СУСПІЛЬСТВО

Справжні генерали на пенсію не йдуть

Багатьом кіровоградцям відоме прізвище Зуєв. «Доклав до цього рук» один із його носіїв – Володимир Савелійович, справжній армійський генерал, неординарна, чуйна й водночас вимоглива людина. Коли в святкові дні бачиш його при повному, як мовиться, параді – у генеральській формі, з численними нагородами, що видзвонюють від найменшого поруху, не віриться, що цей енергійний, бадьорий, офіційно-суворий, толерантний генерал вже давно звільнився зі служби. Ще більше не віриться, що Володимиру Савелійовичу завтра виповниться вже сімдесят три.

Він приємно дивує навіть тих, хто його добре знає. Коли більшість ровесників набридають знайомим своїми скаргами на нездоров‘я, на неувагу до їхніх персон, на різні побутові негаразди, від Володимира Савелійовича цього ніколи не почуєш. Він воліє підтримувати і в собі і в інших дух оптимізму і заряджає ним усіх, хто його оточує. Цікавиться спортом, охоче підтримує приємні розмови, може розрядити обстановку дотепним анекдотом тощо.

Його військове звання давно стало майже синонімом його прізвища. Коли хтось вимовляє слово «генерал», усі знають, про кого йдеться. А Володимир Савелійович своїм сьогоднішнім життям ще й підтверджує, що відставних генералів не буває. Він міг би, звичайно, насолоджуватися справді заслуженим відпочинком після тридцятидворічної служби, але відпочинок – не для його діяльної натури. Не випадково, знявши військову форму, відразу включився в цивільне життя.

Багато пам’ятає його ще керівником автопідприємства обласної ради, з приємністю згадують запроваджену там майже військову дисципліну, коли кожен працівник, кожен водій мусив чітко виконувати свої обов’язки. Заведені там при Володимиру Савелійовичу порядки ще й нині частково зберігаються й служать справі. А потім він очолив Ленінське районне управління соціального захисту. Фактично його призначили туди для прориву, добре знаючи, що генерал не підведе. Ось що каже про ту сторінку його трудової біографії нинішній начальник управління, до слова, теж колишній військовий, спецназівець полковник запасу Володимир Римар:
– Володимир Савелійович очолив управління в нелегкі часи його реорганізації, але зі своїми обов’язками впорався на відмінно. Прислужилися йому армійський досвід, вимогливість до інших і до себе. Він особливо уважним був до звернень жителів району, вимагав від підлеглих реагувати на них не формально, як інколи траплялося, а з усією серйозністю, і це позитивно позначилося на авторитеті управління, на довірі людей.

Нині Володимир Савелійович очолює міську раду ветеранів, і ця посада є не менш клопітною, ніж попередня. Чимало людей похилого віку звертаються до організації зі своїми бідами й проблемами саме тому, що вірять генералу, чули про його чуйність, людяність, небайдужість. Телефонують, заходять, щоб попросити допомоги, а нерідко й щоб подякувати за вирішення питання чи добру пораду.

Його військова служба проходила по всьому «неозорому» Радянському Союзу. Були Ангарськ, Норильськ і навіть острови в Північному льодовитому океані. Всюди його підтримкою й опорою була дружина Тамара, педагог за освітою. Разом виростили двох дітей – дочку Таню і сина Владислава, які обрали так знайомі їм з дитинства професії – відповідно педагога і військового. Владислав закінчив військову академію, нині очолює Кіровоградський міський військкомат, має звання полковника.

Але було б несправедливо не згадати тут й ще одного військового Зуєва – Олександра, молодшого брата Володимира Савелійовича, полковника у відставці. До речі, він першим із цієї родини з‘явився в Кіровограді багато років тому. Військовий гарнізон знав його як зразкового спецназівця, а пізніше як начальника одного з відділів обласного військкомату. Закінчивши військову службу, теж не відпочивав. Очоливши обласний фонду інвалідів, допомагав людям, котрі втратили здоров‘я через поранення, каліцтва на виробництві, через хвороби, при цьому, як і старший брат, відзначався чесністю й толерантністю.
Якщо згадати, що і внук Володимира Савелійовича став військовим, мимоволі починаєш думати про військову династію Зуєвих. Звідки в них цей потяг до військової служби?

– А в нас козацьке коріння! – посміхається Володимир Савелійович. – Не вірите? Тоді слухайте.

Їхнє село поблизу Омська було козацьким поселенням. Як і належить козакам, місцевий люд любив волю, а відтак часто переїздили з місця на місце, тож і Зуєвим довелося пожити і в Казахстані, і в Киргизії, і в Криму. Про те, що їхні пращури-січовики боронили наші краї від турків і татар, Володимир Савелійович ще дитиною почув від свого діда. Той багато знав і про звичаї та побут запорізьких козаків, і про їхні військові перемоги. Можливо, в цьому й криється причина того, чому Зуєви опинилися на Кіровоградщині. Український Степ, каже генерал, завжди був для них найріднішим, тут вони почуваються вдома.

Складається враження, що за яку б справу не брався Володимир Савелійович, він ніби для неї народжений. І це найкраще підтвердження тому, що означає по-справжньому бути відповідальним. Тому й тягнуться до нього люди. А ще він – цікавий співрозмовник, хороший товариш, люблячий дідусь – не забуває при нагоді похвалитися досягненнями своїх внуків Саші і Васі. Одне слово, справжній генерал!

Микола ЦИБУЛЬСЬКИЙ