, звідти пішов на фронт. Не ховався за спини інших. За мужність, проявлену в боях, неодноразово представлявся до високих нагород, та щоразу клеймо «син розкуркуленого» не давало дорогу справедливій нагороді. Тільки після чергового успішного бою командир полку вручив наводчику Ланецькому медаль «За отвагу». А орденом Червоної Зірки його нагородили за вмілі дії на берегах Дунаю. Тоді молодому солдатові довелося виконувати обов’язки командира розрахунку.

– Я пригадав усе, чому мене навчали ще до війни – як укриття для гармати зробити, як бій вести, як правильно ціль обирати, – продовжує ветеран. – По закінченні стало зрозуміло: навчання не минули марно. Із завданням упорався на відмінно, тож мене й представили до нагороди, яку на той час давали лише офіцерам. Але командир сказав так: «Він виконав завдання офіцерської складності, він проявив мужність і героїзм, незважаючи на те, чий він син, тож і нагорода повинна бути відповідною».

Леонід Фадейович був неодноразово поранений, але повернувся додому живим і сповненим бажання працювати на рідній землі. На фронтовій гімнастерці солдата сяяли ордени і медалі, які він завоював у запеклих, часом нерівних боях.

По поверненні з фронту працював конюхом у місцевому колгоспі «Родіна». Навчався у вечірній школі, став комбайнером. За свої трудові досягнення Леонід Фадейович неодноразово нагороджувався грамотами та подяками, був удостоєний ордена «Знак Пошани». Але отой біль, що поселився в його дитячому серці ще в далеких 30-х роках, не забувається й досі, як і запитання: навіщо, заради чого треба було так знущатися над людьми, забирати в них все до нитки, морити голодом?..

Слухати Фадейовича неймовірно цікаво. В твоїй уяві чітко постає минуле людини, яка просто жила й трудилася, не вагаючись брала до рук зброю, коли нападав ворог. Мимоволі замислюєшся: а скільки таких Фадейовичів ще є по всіх селах і містах нашої країни, вартих, щоб їх хоча б вислухали.

Олена КОМІСАРЕНКО,
м. Новоукраїнка