СУСПІЛЬСТВО

До питання про пам’ятник жертвам Голодомору

Влада знову повертається до рішення про спорудження пам’ятника жертвам Голодомору 1932-1933 років у Кіровограді, про що повідомив міський голова Андрій Райкович.

Уже з’явилися перші публікації з цього приводу, зокрема стаття Ольги Степанової у газеті «Украина-Центр», в якій вона оприлюднила свою концепцію монумента. Авторка не претендує на істину в останній інстанції, зараховує себе до «просто глядачів», ділиться з нами своїми міркуваннями про вигляд майбутнього монумента та нагадує про деякі проблеми, пов’язані із його встановленням. «Скульпторам і архітекторам, звичайно, видніше, яким має бути пам’ятник, – пише вона. – Тільки, будь-ласка, не потрібно швидко і бюджетно. Давайте спробуємо зробити з душею і на віки – для наших дітей, внуків і правнуків, щоб і вони через п’ятдесят-сімдесят-сто років, глянувши на цей пам’ятник, захотіли заглибитися в тему».

Концепція Ольги Степанової – зрозуміла, гуманна, суголосна з нашими настроями. Як емоційно-почуттєва, вона передбачає в центрі смислового образу людську постать. Однак, у мене – інше бачення. Поважаючи точку зору авторки «Украины-Центр», не полемізуючи з нею, хочу запропонувати читачеві і, сподіваюся, міській владі й свій варіант та аргументи на його користь.

Cтепанова вважає, що «душу хвилюють не величезні стели, не абстракції зі скла і металу, а цілком конкретні образи», і наводить відомі приклади, зокрема «приземлені» фігури пам’ятника жертвам ірландського голоду і сповнену внутрішньої експресії бронзову постать виснаженої голодом дівчинки з кількома колосками в руках. Але, як на мою думку, не враховує масштабів події, про яку йдеться. І того, що постать тієї дівчинки набула узагальнюючого характеру не сама по собі, а тому, що є одним із акцентів у цілісному комплексі Національного музею «Меморіал пам’яті жертв голодоморів в Україні». (Аналогії – скульптурна група Фріца Кремера для меморіалу в Бухенвальді, «Блокада» Михайла Анікушина в ансамблі меморіалу «Захисникам Ленінграда» та ін.).
На меморіал ми не претендуємо, однак це не означає, що наш пам’ятник жертвам Голодомору має бути, умовно кажучи, особистісним. Нам треба мати монумент, біля якого б люди не тільки співчували безневинно загиблим, а й усвідомлювали величину найстрашнішої гуманітарної катастрофи України й одного із двох найбільших злочинів проти людства у ХХ столітті – штучно створеного сталінським режимом Голодомору. Цю роль може виконувати монумент-символ, виконаний в іншій стилістиці, в іншій образній площині.

Такий запропонував кіровоградський скульптор Григорій Савченко. Сам автор каже:

– Якщо говорити про зміст інформації, яку він має доносити, то це той ступінь правди, що маємо передати сучасникам і наступним поколінням. У даному випадку – сутність Голодомору як геноциду українського народу. Відтак він повинен найперше пробуджувати бажання робити висновки із трагічного минулого та застерігати від повторення чогось подібного.

Зрозуміло, що монумент повинен викликати й співчуття. Але, і тут я цілком погоджуюсь зі скульптором, найперше має нести ідеологічне навантаження. Бо як би нам не хотілося, щоб Голодомор для наших нащадків залишався як «история, конкретная, живая, леденящая душу», пам’ятник з роками все більше сприйматиметься не почуттями, а розумом, як сьогодні усвідомлюються Роденівські «Громадяни Кале» чи ті ж дублінські жертви голоду (голодомору в Ірландії не було, там було стихійне лихо). Тому смислове навантаження повинен нести саме узагальнений символічний образ. Його й пропонує Савченко.

Я не виступаю «адвокатом» скульптора, я захищаю саму концепцію.

Відверто зізнаюсь, його перший варіант пам’ятника жертвам Голодомору, виставлений кілька років тому для огляду на розі Великої Перспективної і Преображенської, мені не сподобався: руки, що тягнуться... з-під землі, викликали нездорові асоціації. Нині ж автор, не відмовившись від художнього задуму, згармонізував композицію і чіткіше відмежував її пластичну частину від грунтової основи. Крім того підготував два варіанти: один жертвам Голодомору, другий жертвам репресій – з огляду на те, що лунають пропозиції спорудити два пам’ятники. Хоча це нереально, логічно звести один монумент: у пам’ять про жертви голодоморів (їх у сталінські часи було три – на початку двадцятих років минулого століття, так само на початку тридцятих і у 1946-47 роках) та репресій тоталітарного режиму – репресували не тільки за Сталіна. Таким чином, найперше слід чітко сказати, кому має бути поставлено пам’ятник. Далі – передбачити загальний огляд і громадське обговорення проекту (проектів). І, зрозуміло, визначити шляхи фінансування та строки встановлення монументу. Я повністю погоджуюсь із Ольгою Степановою, що «не треба швидко і бюджетно».

Часу попереду достатньо – до четвертої суботи листопада 2018 року, коли відзначатиметься 75-річниця Голодомору, залишається ще майже три роки. Стосовно ж коштів, то слід не обмежувати себе штучно, а визначитися із реально необхідними витратами. Їх можна зібрати. Прекрасний приклад подала підприємець Людмила Шубіна, виділивши на спорудження пам’ятника сто тисяч гривень. А Людмила Володимирівна – не єдина заможна людина в нашому місті. Та й ми з вами, його мешканці, здатні вкласти у добру справу, хто скільки може. Головне – правильно організувати роботу і не зупинитись на півдорозі, як було вже кілька разів.

Броніслав КУМАНСЬКИЙ,
мистецтвознавець, журналіст